Під портретом Сталіна на цих зошитах є короткий опис його здобутків і напис: «Ми раді, що ви поділяєте наші ідеали».

Прочитавши це, я подумав, що тим, хто замовив такі зошити, хто їх виготовив, хто їх продає і хто їх купляє, аби переконатись у тому, чого варті ці «сталінські ідеали», корисно було б прочитати сатирично-юмористичний роман письменника із числа радянських дисидентів Володимира Войновича – назву роману подаю в оригіналі – «Жизнь и необычайные приключения солдата Ивана Чонкина», який я особисто закінчив читати цього ж таки 2-го вересня.

У цьому романі письменник в гротескній формі, але дуже правдиво зображує довоєнне і повоєнне життя героїв роману, а по відношенню до деяких персонажів і фінальну частину їхнього життя уже в третьому тисячолітті.

І хоча стартує роман подіями 1941 року у селі Красноє Долговського району неназваної російської області, я, згадуючи своє дитинство і юнацькі роки, прожиті у моєму рідному селі на Черкащині в сім’ї матері-вчительки та вітчима-парторга колгоспу, можу стверджувати, що і в 50-і роки, тобто, уже після війни, життя не лише пересічних жителів тодішньої нашої країни, але і її партійно-державної номенклатури було таким же бідним, зашореним, брехливим і переляканим, як і довоєнне життя героїв роману Володимира Войновича.

І у нашому селі деякий час жив прототип солдата Івана Чонкіна з тією лише різницею, що він був не охоронцем поламаного літака, а шофером військової вантажівки із числа тих, що відряджались армією до колгоспів для вивезення цукрових буряків. І після того, як його вантажівка поламалась, і цей солдат-водій розпочав її ремонт, про нього так само забули в автороті, в яку повернулись усі інші командировані солдати-водії зі своїми вантажівками, як і про Чонкіна. І жив він, імітуючи ремонтні роботи, в одинокої жінки, яка також дуже нагадує мені героїню Нюру з роману Володимира Войновича.

Жив тоді у нашому селі і прототип Гладишева, який також був схиблений на виведенні гібридних дерев і рослин. Жив і прототип голови колгоспу Голубєва, який також безпросвітно пиячив. Згадую я і прототипа Плечевого, який першим розповсюджував по селу плітки. А пригадуючи розповіді вітчима після його поїздок до райцентру на партійні наради, я розумію, що і в нашому райцентрі і перший секретар райкому мав характеристики та повадки, аналогічні тим, якими наділив Володимир Войнович свого Ревкіна, і начальник районного відділу НКВС нічим не відрізнявся від капітана Міляги, за виключенням лише того, що він після відповідей начальству, не таких, які воно хотіло від нього почути, не був розстріляним, як Міляга, а лише звільненим з органів НКВС.

Єдине, що мені не сподобалося у романі Володимира Войновича про пригоди Чонкіна – це те, що він не втримався від спокуси і переказав плітку, що у повоєнні роки гуляла не лише у багатьох на устах, а і на сторінках деяких західноєвропейських газет, про те, що зі слів начебто добре поінформованого радянського полковника-перебіжчика Сталін з’явився на світ в результаті експериментів відомого дослідника Пржевальського зі своєю кобилою з подальшою передачею немовляти на виховання у сім’ю чоботаря Джугашвілі.

Але усе інше у цьому романі Володимира Войновича викладено дуже добре, дуже гостро і з великим почуттям гумору. І ще мені дуже сподобалось те, що розповідаючи про якісь події від імені своїх героїв – військових, колгоспників, партійних чи радянських чиновників – він скрізь вживає майстерно побудовані звороти, які і без брудних лайливих слів зрозуміло передають суть того, про що йде мова.

Тож, я думаю, і таким нашим відомим письменникам, як Василь Шкляр, Оксана Забужко і Ірена Карпа, які не вміють чи не бажають змальовувати певні факти, що мали місце в житті персонажів їхніх творів навіть з елітного середовища без вживання брудних лайливих слів, для підвищення письменницької кваліфікації варто було б також прочитати, чи ще раз перечитати цей роман Володимира Войновича.

Але особливо було б корисним прочитати цей роман тим, хто народився уже в незалежній Україні або в Радянському Союзі після приходу до влади Михайла Горбачова, тобто тим, хто навіть у дитинстві не переймався страхіттями життя при комуністичній диктатурі, не особливо любить правдиву історію та знаходиться і по-сьогодні під впливом тих ностальгуючих за комуністичним режимом батьків, дідів чи начальників, ідеалізуючих роки своєї молодості, яким пощастило упродовж життя не стикатись з проявами репресій від цього режиму.