У 1994 році на базі Вінницького політехнічного інституту (ВПІ) було створено Вінницький державний технічний університет (ВДТУ).

У цьому ж році за моєю ініціативою, тоді ще як ректора ВПІ, Вченою радою було постановлено із загальної маси студентів, які після отримання дипломів бакалаврів розпочали навчатись за програмами підготовки магістрів, виділити потік студентів з творчими здібностями для навчання за програмами магістерської підготовки наукового спрямування, якими було передбачено складання екзаменів магістерського мінімуму зі спеціальності, з філософії та з іноземної мови, оцінки за якими при вступі до аспірантури зараховувались за вступні з цих же дисциплін.

А замість стандартного дипломного проекту студентам, що навчались за цією магістерською програмою наукового спрямування, було запропоновано писати і захищати акцентовані на майбутні спеціальності по аспірантурі кваліфікаційні випускні роботи, за структурою подібні до кандидатських дисертацій з наявністю у них наукових результатів на рівні 30–40 (%) майбутньої кандидатської – оцінка за випускну кваліфікаційну роботу при вступі до аспірантури визнавалась оцінкою за реферат зі спеціальності.

Наукові статті, опубліковані за час навчання у магістратурі перед вступом до аспірантури, додавали претенденту на вступ додаткових балів.
     
У 1996 році було здійснено перший випуск потоку магістрів наукового спрямування, майже усі з якого одразу ж вступили до аспірантури, яку закінчили у 1999 році.

З їх випуском з аспірантури, як видно з наведеної на рисунку лінії 1, у ВДТУ одразу ж зросла майже вдвічі ефективність аспірантури, яка згідно з міністерською методикою розраховується як виражене у процентах відношення кількості аспірантів, що закінчують у звітному році аспірантуру і представили до захисту у спецради свої кандидатські дисертації, до загальної кількості аспірантів, що у звітному році закінчили аспірантуру.

На цьому ж рисунку лінія 2 показує усереднений графік ефективності аспірантури в цілому по нашому міністерству, із якого видно, що і по відношенню до неї ефективність аспірантури у ВДТУ зросла не менше ніж у півтора рази. І ця тенденція зберігалась аж до 2003 року, в якому ВДТУ було надано статус національного, і він став називатись Вінницьким національним технічним університетом (ВНТУ).

Цього ж 2003 року моєю аспіранткою Юлією Маримончик в процесі роботи над кандидатською дисертацією було завершено розробку критеріїв і методики матеріального стимулювання аспірантів та їх наукових керівників за вчасний захист кандидатських дисертацій цими аспірантами. Після затвердження методики Вченою радою університету, який отримавши статус національного, отримав і право встановлювати надбавки до окладу науково-педагогічним працівникам за високі показники в роботі, ця методика, починаючи з 2004 року, була втілена у життя в університетському Інституті магістратури, аспірантури та докторантури (ІнМАД), очолюваному доктором технічних наук, професором В. Б. Мокіним.

Рисунок – Графік ефективності аспірантури у ВПІ, ВДТУ, ВНТУ (лінія 1) та в середньому по міністерству (лінія 2)

Як видно з графіка, наведеного на рисунку, ефективність аспірантури у ВНТУ, починаючи з 2004 року, виросла в середньому ще на 25%, залишаючись аж до 2010 року вдвічі більшою за її середнє значення в цілому по міністерству.

Щодо появи на графіку ефективності аспірантури у ВНТУ спадної до рівня 28% штрихової петлі у 2007 році, то вона обумовлена тим, що саме у цьому році Вищою атестаційною комісією України були внесені зміни в номенклатуру спеціальностей, в результаті яких половині із тих аспірантів, у яких уже були готовими до захисту кандидатські дисертації, довелося у свої дисертації вносити зміни, викликані приєднанням спеціальностей, за якими ці аспіранти готували свої дисертації, до інших спеціальностей, а тому вони представляли свої адаптовані до інших спеціальностей дисертації у спецради до захисту уже після закінчення аспірантури. Тож суцільною лінією на графіку показано, який процент аспірантів ВНТУ подав би у 2007 році до захисту дисертації, якби не було реформування номенклатури спеціальностей, а штриховою лінією показано, який процент аспірантів, котрих реформа не зачепила, свої дисертації до захисту подав.

А зменшення ефективності аспірантури ВНТУ після 2010 року обумовлене тим, що новий ректор ВНТУ, доктор технічних наук, професор В. В. Грабко, який змінив мене на цій посаді, відмінив виплату надбавок науковим керівникам аспірантів за вчасний захист ними кандидатських дисертацій та виплату разових премій аспірантам, які вчасно захистили свої кандидатські дисертації.

І залишається після 2010 року ефективність аспірантури ВНТУ, як видно з графіка, усе-таки вищою у півтора рази за середню по міністерству лише тому, що не ліквідована поки-що новим ректором програма підготовки магістрів наукового напрямку з цільовою орієнтацією на навчання в аспірантурі, проти існування якої уже «точать зуби» деякі функціонери із ректорського оточення, які хотіли б приймати до аспірантури претендентів не за здібностями і науковими досягненнями, а виходячи з їхнього чи їхніх друзів побажання.

Але їм усім слід пам’ятати, що формування аспірантського корпусу із магістрантів наукового напрямку, окрім підвищення ефективності аспірантури має і ще три суттєві переваги перед вступом до аспірантури за стандартною процедурою.

Ці переваги пов’язані з тим, що, по-перше, 80% аспірантів ВНТУ, які з якихось причин усе-таки не встигли кандидатську дисертацію подати до захисту до кінця навчання в аспірантурі, в силу своєї націленості на тематику майбутньої кандидатської дисертації ще в магістратурі свої дисертації все-одно захищають через рік-два, максимум три, після закінчення аспірантури, у той час як за офіційною статистикою в цілому по Україні 50% випускників аспірантури, які, навчаючись в аспірантурі, вчасно не написали і не подали свої дисертації до захисту, так ніколи їх потім не дописують і не захищають взагалі.

По-друге, формування контингенту аспірантів із тих студентів, які навчались за програмою магістерської підготовки наукового напрямку, є найбільш ефективним засобом боротьби з корупцією під час вступної кампанії до аспірантури, оскільки зводить до нуля шанси тих претендентів, які не мають хисту до наукових досліджень, а розраховують лише на свої фінансові можливості та зв’язки в університетському середовищі.

А по-третє, за рахунок заздалегідь прогнозованого конкурсного формування першого курсу аспірантури з магістрантів наукового спрямування у ВНТУ ніколи не було ситуацій недобору в аспірантуру з жодної із наукових спеціальностей, як це має місце в деяких інших університетах, і можна з упевненістю прогнозувати, що таких ситуацій не буде і в майбутньому до тих пір, поки існуватиме у структурі університету ІнМАД, який практикує саме такий спосіб формування корпусу аспірантів.

На підставі вище викладеного легко прийти до висновку, що для суттєвого підвищення ефективності аспірантури усім університетам необхідно щороку з загальної маси студентів магістерської програми підготовки виділяти потік студентів, що мають хист до наукових досліджень, які навчатимуться за спеціально сконструйованою програмою підготовки магістрів наукового спрямування, вступ до аспірантури після засвоєння якої є найбільш захищеним від проявів корупції і ситуацій недобору на наукові спеціальності, не іміджеві з точки зору ЗМІ і батьків аспірантів.

Очевидним із вище викладеного є і те, що для додаткового, не менш суттєвого, підвищення ефективності аспірантури необхідно вводити матеріальне стимулювання університетом аспірантів та їх наукових керівників за подачу до захисту кандидатських дисертацій цими аспірантами ще до закінчення ними навчання в аспірантурі.