База відпочинку «Вінниця» – це 5-поверховий готель, в номерах якого, розрахованих на двох з можливістю на дивані розмістити при необхідності і третього, є усі зручності: туалет, душ з холодною і гарячою водою, холодильник, телевізор, кондиціонер, лоджія. Номер прибирається щодня. Вартість номера у середині літа 500 гривень за добу, в інші періоди ціна падає до 400 гривень. Тут же у дворі готелю, викладеному тротуарною плиткою, розташована їдальня з просторою залою і кафе-бар. Сніданок входить у вартість проживання на базі, обід і вечерю кожен замовляє і оплачує додатково. У дворі є два басейни – один для дорослих і один для дітей, є також дитячий майданчик. Уся територія бази відгороджена від територій поряд розташованих баз «Парадіз», «Прикарпаття», «Янтарная» і «Ассоль». Йти від бази до моря проходом, до якого стікаються виходи із інших баз, хвилини три. На березі моря кожній базі належить своя умовна ділянка, але без огороджень. Ділянка «Вінниці» відрізняється від ділянок інших баз відпочинку тим, що на ній встановлено два складних намети з опорними стовпами посередині і з краями, що закінчуються на рівні людського росту над землею, під кожним із яких поміщається по 50 лежаків, розкладених у 4 ряди. Вартість одного лежака на цілий день становила 15 гривень, а на термін від ранку до обіду – 10 гривень. А між цими наметами є ще на дві сотні лежаків території піскового берегу для тих, хто у змозі цілий день бути на відкритому сонці чи під власним тентом. База має також біля двох десятків зручних катамаранів зі схованими під захисними пластмасовими кожухами лопатями коліс. До недоліків бази відпочинку «Вінниця» слід віднести те, що на її території немає стоянки автомобілів. Треба користуватись загальною платною автостоянкою, розташованою за крайньою від поля базою «Парадіз», однією із стінок огорожі якої є зарослі плавнів. Але нам з сином Олександром пішла назустріч адміністрація сусідньої бази «Прикарпаття» і дозволила поставити наші автомобілі на платну автостоянку на їхній території.

Кілька слів про харчування – воно у їдальні бази «Вінниця» є не дорожчим ніж у їдальнях міста Вінниці. В обід, беручи перші страви (борщ чи суп), другі (рибу смажену чи курку або м’ясний гуляш з гарніром чи пельмені), салати (з капусти, помідорів, баклажанів, буряка чи моркви з часником), соки (томатний, виноградний, яблучний, персиковий чи гранатовий) ми з дружиною удвох жодного разу не вийшли за 75 гривень. Вечеря нам коштувала ще дешевше, оскільки на ніч переїдати не хотілось.

Дуже цікавим є морське дно в районі пляжу бази «Вінниця» – воно має характер синусоїди, що заглиблюється, причому на першому від берега максимумі цієї синусоїди дорослій людині вода по пояс, на другому максимуму – по шию, на третьому максимумі – уже з головою, але, пірнувши дістати дна можна. У мінімумі першої синусоїди вода дорослій людині по шию, у другому мінімуму – уже з головою. Тому діти без дорослих купаються самостійно в межах першої впадини синусоїди, а на кругах з дорослими поряд – в межах другої синусоїди. В межах другої синусоїди купаються і дорослі, котрі не дуже добре плавають. А за другим максимумом синусоїди дна купаються ті, хто добре плаває. Вода достатньо чиста і медуз не так уже й багато, а в окремі дні і зовсім немає.

Не досить обтяжливою, хоча і не розгонистою, є дорога від Вінниці до «Вінниці» – це 450 кілометрів асфальту, причому 150 кілометрів до Умані – це дорога, на якій, на жаль, зустрічаються на певних відрізках і вибоїни і асфальтові гребні, але 250 кілометрів від Умані до Одеси – це дорога майже європейського рівня – автострада. Що ж до 50-кілометрового відрізка від Одеси до бази «Вінниця» з поворотом біля Коблева, то тут теж асфальт, але вздовж лиманів і з однією полосою руху в одну сторону, тож зі швидкістю більше 50 кілометрів за годину не поїдеш, оскільки транспорту на цьому відрізку дороги багато, і обгін здійснити майже неможливо. Тож у нас на дорогу з 30-хвилинною зупинкою на обід на одній із заправок, пішло рівно 6 годин.

В цілому відпочинок біля Чорного моря на базі «Вінниця» мені сподобався, оскільки зранку і до обіду я купався у морі, виходячи з якого мав можливість сховатись від пекучого сонця під шатром на пляжі, а після обіду з 14 години до 17-ої ми з сином Олександром працювали в охолодженому кондиціонером номері над монографією, потім знову йшли на море. А увечері завдяки взятому з собою ноутбуку і модему я у інтернеті знайомився з усіма найбільш цікавими публікаціями та інформаційними повідомленнями на провідних сайтах, не пропускаючи, звичайно ж, і вечірні телевізійні трансляції футбольних матчів.

Звичайно, для тих, хто звик відпочивати у Туреччині чи Єгипті, відпочинок у «Вінниці» на березі Чорного моря може за сервісом і станом моря видатись гіршим, але ж і ціна цього відпочинку є вдвічі меншою ніж за кордоном, і доїхати сюди можна автомобілем, не поспішаючи, за 6 годин, а не витрачати цілий день на переліт літаком та переїзди від Вінниці до аеропорту Бориспіль та від іноземного аеропорту до готелю на березі іноземного моря. Принаймні, моя дружина, яка відпочивала і у Туреччині, і у Єгипті, і у Криму, і яка знає усі плюси і мінуси кожного із варіантів, тепер віддає перевагу базі відпочинку «Вінниця» на Чорному морі, яку можна вважати оптимальною для відпочинку так званого середнього класу, до якого можна причислити і університетську професуру.

Не обійшлося під час нашого відпочинку у «Вінниці» і без пригод. 4-го серпня близько восьмої вечора загорілася суха трава на підступах до нашої курортної зони. З трави вогонь дуже швидко перекинувся на сосняк за дорогою і через якийсь десяток хвилин уже палав на підступах до платної автостоянки та до крайньої бази відпочинку «Парадіз». Язики полум’я були настільки високими, що з нашої бази «Вінниця» проглядались, незважаючи на 5-поверховість «Парадізу». Народ кинувся забирати автомобілі з платної загальної автостоянки, і дехто навіть «рвонув» з території курортної зони. Але треба віддати належне бійцям Міністерства надзвичайних ситуацій. Не пройшло і двадцяти хвилин як між полум’ям і «Парадізом» з’явилися декілька пожежних машин, які збили вогонь на підступах до цього готелю і спрямували його в бік від нього, а потім з’явилися ще й два гвинтокрили – усі разом вони за три години не лише локалізували пожежу, але і погасили її повністю. Як повідомив наступного дня сайт МНС, вигоріло 6 гектарів сухої трави та соснового лісу. Оскільки вітер дув не у наш бік, то і гарі наступного дня майже не було чутно.

Завершити цю розповідь я хочу кількома словами з приводу вичитаного мною в інтернеті під час відпочинку. Читаючи списки кандидатів до Верховної Ради України, які саме у ці дні оприлюднювались різними політичними силами, дивлячись на те, хто і в який раз перебіг із однієї політичної сили до іншої, читаючи люстраційні характеристики багатьох кандидатів у публікаціях провідних журналістів і політологів, я ще раз переконався у тому, що українська дійсність є, по-перше, ще одним підтвердженням відомої історичної максими, що кожен народ має таку владу, на яку заслуговує, а по-друге, що усі народи на шляху до демократії повинні пройти з тією чи іншою швидкістю усі стадії політичного розвитку, що їй передують.

До речі, одним із провідних членів оргкомітету політичної платформи «Собор» у переддень мого від’їзду на Чорне море по телефону і електронною поштою мені було запропоновано увійти до її списку кандидатів до Верховної Ради України разом з братами Капрановими і колишнім міністром закордонних справ Огризком. Але я відмовився, мотивуючи свою відмову тим, що ще на початку весни, покидаючи бюро обласної організації «Батьківщина», оголосив, що більше не хочу займатись політикою, і заявив, що і ні до якої іншої політичної сили теж не подамся, а займатимусь виключно лише науковою і освітньою діяльністю в університеті та аналітичною журналістикою у блозі новин на своєму персональному сайті. І хоч було приємно, що «противсіхи» запропонували мені місце у своєму списку не заангажованої інтелігенції, але я змушений був відмовитись, оскільки, якби я погодився, то теж став би «тушкою», що перебігла із БЮТ до цієї політичної сили, а я «тушок» не поважаю незалежно від того, звідки і куди вони перебігають. З часів виходу з Комуністичної партії Радянського Союзу у 1990 році і аж до 2007 року я відмовлявся від вступу до будь-якої політичної партії, хоча пропозицій було немало, і дозволив себе умовити вступити до лав партії «Батьківщина», очолюваної Юлею Тимошенко, лише тому, що повірив у те, що Юлія Тимошенко наведе в країні порядок, зупинить розкрадання державного майна, подолає корупцію і зробить ідеологію соціал-демократії шведського типу, яку я сповідую, ідеологією держави Україна. Але не судилося очолити владу в Україні Юлії Тимошенко, тож я сприйняв це як ознаку того, що і мені, її політичному прихильнику, політикою займатися в-подальшому теж не судилося. І що для мене вершиною політичної кар’єри є те, що моє прізвище знаходиться у списку народних депутатів Верховної Ради УРСР 12-го скликання, який висить у будівлі українського парламенту на другому поверсі в честь проголошення нами у 1991 році незалежності України.