Під час цієї поїздки мені довелося шість разів вибирати дорогу, якою їхати.

Уперше довелося вибирати дорогу, під’їжджаючи до Калинівки, оскільки можна було їхати через Калинівку, економлячи кілометри, або об’їзною дорогою навколо Калинівки, економлячи час. Я вирішив економити час, тож поїхав об’їзною дорогою, яку лише два роки тому ввели в експлуатацію, а тому на ній ще немає ні ям, ні вибоїн, а їзда викликає задоволення. Тож за цим вибором я не пошкодував.

Вдруге довелося обирати дорогу на виїзді з селища Комсомольське, оскільки до Києва від цього селища можна доїхати і через Бердичів та Житомир, і через Козятин та Білу Церкву – обидві ці дороги до Києва мають майже однакову кількість кілометрів і по 110 кілометрів прекрасного полотна автостради за Житомиром і за Білою Церквою. Але дорога до Білої Церкви має вужче асфальтове полотно і є більш звивистою у порівнянні з дорогою до Житомира, тож, узявши до уваги сніжну погоду і наближення темноти, я поїхав у напрямку на Бердичів.

Під’їжджаючи до Бердичева, я змушений був втретє вибирати дорогу, оскільки до Житомира можна було їхати через Бердичів, а можна було їхати об’їзною навколо Бердичева. Але цей вибір здійснюється кожним водієм майже без вибору, оскільки об’їзну дорогу навколо Бердичева ввели в експлуатацію не набагато раніше від об’їзної навколо Калинівки, тож і її стан поки що є гарним, і, вибираючи цю об’їзну, ти економиш і час, і кілометри, адже вона огинає Бердичів саме з боку Житомира.

Учетверте я змушений був робити вибір дороги, під’їхавши до Житомира, оскільки далі до Києва можна доїхати і по діаметру, складеному із вулиць, через сам Житомир, і по півколу об’їзної дороги навколо Житомира. І ось тут уже потрібно було до вибору поставитися серйозно і оцінити, що буде безпечнішим та забере менше нервів і часу, – обминання ям і вибоїн на півколі об’їзної дороги чи лавірування між пішоходами на вуличному діаметрі цього обласного центру, який пішоходи у зв’язку з вузькістю вулиць переходять не у місцях установки світлофорів, а де кому заманеться – це я пам’ятаю ще з тих часів, коли об’їзної дороги навколо Житомира не було. Знову ж таки із-за того, що сніжило, я вирішив їхати так, щоб бути від пішоходів подалі, а тому поїхав об’їзною.

А їдучи по об’їзній навколо Житомира, я встиг пошкодувати і за тим, що не поїхав через місто, і за тим, що з Комсомольського повернув на Житомир, а не на Білу Церкву.

Я не був на війні, але у моїй уяві повоєнні дороги саме так і виглядають, як об’їзна дорога навколо Житомира, на кожному метрі якої я шкодував, що сиджу за кермом легкового авто, а не танка Т-80.

Вп’яте я вибирав дорогу, проїхавши містечко Кмитів, після якого далі на Київ можна було їхати або через райцентр Коростишів, або об’їзною дорогою, що вигнулась багатокілометровою дугою прекрасного асфальтового полотна навколо нього. У цьому місці я повернув, не роздумуючи, на об’їзну дорогу. Але, забігаючи наперед, я наведу приклад, що не завжди широкою асфальтовою дорогою можна скоріше доїхати туди, куди треба. Коли наступного дня після завершення засідання Президії Національної академії педагогічних наук я повертався з Києва назад до Вінниці, то саме на виїзді з цієї об’їзної дороги при в’їзді до Кмитова, простояв у «пробці» майже годину у щільному оточенні сотень машин і автобусів попереду, ззаду і з правого боку. Ця «пробка» виникла внаслідок зіткнення у центрі Кмитова двох автомобілів, один із яких вирішив з правого ряду повернути назад, не пропустивши того, що їхав у лівому ряду. І стояв би я у тій «пробці», мабуть, ще дуже довго, якби не помітив, що шофер «газончика» з дровами, що стояв з правого боку від мене, повернувшись з прогулянки, не завів свій «газончик» і не вивернув кермо і з’їхав по обочині на втоптаний колесами місцевого транспорту сніг, що нагадував «санну» дорогу, прокладену паралельно автостраді вздовж кювету. Я, не довго думаючи, повернув у шпарину, що відкрилася між двома фурами після того, як «газончик» з’їхав на «санну» дорогу, і теж поїхав за «газончиком», розраховуючи на те, що раз він везе дрова, то місцевий, а тому знає, куди їде. За мною, до речі, одразу ж потягнулась довга череда інших автомобілів, які повірили у те, що ми з «газончиком» знаємо дорогу і безстрашно з’їхали на утоптаний сніг, що нагадував «санну» дорогу. А з автостради на наш кортеж з заздрістю дивилися сотні очей, що світилися поряд з замовкшими автомобілями, жалкуючи, що через кювет до нас не має змоги приєднатися. Моє рішення поїхати за «газончиком» виявилось вірним – проїхавши з кілометр, ми виїхали знову на автостраду, але уже попереду розбитих автомобілів, що перегородили дорогу. І по тому, що аж до Житомира я їхав пустою полосою дороги з нашого боку, можна зробити висновок, що та «пробка» ще довго «затикала» дорогу.

Вшосте я вибирав дорогу уже в Києві, коли звернув з проспекту Перемоги у напрямку до того проміжку вулиці Артема, на якому розмістилась будівля Президії Національної академії педагогічних наук України, до якого можна було доїхати або через Львівську площу, ризикуючи потрапити в затяжну «пробку», або через вузеньку бічну вуличку, вздовж обох боків якої стояли сотні припаркованих автомобілів, ризикуючи пропороти бік своєї машини об задній бампер чиєїсь чужої. Я вибрав цю вузеньку вуличку і невдовзі за сприяння Ангела-хранителя неушкоджений заїхав на територію Президії нашої академії.

Звичайно, коли я повертався на другий день з Києва до Вінниці, мені знову доводилося шість разів в описаних вище місцях обирати дорогу, якою їхати далі, але розповідати про це у цьому ж матеріалі, на мій погляд, то уже буде перебором.

А повернувшись у свій кабінет і включивши комп’ютер, на сайті УНІАН я прочитав, що за останній рік кількість українських студентів в університетах Польщі збільшилась удвічі. І я згадав, що у це збільшення наш університет теж невдовзі внесе свою долю, оскільки уже зовсім скоро півтора десятки наших студентів магістерської підготовки відправляться навчатись у Польщу згідно з договором про отримання двох дипломів – українського і польського. І можна лише порадіти за наших польських університетських колег, які у тому числі і за рахунок наших студентів збережуть свої місця роботи, незважаючи на масовий від’їзд їхніх польських вихованців на навчання до університетів Німеччини, Франції і Великобританії. Але, не бачачи у перспективі серед студентів нашого університету жодного поляка, я не зовсім розумію суть нашого договору про взаємний обмін студентами. Як на мене, то ми, підписуючи цей договір, вибрали дорогу з одностороннім рухом, яка приведе з часом до втрати частиною наших колег місць роботи. У тому числі і за рахунок того, що навчатись наші магістри у Польщі для отримання ще й польського диплому будуть аж до наступного лютого місяця, а прийом в аспірантуру у нашому університеті згідно з нормативними документами ми зобов’язані будемо завершити на два місяці раніше – до 25 грудня. Тож ця дорога веде не лише до втрати частини місць роботи для наших викладачів, починаючи з двох посад у році нинішньому, початковому, а і до обезкровлення університетської аспірантури, оскільки наші кращі студенти, отримавши польські дипломи і втративши можливість одразу по закінченні магістратури вступити до аспірантури у нашому університеті, там у Польщі і залишаться. І процес скорочення робочих місць у нашому університеті зі збільшенням числа наших студентів, бажаючих закінчити магістратуру у Польщі, буде лише наростати. А варто відзначити, що цей процес і зараз, ще до початку десантування наших студентів у Польщу, уже характеризується високою інтенсивністю, оскільки число посад у нашому університеті (згідно з даними Акту КРУ) за два останні роки скоротилося на 223 одиниці (із 1667 станом на 01.09.2010 року до 1444 станом на 01.09.2012 року). І тут, мабуть, не зайвим буде звернути увагу ще й на те, що у наведене вище число скорочених посад ще не увійшли 14 посад деканів факультетів, які виведені зі штатного розпису університету 03.09.2012 року, тобто на два дні пізніше терміну закінчення перевірки нашого університету ревізорами КРУ.