Недостатньо  знати,  необхідно  вміти  ці  знання  застосувати!  Недостатньо  бажати,  потрібно  і  робити!
  Б.І. Мокін
Головна сторінкаДодати в Вибране

основне
Новини
Біографія
Наукова діяльність
Педагогічна діяльність
Адміністративна діяльність
Громадська діяльність
Листи, статті, доповіді
Зворотній зв'язок

Пошук

Мій акаунт на Facebook
Пошук

На сайті «Дзеркала тижня» в розділі «Новини» 30 грудня 2012 року було розміщено інформацію під заголовком: «Повністю контрактна армія може стати в Україні реальністю вже наступного року. Міноборони має намір «призупинити» призов».

Цитую перший абзац із цієї інформації:

«У 2013 році в Україні буде припинено призов на строкову військову службу з одночасним переходом до комплектування армії виключно за контрактом. Про це заявив міністр оборони Павло Лебедєв в своєму вітанні з Новим роком та Різдвом Христовим».

Із цієї інформації можна зробити висновок, що, починаючи з нинішнього року, випускників вищих навчальних закладів уже не будуть призивати послужити рядовими з отриманням погонів сержантів протягом року в армії, а тому відпадає необхідність у військовій підготовці студентів на військовій кафедрі навіть у тих небагатьох ВНЗ, у структурі яких вона ще є. І навіть у цих ВНЗ студентам більше не потрібно буде кожного тижня повний робочий день проводити на військовій кафедрі, вивчаючи військові статути і характеристики озброєння та маршируючи з карабінами і біжучи «в атаку» у протигазі по зораному полю, із-за чого студенти в таких ВНЗ вчаться на півроку довше. Тож, думаю, привабливість таких ВНЗ для випускників шкіл різко впаде, оскільки їх більше не лякатиме «примара дідівщини», адже служити рядовим з доучуванням на сержанта після закінчення ВНЗ уже буде не потрібно, а лишніх півроку навчання та кілька років щотижневої «солдатчини» навряд чи кому подобатиметься. І, я впевнений, що в світлі вищенаведеної заяви міністра оборони, ті ВНЗ, які ще мають військові кафедри почнуть швиденько від них позбавлятись, а з навчальних планів вилучати військову підготовку.

До речі, до переходу армії на контрактну форму комплектування не пізніше 2014 року у своїй передвиборчій програмі у 2010 році заявляв і кандидат у президенти України Віктор Янукович. Тож він, обравшись у 2010 році президентом України, аби мати шанси бути переобраним ще на один термін у 2015 році і не втратити голоси студентів та їхніх батьків (навіть на Сході і Півдні України) просто зобов’язаний буде виконати цю свою передвиборчу обіцянку.

У світлі вище сказаного мені важко погодитись з тим, що введення з 2013 року військової підготовки у нашому університеті, то є великим здобутком нової адміністрації університету, очоленої у вересні 2010 року новим ректором, професором Володимиром Грабком.

І я спробую це довести, спираючись на власний досвід та на велике інтерв’ю з нашим ректором, опубліковане журналістом Максимом Зотовим під заголовком: «Володимир Грабко: «Політех» – гарна спадщина» у випуску газети «Місто» за 12-е грудня 2012 року, який на днях мені колеги принесли почитати, і в якому є і матеріал, що тісно корелюється з усім вище сказаним – цитую:

– У політесі ніколи не було військової кафедри. А нині студенти мають можливість закінчити навчання у званні молодшого лейтенанта. Чому тільки тепер? – Насправді, ми давно знали, що це затребувано. Є багато студентів, які б хотіли отримати звання офіцера, щоб потім мати змогу працювати у силових структурах. Тож ми шукали варіанти, з яким саме навчальним закладом співпрацювати у цьому напрямку. Зупинили вибір на Житомирському військовому інституті ім. Корольова. Це найближчий до Вінниці заклад такого профілю, і цей фактор, мабуть, став вирішальним. Не все було просто. Попри нашу готовність співпрацювати з боку житомирян були певні обмеження, зокрема, ліцензійні. Тільки цього року їх удалось зняти. – А як практично побудоване таке навчання? – У Житомирі бажаючі навчатись у військовому інституті третьокурсники (цього року, як виняток, надали ще й студентам четвертого курсу – авт.) проходять вступне тестування – і на знання, і на фізичну підготовку. Потім протягом двох років їздитимуть у Житомир на два тижні кожного семестру. Там їх чекає так зване підсилене навчання. А ті навчальні години, які студенти пропускатимуть у технічному університеті, потім відпрацьовують за індивідуальним графіком. Тобто, встигатимуть і там, і тут. Після четвертого курсу їх чекають ще літні польові навчання і, нарешті, омріяне звання молодшого лейтенанта» – кінець цитати.

Що ж мені не сподобалося у цій новації?

Ну, по-перше, з державницьких позицій підготовити лейтенанта за 4-и відрядження до Житомира по 2-а тижні кожне, реалізовані через досить довгі проміжки часу упродовж 2-ох років, неможливо в принципі, адже для цього у військових інститутах курсанти вчаться майже 5 років, займаючись військовою підготовкою цілодобово щодня. Тобто, у Житомирі з наших студентів будуть готувати не офіцерів, придатних до військової служби, а готуватимуть людей, здатних лише носити погони з офіцерською зірочкою.

Я у студентські роки протягом трьох років проходив військову підготовку на військовій кафедрі, відвідуючи її щотижня, але за увесь цей час, не пропустивши жодного заняття, я лише три рази по 15 хвилин їздив на танку в якості механіка-водія, три рази вистрілив по три патрони з пістолета і автомата та по одному разу вистрілив трьома патронами із танкового кулемета і випустив два малокаліберні снаряди з танкової гармати, оснащеної вкладним стволом. А ще я два рази бігав в атаку з автоматом у протигазі по зораному полю і три рази, зображаючи із себе танк, разом з іншими одногрупниками проходив тактичні заняття, вивчаючи атакуючі дії танкового взводу «клином», «уступом вправо» і «уступом вліво». Ось з таким військовим багажем знань та вмінь я і отримав військове звання лейтенанта запасу, який у разі призову до армії повинен був стати командиром танкового взводу «кадрированої» у мирний час танкової дивізії, тобто, дивізії, в якій у мирний час була лише техніка, але не було солдатів. Але, отримавши звання лейтенанта, я, як і усі інші мої одногрупники, лейтенантом за тими критеріями, за якими лейтенанти виходили з військових училищ, звичайно ж не став. І цьому виною була не лише кричуща недостатність годин дійсно військової підготовки, але і той фактор, що у військові вищі навчальні заклади ідуть ті юнаки, які хочуть бути офіцерами, а у цивільні ВНЗ йдуть ті, хто офіцером бути не хоче, а тому до військової підготовки відноситься як до чогось другорядного, нудного, знання і вміння з чого в інженерному майбутньому не знадобляться. Саме тому, будучи до вересня 2010 року ректором ВНТУ, я завжди був проти створення військової кафедри в нашому університеті і проти введення військової підготовки для наших студентів у будь-якій формі.

По-друге, знову ж таки з державницьких позицій, навіщо зі студентів цивільних ВНЗ готувати ерзац-лейтенантів, якщо армія скорочується, і тих справжніх лейтенантів, яких сьогодні готують в Україні військові інститути, немає куди розподіляти – половина із них йде у відставку одразу ж після закінчення навчання і отримання диплома та погонів лейтенанта.

По-третє, пропускаючи щосеместру по два тижні навчальних занять під час відряджень до Житомира, наші студенти будуть відставати від своїх одногрупників в освоєнні програм інженерних дисциплін, конче необхідних їм у майбутній роботі. І навряд чи індивідуальний графік їм суттєво допоможе, оскільки навіть нормальний режим навчання у наших студентів легким та ненасиченим не назвеш, та й викладачам із-за їхньої основної завантаженості нелегко буде викроювати додатковий час ще й для індивідуальних занять з цими студентами - занять, які до того ж із-за нормативних обмежень не можуть бути оплачуваними. І, я думаю, що мабуть у тому числі і із-за цього із 300 наших студентів, які виявляли попередньо бажання навчатись військовій справі у Житомирі за вище описаною схемою, заяви подали лише 30, а реально готових їхати до Житомира станом на сьогодні, якщо вірити інформації, що гуляє коридорами університету, є лише шестеро. Але вибудовувати вище описану військовоподібну конструкцію лише для них, на мій погляд, то є підходом не державницьким.

Версія для друку


[12.06.2023] Про вклад академіка Леоніда Каніщенка в формування майбутнього президента України
[30.12.2022] Кілька слів напередодні 80-річчя про мій вклад у підготовку наукових кадрів
[10.09.2020] Відповідь на запитання, чому я вирішив балотуватись кандидатом у ректори
[08.07.2020] Не робіть, як я!
[07.06.2020] Розповідь про те, як Вінницький міський голова Моргунов втратив 300 голосів
[01.06.2020] Літо у ВНТУ починається з оновлення корпусу деканів
[15.05.2020] Що очікувати після реформування системи захисту дисертацій?
[27.04.2020] Коронавірусні будні університетського професора
[04.03.2020] Весь мир насильно мы разрушим до основанья, а затем - мы наш, мы новый мир построим!
[19.01.2020] «Ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази»
[28.12.2019] Передноворічні роздуми ексректора, який ще працює професором
[21.12.2019] Попри побажання та потуги недоброзичливців академія педагогічних наук продовжує жити
[03.12.2019] Чи варто нашому ректору позитивно реагувати на пропозицію мера міста про передачу частини земельної ділянки університету в комунальну власність?
[30.11.2019] Мої враження від зустрічі з заступником міністра Єгором Стадним
[09.11.2019] Факультету радіоелектроніки - 50
Головна сторінкаДодати в Вибране
© 2007-2015. Персональний сайт Мокіна Б.І. Усі права захищено. Несанкціоноване використання матеріалів сайту не дозволяється. У випадку використання цих матеріалів на інших сайтах не допускається будь-яке редагування тексту, а посилання на даний сайт є обов`язковим.