До мене доходили відголоски відгуків про цей роман Оксани Забужко, але я, як людина, вихована радянським комсомолом під відомим гаслом, що в «Советском Союзе секса нет!» оминав його, вважаючи, що не пристало мені читати художній твір, який, мабуть, є такою собі літературою художньо-довідникового характеру з сексу, цікавою лише для сексуально стурбованих підлітків.

Відштовхувало мене від читання будь-яких художніх творів Оксани Забужко і те, що вона є одним із ідеологів виборчого «противсіхства», яке я не підтримую, оскільки глибоко переконаний у тому, що воно, по-перше, завжди приводитиме до влади тих політичних діячів, які мають стабільну регіональну підтримку за принципом «який би він не був, але він наш», а по-друге, завжди допомагатиме утримувати владу після виборів саме такого типу політичним діячам.

І вирішив прочитати цей роман, придбавши його з книжкової полиці супермаркету, я після того, як нещодавно подивився на одному із вітчизняних телеканалів розмову Оксани Забужко з телеведучим, із якої зробив висновок, що вона є жінкою не лише привабливою, але і розумною, тобто такою, що вміє чітко формулювати свою точку зору і доступно доносити її до слухача, використовуючи гарну літературну мову.

Розпочавши читати «Польові дослідження з українського сексу» і прочитавши перші два речення, які розмістились в одному рядку, я «спіткнувся» уже на третьому реченні, яке займає повних дві сторінки і, читаючи кінець якого, я уже не міг згадати, про що мова йшла на його початку. Тож наступні речення я читав, уже маючи певний психологічний настрой і проти автора, і проти його твору, тим паче, що мене з кожним рядком все більше коробила мова, якою висловлювала свої думки героїня роману. Мова, яка більше підійшла б не героїні з університетською освітою і власним літературним доробком, яку запросили для читання лекцій на літературознавчому факультеті одного із провідних закордонних університетів, а жінці з семилітньою освітою, отриманою в глухому забитому селі, де літературу їй читав за сумісництвом учитель праці або фізкультури.

Син вчительки з літератури, вихований на творах Коцюбинського, Гончара і обох Толстих, з їхньою літературно бездоганною мовою і вмінням описати вульгарні та сексуальні сцени без вживання лайливих слів і принизливих характеристик, зустрівшись у творі Оксани Забужко з першим лайливим словом із числа тих, які в пристойному товаристві вихована людина не стане вживати навіть у випадках, коли це диктується сюжетом розповіді, я зупинив читання роману і подумав, що, мабуть, вперше у житті кину розпочату справу на півдорозі, не довівши її до логічного завершення.

Але через день, приборкавши негативні емоції, я вирішив, що варто перебороти себе і цього разу також довести розпочату справу до кінця. Тобто, прочитати роман Оксани Забужко до останньої сторінки, аби скласти про нього враження інтегрально, а не спираючись лише на окремі фрагменти. І прочитав.

Що ж я виніс із цього прочитання?

Ну, по-перше, я переконався у тому, що відверто сексуальних сцен з використанням лайливих слів і принизливих характеристик в «Польових дослідженнях з українського сексу» виявилось не так уже й багато, принаймні, не більше ніж у будь-якому з класичних романів Шолохова.

По-друге, як на мій погляд, Оксана Забужко наділила свою героїню сумбурною жіночо-простолюдинською мовою одразу з двох причин – аби слухачі, котрі хоч раз слухали вживу чи на телеканалі автора роману, не сприймали цей її роман як автобіографію, і аби підкреслити красоту та довершеність її поетичних рядків, густо вкраплених на сторінках цього роману в якості 25-го кадру. І на мою думку, «Польові дослідження з українського сексу» можна вважати одним із найталановитіших авторекламних заходів, присвячених популяризації власної поезії. Принаймні, я тепер обов’язково розшукаю у книгарнях книжку поезій Оксани Забужко, придбаю її і прочитаю. А для того, щоб остаточно визначитись з відношенням до прози Оксани Забужко, я придбаю також і прочитаю «Музей покинутих секретів», котрий теж «на слуху».

По-третє, я не радив би включати «Польові дослідження з українського сексу» в шкільну програму вивчення української літератури. Так, я згоден з тим, що і зміст сексуальних сцен і сутність лайливих слів не є таємницею для школярів, адже посібники з сексу теж лежать на прилавках різного роду кіосків, а лайливі слова ці школярі чують і в переповнених засобах громадського транспорту, і в переходах метро, і від своїх нічого не читаючих, а тому полюбляючих з підліткового віку пиво і вино однокласників із проблемних сімей. Але, на мій погляд, саме шкільними дисциплінами необхідно прищеплювати у школярів любов до прекрасного, яке потім пробиватиметься в їхніх дорослих і загрубілих душах, через товсті шари повсякденного негативного впливу «вулиці». Включення ж до шкільної програми художніх творів на кшталт «Польових досліджень з українського сексу» понижуватимуть рівень естетичних підвалин у школярів, котрий і так є не надто високим і щоденно розмивається повсякденням. А цей роман Оксани Забужко нехай читають дорослі, котрі щось з нього можуть приміряти і на себе і котрі обов’язково звернуть увагу на красоту вкраплених поетичних рядків.