Спад економіки, дуже незначне зростання зарплат і пенсій, світова економічна криза і початок «торгової війни» з Росією при перетині українськими товарами її митного кордону, відтягування прийняття позитивного рішення у справі звільнення лідера опозиції Юлії Тимошенко із в’язниці, що вносить невизначеність у справу підписання Договору про асоціацію України з Європейським Союзом, – усе це, на жаль, затьмарює політичне небо нашої держави напередодні святкування 22 річниці проголошення її незалежності.

Сьогодні, оглядаючись назад, ми змушені визнати домінантами розвитку незалежної України у перші роки її становлення ту спритність та ініціативне нахабство, завдяки яким невелика частина колишньої партійної номенклатури та підприємців родом із 90 років минулого століття прибрала до своїх рук основні багатства УРСР. У зв’язку з цим, дехто із вас, шановні мої читачі, хто виявився обділеним, ставить сьогодні під сумнів і доцільність самого створення незалежної України і існування перспектив її перетворення у багату демократичну державу європейського рівня у майбутньому.

Я нічого до своїх рук тоді не прибрав і навіть не намагався цього зробити, але сумнівів у доцільності створення незалежної української держави у мене за ці 22 роки ніколи не виникало, і дітей своїх я виховав так, щоб у них таких сумнівів ніколи не виникало також.

І вся моя сім’я вірить у те, що рано чи пізно будь-які хмари, що нині досить густо клубляться над Україною, розвіються, і ми дружно радітимемо від того, що живемо в Україні. І я мрію, щоб це сталося ще за мого життя.

Так сталося, на жаль, що політичне життя в незалежній Україні пішло не шляхом утворення і зміцнення ідейних партій, котрі готові були б боротись за втілення в життя своїх ідей і без підживлення грошима відомих олігархів, а пішло шляхом утворення партійних угрупувань навколо харизматичних лідерів, що підживлювали партійну діяльність своїх партійних угрупувань або власними грошима, або грошима олігархів, котрим було обіцяно шматок владного пирога в разі приходу цього лідера до влади. Тож, змінюючи один одного у владних кабінетах, ці лідери ніякого нового ідейного підгрунтя, яке суттєво відрізняло б їх політичні платформи, не закладали, а тому нічого дивного немає і у тому, що ті, хто фінансував їх виборчу кампанію, не бачачи для себе подальшого зиску, легко переходили після виборів до лав партійного угрупування іншого лідера, в якому вони цей зиск бачили. І немає об’єктивних підстав їх сьогодні оголошувати зрадниками, оскільки зрадник у політиці – це той, хто зраджує ідею, а ці олігархи ніяких ідей не зраджували, оскільки їх і не мали – вони виконали покладену на них задачу фінансування лідерського партійного угрупування під час виборчої кампанії і отримали оплату за це прохідним місцем у виборчому списку цього партійного угрупування. Тож маємо факт надання послуги і факт її оплати. А як їм себе далі вести при такій безідейній структурованості політичного життя, то уже їх особиста справа. І нічого не буде дивного у тому, якщо з часом вони знову прийдуть до того партійного лідера, від якого пішли, і він знову їх прийме під своє крило, аби знову мати за що фінансувати свою виборчу кампанію.

До речі, такі переходи з одного партійного угрупування до іншого – це теж ознака демократії. Для того, щоб переконатись у справедливості цієї тези, досить пригадати, що у США, яка вважається самою демократичною країною світу, членство у Демократичній і Республіканській партіях не є фіксованим – ти можеш, оголосивши себе республіканцем, на чергових президентських виборах чи виборах до парламенту голосувати за республіканського кандидата, а через чотири роки, оголосивши себе демократом, можеш голосувати за кандидата від Демократичної партії – і ніхто тебе не вважатиме зрадником. Тож не за горами той час, коли і у нашій країні перехід з одного партійного угрупування в інше не буде викликати масової негативної реакції, а лише сприятиме її поступальному розвитку.

А коли в країні стане спокійною атмосфера щодо політичної приналежності олігархів і середнього класу, то і бізнес міцнітиме, і економіка зростатиме, і роль партій зведеться лише до того, щоб та партія, яка в опозиції, критикувала владу за прорахунки і слідкувала, щоб у парламенті провладними депутатами приймались нормальні закони, і щоб чиновники, призначені партією влади, працювали виключно лише на благо народу і не привласнювали чуже добро.

США до цього йшли 200 років, ФРН – 60, тож і нам, я думаю, слід набратись терпіння ще років на 20.

Я розумію, що не усім ці мої думки сподобаються, але я їх висловлюю не для того, щоб мати з цього якісь політичні дивіденди, оскільки мені уже 70 і усього, чого я хотів досягти у цьому житті, я уже досяг, і свій фінальний залишок життя планую провести не у якихось партійних рядах і не у політичних баталіях на площах чи у залах засідань, а у політичній аналітиці за комп’ютером в соціальних мережах, причому з єдиною метою – сприяти усвідомленню вами, шановні мої читачі, того, що майбутнє України не у революціях, а у консолідації суспільства, в якому опозиція гратиме роль не глашатаїв виходу на барикади, а роль сторожа демократії і каталізатора процесів викорінення корупції.

Зі святом Вас, дорогі читачі мого сайту! Здоров’я Вам, успіхів в прогресивних починаннях, добра і віри у те, що у нас усе вийде, і що Україна буде з часом серед тих країн, до яких їдуть для постійного проживання і життям у яких пишаються.