Нагадаю лише про те, що згідно з нині діючим Законом України про вищу освіту, відповідний витяг із якого теж наведено на цьому ж сайті у тій же публікації від 26 серпня 2012 року, факультет, маючи у своїй структурі не менше трьох кафедр і не менше 250 студентів стаціонару, є основним організаційним підрозділом у вищих навчальних закладах 3-го та 4-го рівнів акредитації. У цьому ж законі вказано також і на те, що у вищих навчальних закладах 4-го рівня акредитації можуть створюватись також навчально-наукові інститути, які об’єднують споріднені факультети, або окремі інститути науково-дослідного характеру, в яких і наукові дослідження і підготовка спеціалістів з вищою освітою здійснюється в одному науковому напрямку.

Саме у відповідності з положеннями цього закону, після його прийняття в кінці 2002 року Верховною Радою України, у нашому університеті у 2003 році було створено 15 факультетів, які за спорідненістю були об’єднані по два у 6 навчально-наукових інститутів, а 7-й навчально-науковий інститут мав у своїй структурі 3 факультети, на базі одного із яких через кілька років, аби не відставати від флагмана вітчизняної політехнічної освіти НТУУ «КПІ», було створено інститут науково-дослідного характеру, в якому і дослідження і підготовка спеціалістів здійснюється в одному науковому напрямку, а тому відпадала необхідність в його поділі на факультети.

Окремо хочу привернути Вашу увагу, шановні читачі, по-перше, на те, що кількість студентів стаціонару в кожному із діючих у ВНТУ до 3-го вересня 2012 року 14 факультетів на момент їх створення перевищувала нормативну удвічі, і навіть на момент ліквідації цих факультетів чисельність студентів стаціонару у кожному із них, незважаючи на пережиту у минулому році усією освітньою системою країни вступну кризу, залишалась більшою від нормативної у півтора-два рази, тобто, юридичних підстав для ліквідації факультетів у нашому університету не було.

А по-друге, я хочу звернути Вашу увагу, шановні читачі, ще й на те, що саме завдяки тій структурі, яку мав наш університет до 3-го вересня 2012 року, ми мали і прекрасно керований колектив студентів і викладачів, який стабільно і щорічно домагався входження нашого університету до числа 20-и кращих університетів України за рейтингом ЮНЕСКО, і мали можливість на законних підставах за рахунок надбавок за виконання додаткових обов’язків виплачувати деканам і їх заступникам, які становили 5% найбільш активної частини викладачів, підвищену на 30% - 50% зарплату, що морально стимулювало до активізації своєї наукової і навчальної діяльності також і тих рядових викладачів, котрі теж ставили собі за мету стати у майбутньому деканами чи заступниками деканів.

Ректор університету, професор Грабко пояснює своє рішення ліквідувати факультети тим, що не вистачає коштів на виплату надбавок їхнім керівникам і, до речі, ліквідував він не лише ці надбавки, але і ті надбавки, які виплачувались за мого ректорства іншим категоріям працівників університету за високі трудові досягнення, що у першу чергу боляче ударило по низькооплачуваному обслуговуючому персоналу. Але, як він сам же пояснив на цьому засіданні Вченої ради, коштів не вистачає у першу чергу тому, що міністерство їх виділяє університету із бюджету у розмірі, суттєво меншому нормативного, на що, знову ж таки за висловлюванням ректора, звернули увагу навіть ревізори КРУ, котрі саме у ці дні завершили планову перевірку нашого університету. Тож, як на мене, ректор мав би шукати шляхи фінансового порятунку університету не у напрямку ліквідації факультетських посад та надбавок за високі досягнення у праці, а у напрямку формування потоку настирних вимог до розпорядників коштів у міністерстві, домагаючись, щоб міністерство забезпечило виділення нашому університету такої кількості бюджетних коштів, які наш університет має право отримувати згідно зі своєю структурою та визначеними нормативами. Саме так у часи свого ректорства поступав я і завжди домагався здійснення фінансування університету з дотриманням нормативних документів. І, звичайно ж, саме так поступають сьогодні ті ректори, які як і наш ректор, мають підтримку у нинішніх керівників міністерства.

За порадою працівника прокуратури, який ще у кінці серпня ознайомився на моєму персональному сайті з моїми доказами незаконності ліквідації факультетів у нашому університеті, приведеними у публікації від 26 серпня, я написав звернення до прокуратури з проханням, щоб прокуратура зобов’язала ректора відмінити його наказ про ліквідацію факультетів і таким чином ввести його діяльність у правове поле. Але я довго не відсилав це звернення до прокуратури, оскільки сподівався, що мені удасться переконати ректора Грабка відмовитись від цієї незаконної ліквідації і погодитись на запропонований мною альтернативний варіант структурних змін, який не виходить за межі правового поля і який теж був мною опублікований на цьому сайті в публікації від 26 серпня 2012 року. І лише остаточно пересвідчившись у тому, що ректор не збирається дослухатись до мене, я відіслав своє звернення до прокуратури. Але поки воно ходило у прокуратурі по інстанціях від прокурора області до виконавця з міської прокуратури, вступив у силу закон про зміну у функціях прокуратури, згідно з яким тепер прокуратура позбавлена права відміняти незаконні накази керівників організацій. Тепер вона може лише радити звертатись з такими листами до тих керівників, яким підпорядковані керівники організацій, дії яких опротестовуються. Але я не бачу сенсу у такому зверненні з проханням зобов’язати нашого ректора відмінити свій незаконний наказ, яким він ліквідував факультети, до нинішніх керівників нашого міністерства, оскільки розумію, що наш ректор не став би порушувати нормативні положення Закону України про вищу освіту, не заручившись перед цим підтримкою когось із них. А керівників міністерства зрозуміти можна – вони ще рік тому, не обтяживши себе вивченням Закону України про вищу освіту, дозволили ліквідувати факультети кільком університетам і навіть затвердили їхні статути, не звернувши уваги на наявність у цих статутах положень, що виводять діяльність цих університетів за межі правового поля, тож вони тепер не можуть не дозволити це зробити і нашому ректору. Більш того, вони самі тепер у першу чергу зацікавлені у тому, щоб якомога більше університетів це зробили, аби вступило в дію прецедентне право, згідно з яким на те, що здійснено з порушенням закону, але набуло масового характеру, можна закрити очі.

Звичайно, я розумію, що у вас, шановні читачі, після прочитання написаного вище не може не виникнути запитання: «Якщо дії ректора Володимира Грабка по ліквідації факультетів є незаконними, то чому ж вони знаходять майже одностайну підтримку і у членів Вченої ради університету і у членів Конференції трудового колективу? – Не може ж бути такого, щоб усі вони не знали основних положень Закону України про вищу освіту, або щоб усі вони не заперечували проти того, щоб стати співучасниками порушення цього закону!»

Відповідь на це запитання дуже проста, але має аж три складових, першою із яких є те, що і члени Вченої ради університету і члени Конференції трудового колективу – усі вірять у привселюдні запевнення нашого ректора про те, що в особі одного із керівників міністерства, він має доброго друга і наставника, з яким він усі питання, котрі виносить на загал, попередньо узгоджує. А вірять вони перш за усе тому, що ще пам’ятають запевнення цього керівника під час виборів ректора у 2010 році, що в разі, якщо вони проголосують за Володимира Грабка, то він матиме сприяння з боку міністерства у вирішенні усіх злободенних питань. І ця підтримка підтверджується як тим, що нашого ректора було включено і до складу керівних органів З’їзду освітян України, і до складу делегацій, що формувались міністерством для поїздок у Росію і Китай. Тож, навіть, розуміючи, що ліквідація факультетів є незаконною, члени Вченої ради університету і Конференції трудового колективу її підтримують, оскільки вірять у те, що цю ліквідацію дозволив ректору Грабку хтось із тих, кому підпорядковується він. Тобто, вони голосували «За», мотивуючи це тим, що згідно з російською поговіркою – «Плетью обуха не перешибешь!»

До речі, я сам не дуже вірю заявам ректора Грабка, що керівники міністерства є його великими друзями. Адже, якби це було так, то наш університет отримував би у повному обсязі усі ті бюджетні кошти, на які ми маємо право розраховувати згідно з нормативами. А оскільки ми бюджетних коштів отримуємо суттєво менше, ніж повинні отримувати, то це є свідченням у першу чергу того, що не такими уже й добрими друзями з нашим ректором є нинішні керівники міністерства. Адже, як свідчить моя багаторічні ректорська практика, усе із бюджету згідно з нормативами отримують для своїх університетів лише ті ректори, які мають дружні відносини з керівниками міністерства, та ті, що настирно вимагають – вимоги останніх задовольняють, щоб відчепилися і не псували нерви. Я і зараз можу назвати, принаймні, кількох ректорів, у котрих сьогодні усе в порядку з бюджетним фінансуванням очолюваних ними університетів.

Другою складовою того, що майже усі члени Вченої ради університету і майже усі члени Конференції трудового колективу під час відкритих голосувань завжди підтримують ректора в його незаконних структурних перетвореннях, є усвідомлення того, що наш ректор Володимир Грабко, який подружився з керівником обласної організації Партії регіонів і Головою Вінницької обласної ради Сергієм Татусяком, завжди може розраховувати у своїх діях на підтримку обласної влади, про що свідчить ну хоча б те, що Сергій Татусяк стабільно включає нашого ректора до складу усіх очолюваних ним делегацій для закордонних поїздок. Тож на думку наших голосуючих немає ніякого сенсу відкрито опонувати нашому ректору, особливо в умовах постійного скорочення кількості працюючих в колективі та того факту, що дружба із Сергієм Татусяком позитивно впливає і на відносини нашого ректора з прокуратурою і судами, без допомоги яких нікому і ні з якого спірного питання нічого не вдасться вирішити у разі конфлікту з ректором. А щодо «тихого спротиву» членів нашого колективу, то про це свідчать результати голосування на 5-и університетських дільницях під час цьогорічних жовтневих виборів до Верховної Ради України, згідно з якими на усіх цих дільницях опозиція отримала майже 80% голосів, а Партія регіонів разом з комуністами задовольнилась лише 20%. А кандидат від Партії регіонів Наталія Добринська, незважаючи навіть на те, що вона є Олімпійською чемпіонкою, на жодній із університетських дільниць не набрала більше 5%. І, до речі, такі результати голосування обумовлені не стільки тим, що в університеті не люблять Партію регіонів, скільки тим, що з червня нинішнього року під дії цієї партії, прихильником якої, судячи по друзям, є ректор Володимир Грабко, підпадають і його масові скорочення працівників, і ліквідація факультетів, і позбавлення майже усіх працюючих надбавок за високі досягнення у праці.

А третьою складовою того, що члени Вченої ради університету і члени Конференції трудового колективу під час відкритих голосувань завжди підтримують ректора в його незаконних структурних перетвореннях, є постійне «зомбування» ректором Володимиром Грабком їхньої підсвідомості запевненнями, що нічого і нікому за це не буде, оскільки ректору «Львівської політехніки», професору Бобалу, який усі факультети ліквідував ще рік тому, не те що від прокуратури ніяких зауважень не було, але і міністерство без зауважень підписало статут університету, в якому це порушення чинного Закону України про вищу освіту офіційно узаконене. До речі, саме у цьому місці я хотів би наголосити на тому, що поняття «факультет» для західних університетів є святим і однаково трактованим, у той час, як у поняття «інститут» в різних країнах вкладають різний зміст. Наприклад, коли наш університет у 1994 році виконував проект по програмі Темпус-Тасіс у консорціумі з Датським технічним університетом із Копенгагена, то зіткнувся з тим, що у цьому університеті було 45 інститутів, які були розподіленими по 7 факультетам, тобто, у ДТУ інститути виконували ті функції, які у нас виконують кафедри. І цей університет є не єдиним, в якому у поняття «інститут» вкладається аналогічний зміст. Тож, ліквідуючи у нашому університеті факультети, ми викреслюємо себе із суспільства високої освіченості, для яких поняття факультет і декан факультету є магічними, і опускаємося до суспільства середньої освіченості, де поняття директор інституту є співзвучним поняттям директор швейної фабрики, директор овочевої бази, директор стадіону, тобто, де директор є адміністратором. І само поняття «директор» означає, що це «не ректор», що це теж керівник «подібний до ректора», але організації рівня, нижчого від університетського. До речі і у науково-дослідних інститутах визнані наукові корифеї є науковими керівниками науково-дослідних лабораторій, а директорами є адміністратори. І у нашому ВНТУ, коли ми у 2003 році створювали інститути згідно з вимогами Закону України про вищу освіту шляхом об’єднання споріднених факультетів, то на директорів інститутів покладали лише суто організаційні функції, що дозволяло призначати директорами на громадських засадах завідувачів кафедрами, професорів з доплатою їм за виконання додаткових адміністративних обов’язків «не ректора» у вигляді надбавки за основною науково-педагогічною посадою, чого закон не дозволяє робити по відношенню до деканів, посади яких на громадських засадах обіймати не дозволено.

Коли хтось виступає проти чогось або проти когось, то у підсвідомості людини, яка це чує чи читає, хоче вона того чи ні, але виникають два запитання: «1). Для чого йому усе це треба? 2). Що він від цього матиме?»

Почну з відповіді на 2-е запитання: – Матиму я від цього лише додатковий головний біль і погіршення відносин з ректором університету та його впливовими покровителями.

Що ж до відповіді на 1-е запитання, то вона складатиметься із чотирьох частин, першою із яких буде твердження, що, для того, щоб побудувати в Україні громадянське суспільство, про яке кожен із нас мріє, потрібно аби кожен її громадянин на своєму місці не закривав очі на несправедливі або незаконні дії будь-якого іншого громадянина, незалежно від того, є той рядовим чи керівником, і в силу своїх можливостей чинив спротив цим несправедливим чи незаконним діям. Тож мою критику ліквідації факультетів у нашому університеті і слід розглядати як вчинення спротиву незаконним діям.

В якості другої частини відповіді я вкажу на те, що мені, який протягом 21 року ректорства розбудовував Вінницький національний технічний університет, перетворюючи його в один із кращих вищих навчальних закладів України і провідний регіональний центр вищої освіти, науки і культури, боляче сприймати ті дії мого наступника на посаді ректора, які, хоче він того, чи ні, але приведуть до випадіння нашого університету із когорти кращих університетів України і зниження його ролі як провідного регіонального центру вищої освіти, науки і культури, а тому я буду боротись з цими перетвореннями спадного характеру, допоки вистачить сил.

Про третю частину відповіді мені буде говорити найскладніше, оскільки вона полягатиме у тому, що я змушений буду визнавати свою помилку. Адже це я сам підготував із свого аспіранта і докторанта, а потім проректора Володимира Грабка собі наступника на посаді ректора і сприяв тому, щоб він був обраний. Тож я сам у першу чергу повинен попросити вибачення у колективу університету за його нинішні діяння. Каюсь, я бачив, що він не готовий до самостійної роботи ректором, але я розраховував на те, що маячитиму у нього за спиною ще довгий час – вберігатиму від помилок і порушень і генеруватиму йому ідеї по подальшому розвитку університету, а він лише організовуватиме втілення їх у життя. Але не так сталося, як гадалося! Обравшись на посаду ректора саме завдяки мені, Володимир Грабко під впливом інших людей і в правду вирішив, що він уже ректором є, а тому взяв курс на різку конфронтацію зі мною і повне ігнорування моїх порад і пропозицій. А не знаходячи сам потрібних рішень, він підсвідомо взяв курс на зниження потенціалу університету до рівня своїх керівних можливостей. Тож ця моя публікація націлена і на те, щоб Володимир Грабко або напружувався по максимуму сам і напружував по максимуму своїх заступників по напрямах роботи і не опускав планки з висоти, досягнутої університетом до нього, або ж, якщо відчуває, що це не в його силах, добровільно склав з себе повноваження ректора ще до того, як університет розвалиться і буде поглинутим в якості складової частини іншим, більш потужним вищим навчальним закладом.

До речі, у вас, шановні читачі, може виникнути здивування, обумовлене моєю фразою, що Володимир Грабко став ректором завдяки мені, адже усі пам’ятають, що ми з ним на виборах були суперниками. Прийшов час признатись, що його ректорство – це реалізація саме мого плану. Справа у тому, що, по-перше, я є фаталістом, тобто, людиною, що не вірить у високі кар’єрні здобутки на посаді після завершення 21 року безперервної праці на ній (згадайте класичне – «трійка», «сімка», «туз»). Тож я вирішив, що це саме той термін роботи, після якого з посади ректора мені потрібно піти, особливо з огляду ще й на те, що на найвищу посаду у владі прийшов лідер Партії регіонів Віктор Янукович, а я був членом обласного бюро партії «Батьківщина» і радником на громадських засадах прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, а тому мені не варто було розраховувати на спокійне життя ні з боку міністерства, ні з боку кожної із гілок регіональної влади. А по-друге, мені необхідно було піти з посади ректора університету і голови докторської спецради ще й задля того, щоб відкрити дорогу до захисту у ній моєму сину Олександру, який завершив роботу над докторською дисертацією, але якому важко було розраховувати на добре ставлення до його дисертації в іншому університеті, незважаючи на її високий науковий рівень, оскільки він мав лише 29 років від народження, а професура у спецрадах вважає, що претендентові на ступінь доктора наук повинно бути, ну, хоча б років 35, а ще краще 45. Я міг би, звичайно, для реалізації викладених вище задач добровільно скласти з себе повноваження ректора після закінчення каденції у 2010 році, але тоді керівники міністерства прислали б нам виконувача обов’язків ректора з якогось іншого університету, розраховуючи на те, що він за рік виконання обов’язків підготує грунт в нашому університеті для його обрання за конкурсом, як це мало місце у багатьох інших університетах. Тому, успішно відзвітувавши за попередній термін роботи, я погодився стати виконувачем обов’язків ректора на період до обрання нового керівника нашого університету, і коли конкурс на посаду ректора було оголошено, то і сам подав документи на конкурс і змусив, у буквальному сенсі цього слова, проректора Володимира Грабка теж подати документи на цей конкурс, одразу повідомивши йому, що маю план, як зробити так, щоб керівники міністерства підтримали на виборах саме його кандидатуру і не зірвали вибори задля того, щоб потім прислати до нас когось чужого. А план був дуже простий і складався з декількох пунктів, згідно з першим із яких подача документів на конкурс мною відбивала охоту брати участь у цьому конкурсі когось іншого з нашого колективу, оскільки у період подачі документів на конкурс усі сприймали Володимира Грабка як «технічного кандидата», висунутого для того, щоб вибори були визнані демократичними. А другим пунктом плану було, коли уже термін подачі документів на конкурс закінчиться, відмовитись від внесення благодійного внеску на ремонт будівлі міністерства. Задумка була простою – обурившись на мене за таку поведінку, керівники міністерства переключаться на підтримку Володимира Грабка і всіляко допомагатимуть йому отримати хоча б 30% голосів на виборах ректора, про що вони йому і повідомили ще за місяць до дня виборів, викликавши на розмову до міністерства. І коли професор Кожем’яко під час обговорення кандидатур хотів вийти на трибуну і різко виступити проти заступника міністра, який намагався нав’язати Конференції трудового колективу свою думку, саме я зупинив його і попросив не влаштовувати скандал, аби не дати поводу для визнання наших виборів недійсними. І я хвилювався під час підрахунку голосів не менше Володимира Грабка з приводу того, щоб він отримав таку кількість голосів, якої буде достатньо для його призначення. Правда, після цього, відмовившись їхати на колегію міністерства для затвердження результатів, тобто, знявши свою кандидатуру на цьому етапі виборів, я таки припустився помилки, оскільки згідно з положенням про вибори ректорів у цьому випадку потрібно було проводити повторне голосування по кандидатурі, що залишилась без альтернативи, і у повторному турі голосування цій безальтернативній кандидатурі необхідно було обов’язково заручитись підтримкою двох третин голосів. Але, на щастя, керівники міністерства були настільки задоволеними, що за Володимира Грабка проголосувало не просто більше 30% членів Конференції трудового колективу, а навіть на один голос більше ніж за мене, що не стали звертати уваги на таку дрібницю, як не легітимність виборів у зв’язку з порушенням процедури, і призначили Володимира Грабка ректором нашого університету, чим дозволили мені святкувати перемогу у зв’язку з успішним закінченням операції по призначенню вибраного мною наступника моїм спадкоємцем на посаді ректора нашого університету. Перемогу, яку станом на сьогодні можна вважати Пірровою!

Що ж до четвертої частини відповіді на поставлене вище 1-е питання, то її сенс полягає у тому, що окрім 77 членів Вченої ради університету і 154 членів Конференції трудового колективу, котрі добровільно поклали на себе ношу покори і не боротьби з незаконними діями та погіршенням життєвих стандартів, розраховуючи на те, що оскільки вони є членами цих високих керівних органів, то їх біда омине, у колективі університету є ще більше 1000 його членів, котрі позбавлені можливості щось вирішувати і якимось чином впливати на дії і вчинки університетського керівництва, тож хтось повинен звалити на себе ношу їхнього захисту – ось я її на свої плечі, а точніше, на свою голову і беру. І я взяв на свої плечі цю ношу уже на цьому засіданні Вченої ради, коли ректор Володимир Грабко вийшов з пропозицією проголосувати за те, щоб платити викладачам надбавки за вчене звання доцента чи професора та за науковий ступінь кандидата чи доктора наук не у визначених законом конкретних розмірах, а платити ці надбавки у долях від цих встановлених законом розмірів в залежності від рейтингу кожного викладача, який визначатиметься за методикою, розробленою першим проректором Олександром Романюком. Я виступив категорично проти цієї пропозиції ректора, оскільки, по-перше, оклад доцента сьогодні з усіма надбавками до нього за вчене звання і науковий ступінь є нижчим середньої зарплати інженерів, працюючих у промисловості, тож, якщо ми ще й надбавки за вчене звання і науковий ступінь зменшимо, то від нас із викладацького корпусу побіжить уся талановита молодь, а в аспірантуру після цього ми взагалі затягнути нікого не зможемо. А по-друге, зняття уже встановлених надбавок за вчене звання і науковий ступінь є незаконним, адже це є порушенням конституційних прав працюючих у вищій школі, де не передбачена процедура щорічної атестації після обрання за конкурсом. Тож я виступив з контрпропозицією, щоб у відповідності з рейтингом за методикою Романюка нічого ні у кого не знімати, а встановлювати додаткові надбавки до зарплати тим, у кого цей рейтинг буде вищим якоїсь попередньо встановленої планки. Під тиском висловлених мною аргументів ректор Володимир Грабко цього разу зняв з розгляду цю, націлену на погіршення життя усіх викладачів, пропозицію. Але немає гарантій, що він ніколи більше до неї не повернеться. Адже він цю пропозицію може поставити на голосування, зібравши Вчену раду у той день, коли я поїду до Києва для участі у черговому засіданні Президії Національної академії педагогічних наук України. Тож, шановні члени Вченої ради, голосуючи, пам’ятайте і враховуйте наведені мною вище аргументи.

А завершити ці думки вголос я хочу надією, що, ознайомившись з цими думками, ректор Володимир Грабко зрозуміє, що відмінити його наказ про ліквідацію факультетів у ВНТУ треба не лише заради користі університету, але і заради користі для нього самого, оскільки це допоможе усвідомити йому, що питання забезпечення життєдіяльності університету вирішувати треба не за рахунок погіршення життя членів колективу, і що шлях ігнорування законів до перемоги не веде. І тоді ректор, сподіваюсь, накаже знову розмістити на сайті університету «План розвитку ВНТУ на період до 2017 року», який він під час виборів обіцяв виконувати, і дійсно почне ламати голову над тим, як його виконувати, а не вдаватиметься до політики замовчування зобов’язань, затверджених у цьому плані Вченою радою університету у 2010 році.