А рівно через 6 годин, коли частина побитих студентів, рятуючись від жорстокого «Беркуту», ще знаходилася за стінами Михайлівського собору, – о 10-й годині ранку у Вінницькому національному технічному університеті розпочалися урочистості, присвячені врученню дипломів випускникам магістерської підготовки.

Одна за одною дружними колонами виходили на сцену випускники усіх 8 навчально-наукових інститутів у магістерських мантіях і конфедератках на сцену в актовій залі університету і з рук директорів інститутів отримували дипломи, поздоровлення і багатообіцяючі побажання. А з першого ряду на них, привітно посміхаючись, дивився ректор університету Володимир Грабко, навкруг якого сиділи, чекаючи свого виходу на сцену директори інститутів.

А поміж інститутськими виходами випускників на сцену і спусками з неї з цієї ж сцени лунала весела концертна програма аматорів співу, танців і музики у виконанні наділених відповідними талантами студентів молодших курсів, придаючи урочистостям випуску магістрів життєрадісне звучання.

Приголомшений вранішніми подіями, я сподівався, що ректор Володимир Грабко на початку церемонії вручення дипломів магістрів вийде на сцену, повідомить про трагічне побиття студентів у Києві і запропонує провести цю церемонію без високопарних фраз, танців і співів, а в мовчазному варіанті, віддаючи шану хоча б у такий спосіб усім тим українським студентам, що постраждали від «Беркуту» у Києві.

Я розумів, що зовсім відмінити церемонію вручення дипломів магістрам 30 листопада ректор Володимир Грабко не міг із-за того, що в дощенту забитій глядачами актовій залі університету з самого ранку уже зібралися сотні батьків, родичів і друзів випускників, які хотіли бачити процес вручення дипломів новоспеченим магістрам. Але ж, принаймні, не перетворювати ці урочистості в «пір у час чуми» він можливість мав і зобов’язаний був цю можливість використати.

Я вистояв в актовій залі в задніх рядах половину церемонії, подивившись вручення дипломів випускникам 4 інститутів, але до кінця ці бравурні урочистості витримати не зміг, а тому покинув актову залу і поринув в Інтернет, звідки неслися вісті про трагічні події у Києві.

І як приємно було мені, як екс-ректорові, прочитати в Інтернеті, що ректор одного із київських педагогічних університетів виходець із Вінниці професор Огнев’юк провів спеціальне засідання ректорату, на якому закликав усіх студентів і викладачів очолюваного університету підтримати євроінтеграційну протестну акцію студентів і першого грудня о 12 годині дня взяти участь в мітингу біля пам’ятника Тарасу Шевченку, куди зійдуться студенти інших вищих навчальних закладів Києва. Приємно було також прочитати повідомлення про те, що колону студентів НТУУ «Київський політехнічний інститут», яка першого грудня прямуватиме до пам’ятника Тарасу Шевченку на загальнонаціональний студентський мітинг, очолить його ректор, професор Згуровський.

Те, що студенти нашого університету спокійно сприйняли бравурні урочистості випуску магістрів на фоні загальнонаціональної студентської трагедії, свідчить, що їхня свідомість ще «не доросла» до рівня свідомості студентів університетів Києва і Львова, але, думаю, що адміністрація університету деякими своїми недолугими діями досягнення цим рівнем критичної позначки пришвидшить. І на останньому засіданні Вченої ради університету, яке відбулося у четвер 28 листопада, почувши із уст першого проректора про те, що прийом курсових проектів усім кафедрам потрібно завершити до 9 грудня, і більш пізні спроби студентів захистити свої курсові проекти будуть вважатись такими, що здійснені за межами графіку навчального процесу, хоча згідно навіть з цим укороченим графіком екзаменаційна сесія завершується лише 16 грудня, я попередив адміністрацію університету, що у такий спосіб зменшувати процент студентів, які матимуть право отримувати стипендію, то є акцією незаконною. Адже мало того, що студентам на півмісяця укоротили графік навчального процесу (у тому числі і на виконання курсових проектів, обсяги яких зменшені не були), що обумовлено відправкою викладачів у неоплачувані відпустки, але ж із-за додаткових навчальних пар, призначених у жовтні та листопаді для відпрацювання матеріалу, що мав бути вичитаним при нормальній тривалості навчального графіка до середини грудня, у студентів суттєво зменшились можливості вчасно виконати курсові проекти, оскільки зменшилась кількість вільних від занять годин кожного дня, починаючи від дня введення щоденних додаткових навчальних пар. І якщо таких студентів, які не встигнуть до 9 грудня захистити курсові проекти на фоні того, що вони їх повинні були згідно з основним начальним графіком захищати на два тижні пізніше, виявиться достатньо багато, то їх теж може «прорвати», і вони теж можуть вийти на якісь протестові акції. Але ні перший проректор, ні ректор на моє зауваження на засіданні Вченої ради не зреагували. Більше того, ректор кинув фразу, що студенти взагалі на кожен курсовий проект витрачають лише по кілька днів, тому і захист курсових проектів за укороченим графіком ніяких ускладнень не викличе. Але я так не думаю і, боюсь, що так не думатимуть і усі ті студенти, які до 9 грудня не встигнуть завершити і захистити свої курсові проекти. Але в адміністрації нашого університету можливість підкорегувати своє рішення відносно останнього терміну захисту курсових проектів ще є. Але чи скористається вона такою можливістю і моєю підказкою, я не знаю.

А завершити цю інформацію я хочу поверненням до подій у Києві. Я хочу, по-перше, нагадати усім про те, що міністр освіти і науки Дмитро Табачник офіційно повідомив, що він не заперечує проти участі студентів в акціях на підтримку євроінтеграції України, але лише за умови, що вони в цих акціях братимуть участь після 15 години, тобто, не в час навчальних занять. Але ж «беркутівці» розганяли мітингуючих студентів о 4-й годині ночі, коли у студентів занять не було, і вони мали право протестувати, яке за ними визнав навіть міністр освіти і науки. Тож чим тоді ці «беркутівці» відрізняються від опричників царя Івана Грозного, які, реалізуючи ідеологію Малюти Скуратова, суворо розправлялись з усіма «вільнодумствуючими»?

І у цьому місці я хочу нагадати «Беркуту» і його командирам, що опричники лютували лише 7 років, а потім, коли їхніми руками цар Іван Грозний розправився з усіма своїми вільнолюбивими підлеглими від бояр і до монахів та вільнонайманих включно, він усі жорстокості списав на опричників, розігнав їх без «вихідної винагороди», а командирів, позбавивши чинів і вольностей, вислав на виселки чи стратив. І замість жорстокого Малюти Скуратова головним радником його став інтелігентний і начитаний далекий родич Борис Годунов, котрий і змінив Івана Грозного на царському троні після його смерті. Про це кожен може прочитати в історичному трактаті Карамзіна. І у першу чергу це потрібно прочитати, я думаю, сучасним «опричникам» та їхнім начальникам.