І ось сьогодні (п’ятниця 9 серпня 2013 року), скориставшись свободою літньої відпустки рядового професора університету, я закінчив читати «Музей покинутих секретів» і хочу поділитись своїми враженням від цього твору Оксани Забужко з вами, шановні читачі мого сайту.

Читати цей твір, в якому сплелись події 1943-47 та 1991-2004 років, спочатку було нелегко – і не лише тому, що на перших порах не так то просто було вгризатись в довгі складно-підпорядковані речення, характерні для стилю Оксани Забужко, і осмислювати їх змістовно, але ще й тому, що, читаючи перші розділи, непросто було також віднайти той шампур, на який можна було б насадити і об’єднати події 1943-47 років, що мали місце в західноукраїнських лісах, заповнених загонами Української повстанської армії (УПА) і загонами НКВД, та події, що мали місце у Києві від початку отримання Україною незалежності і до початку 2004 року.

Але по мірі заглиблення в роман і зближення доль героїв подій 1943-47 і 1991-2004 років мій інтерес до твору зростав у такій мірі, що останню його третину я прочитав, образно висловлюючись, на одному диханні, тобто не відірвавшись від читання, допоки не прочитав останню фразу на останній сторінці.

Я не стану переоповідати і, тим паче, детально аналізувати прочитане – уже хоча б заради того, аби не знижувати градус уваги у майбутніх читачів цього роману Оксани Забужко, але на кількох лініях роману таки дозволю собі зупинитись.

І перше, про що я хочу попросити вас, шановні читачі цього роману, аби ви не поспішали звинувачувати Оксану Забужко, як це подумки зробив я, коли дійшов до тієї сторінки, на якій вона вперше описує той шмат дороги, на якому загинув в автомобільній катастрофі лідер Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл, поєднавши цей шмат дороги з місцем загибелі теж в автомобільній катастрофі однієї із героїнь роману, майстрині пензлю Влади Матусевич, яка була подругою головної героїні, телезірки Дарини Гощинської – авторки власного телепроекту «Діогенів ліхтар» на одному із популярних телеканалів.

При першій згадці про загибель Влади Матусевич автор роману вказує, що вона загинула в автомобільній катастрофі, повертаючись до Києва з аеропорту «Бориспіль», до якого поїхала одна автомобілем , щоб забрати свої картини, що повернулись літаком з закордонної виставки. Але ж дорога з Борисполя до Києва – це багатосмугова автомагістраль з шириною асфальтового покриття більшою 30 метрів, на якій шофер В’ячеслава Чорновола встиг би зманеврувати і об’їхати будь-який КАМАЗ з причепом, як би близько той не перетнув йому дорогу лівим поворотом. Тож подумки під час читання згадавши те, що В’ячеслав Чорновіл загинув з протилежного від Києва боку Борисполя на односмуговій дорозі з Борисполя до Переяслава-Хмельницького з асфальтовим покриттям шириною не більшою 8 метрів у місці перетину цієї дороги з дорогою до села, яке мені показали колеги з Національної академії педагогічних наук України, коли ми виїжджали до Переяслава-Хмельницького на виїзне засідання академічної президії, я ,звісно, одразу ж подумав, що Оксана Забужко не знає місця загибелі Чорновола.

І лише читаючи одну із прикінцевих глав роману, яка називається «Дорога на Золотоношу», я зрозумів, що Оксана Забужко дуже добре знає те місце, де загинув В’ячеслав Чорновіл. Як зрозумів я і те, що це вона своєю авторською волею відправила Владу Матусевич з Борисполя у протилежний від Києва бік, аби її героїня загинула саме там, де загинув В’ячеслав Чорновіл – у місці, на якому загинуло уже багато автомобілістів, оскільки цей шмат дороги прокладено через величезну засипану землею яму, в якій у 1933 році під час Голодомору були закопані тисячі людей, що померли з голоду. І послала Оксана Забужко свою героїню для загибелі у цьому місці саме тому, що дід Влади Матусевич, який був по інший бік голоду, брав участь у створенні цієї ями і закопуванні померлих. Цю лінію роману Оксана Забужко словами своєї головної героїні Дарини Гощинської вибудовує так: «… – за кожну зраду хтось так чи інакше має заплатити, щоб виправити порушений нею в світі баланс сил. Що більше зрада, то більші жертви».

Ще одна лінія сюжету для мене взагалі виявилася відкриттям. Справа у тому, що я багато читав у документальній літературі про те, як бійці спеціальних загонів НКВД у 1944-47 роках перевдягались у форму бійців УПА і по ночах знущались над жителями сіл, розташованих в зоні дій загонів УПА, аби викликати ненависть у цих селян до УПА. Але вперше і саме у Оксани Забужко я прочитав про те, що серед вояків служби внутрішньої безпеки УПА було чимало агентів НКВД, які жорстоко розправлялись зі своїми ж вояками і прихильниками за будь-яку, навіть дуже незначну провину, відбиваючи у такий спосіб бажання у селян поповнювати ряди вояків УПА і при цьому не втрачаючи довіри в свого командування. І її герой під псевдо «Стодоля», який в очах командування УПА дійсно виглядав героєм, здатним холоднокровно розстріляти будь-кого зі своїх за найменшу провину, у дійсності був лише виконавцем плану нагнітання жорстокості, складеного для нього в НКВД.

Признаюсь, як людині, вихованій у сім’ї вчительки літератури, під час читання цього роману мені важко було сприймати вживання героями роману неформальної лексики, а точніше – пересипання цими героями своєї мови матюками. Але, як людина, яка чує таку ж мову – і не лише в середовищі відвідувачів стадіонів і кафе та пасажирів міського транспорту, а і у середовищах студентів та викладачів, – я змушений визнати, що з позицій реального відтворення дійсності Оксана Забужко від себе своїм героям нічого не додає – вона лише без ретуші змальовує наше суспільство саме таким у мовному відношенні, яким воно було раніше, і яким воно є і понині. Хоча від усвідомлення цього мені стає сумно.

А завершити цей короткий аналіз я хочу наголосом на тому, що, розкриваючи у своєму романі внутрішні мотиви вчинків провідних представників і влади, і опозиції, як у перші роки після отримання Україною незалежності, так і у перші роки нашого тисячоліття, Оксана Забужко переконала мене, що вона мала моральне право у 2010 році на президентських виборах у другому турі бути «противсіхом», і що її позиція – це не в догоду Віктору Ющенку – лідеру «противсіхів», а це її власна позиція, яку вона займає і по відношенню до Віктор Ющенка також.

Ну і висновок – на мій погляд, Оксана Забужко є дійсно видатним письменником, яким може пишатись український народ, а її роман «Музей покинутих секретів» варто прочитати.