Поглинаючи сторінка за сторінкою зміст цієї книги Ірени Карпи, я ніяк не міг позбутися відчуття, що з кожним наступним прочитаним реченням усе далі захожу в загажений придорожній туалет, котрі зустрічались на кожному десятку кілометрів вздовж доріг в радянські часи, коли ще не було сучасного сервісу фірмових заправних станцій.

У тих радянських придорожніх туалетах, які ніколи не прибирались, було дуже важко зробити наступний крок у напрямку до основного вічка, аби не вступити в уже кимось іншим раніше залишену кучу кишкових випорожнень.

Так ось, мова і думки головної героїні Редьки в книзі Ірени Карпи, на мій погляд, нічим не відрізняються у філологічному сенсі від тих «куч кишкових випорожнень», характерних для придорожніх туалетів радянської доби.

І я боюсь, що мені доведеться тепер прочитати багато сторінок творів інших авторів для того, щоб «відмити» своє сприйняття художнього від «нечистот» мови головної героїні роману Ірени Карпи, в які я усе більше і більше занурювався, поринаючи у цей роман.

І, прочитавши десь біля 10% обсягу роману, я зрозумів, що якщо не кину його читати далі, то «порину» уже настільки у ці «нечистоти», що буду не в змозі потім від них «відмитись» взагалі, оскільки відіб’ю у себе охоту читати не тільки романи Ірени Карпи, а і будь-якого іншого сучасного українського письменника.

Лайливі слова і ненормативні назви певних частин людського тіла і певних фізіологічних дій героїв є і в романах Оксани Забужко та Василя Шкляра, але там це зустрічається лише в характерних епізодах, і, хоч від них теж тхне нечистотами, але, принаймні, розумієш, що це робиться задля реалістичного змалювання подій, а не заради «смакування» лайкою. А мову своєї героїні Редьки, яка закінчила університет і до того ж філологічний факультет, Ірена Карпа пересипає матюками у такій мірі, в якій я не зустрічав їх у своєму житті навіть в середовищі монтажників-верхолазів Кривого Рогу, з якими довелося працювати в юності, і які лайливими словами, працюючи в небезпечній верхатурі, зв’язували між собою іменники і доповнювали дієслова. Але ж у них за спиною були лише 7 класів з помилками у кожному слові диктанту або професійно-технічне училище, в якому і майстри не могли обійтись без лайливих слів. А в Ірени Карпи героїня – ще раз наголошую – випускниця філологічного факультету університету. Навіть у технічному університеті, стаючи мимоволі свідком розмов між студентами, у випадках, коли вони мене не бачать, а тому ніяких поправок у своїй мові на присутність професора не роблять, я не чув настільки пересипаної ненормативною лексикою мови, як у головної героїні Ірени Карпи.

І признаюсь відверто, що мій мозок мови головної героїні роману Ірени Карпи «Піца «Гімалаї», не сприймає, а тому віднести цей роман до класу художньої літератури я відмовляюсь.