Головними із цих Постанов, на мій погляд, є чотири – по-перше, це Постанова про повернення до Конституції 2004 року, згідно з якою Україна знову стає парламентсько-президентською республікою, у якій рішення парламенту, колективно прийняті у демократичний спосіб голосуванням, набувають найвищого для держави законодавчого статусу; по-друге, це Постанова про відсторонення від виконання обов’язків президента держави Віктора Януковича, як такого, що, десь сховавшись, самоусунувся від виконання президентських обов’язків, яка позбавила його можливості віддати команду силовим структурам, дислокованим на Півдні і Сході України, розпочати збройний опір демократичному реформуванню держави, що могло привести до розколу України; і по-третє, це взаємно доповнюючі – Постанова про увільнення від обов’язків Голови Верховної Ради України Рибака за його власною заявою і Постанова про обрання Головою Верховної Ради України Олександра Турчинова – одного із ключових лідерів опозиції та вірного соратника голови партії ВО «Батьківщина» Юлії Тимошенко.

Я назвав ці чотири Постанови головними тому, що без позитивного голосування по них не було б створене підґрунтя для прийняття усіх інших Постанов, найбільш резонансною і доленосною із яких є, звичайно ж, Постанова про імплементацію в українське законодавство визнаного у світі демократичного принципу відповідальності політичних лідерів за свої політичні рішення під час перебування у владі не у суді, а на наступних всенародних виборах до органів влади, прийняття якої дало можливість українському парламенту одразу ж проголосувати і Постанову, похідну від неї, про звільнення із харківської в’язниці незаконно-засудженої екс-прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко.

І цього ж вечора Юлія Тимошенко, незважаючи на те, що з вини її в’язничних переслідувачів вона нездужає і поки-що може пересуватись лише на інвалідному візку, незважаючи на нелегкий для неї переїзд в харківський аеропорт і авіапереліт до Києва, поклала квіти на вулиці Грушевського в пам’ять про загиблих там від куль снайперів Героїв спротиву диктаторському режиму Віктора Януковича і виступила на Майдані Незалежності, де зібралося кількасот тисяч її прихильників, з полум’яною промовою, в якій була висловлена і подяка активістам Майдану у Києві та у інших містах України за перемогу над диктаторським режимом, і подяка за її звільнення, і смуток за загиблими, і вселення віри в людей, що віднині Україна, трансформуючись у демократичну державу, упевнено крокуватиме у світле майбутнє.

А у моїй душі під час її виступів засвітилась подвійна радість – і у першу чергу від того, що вийшла на свободу Юлія Тимошенко, щирим прихильником якої я є уже багато років, про що свідчить, наприклад, те, що, ще будучи ректором Вінницького національного технічного університету, ще у часи прем’єрства Віктора Януковича, я ініціював її обрання, як кандидата економічних наук, почесним професором нашого університету – це було тоді підтримано членами вченої ради університету, перед якими вона виступила з доповіддю, одноголосно.

А крім того, я зрадів звільненню Юлії Тимошенко ще й тому, що віднині я знову зможу пишатися тим, що у роки її прем’єрства був її радником з питань вищої освіти, і перестану бути ізгоєм, який має клеймо радника Юлії Тимошенко, із-за якого очільниками міністерства освіти і науки у 2010 році було зроблено усе, аби позбавити мене можливості і у-подальшому керувати Вінницьким національним технічним університетом, в якому мною – одним із перших ректорів в Україні – були впроваджені у життя європейська структура і європейські стандарти освіти, від яких за наступні три з половиною роки нинішній ректор, професор Грабко, за узгодженням з нинішніми очільниками міністерства, незважаючи на мій спротив на вченій раді і аналітичні та правові роз’яснення на сайті, уже майже нічого не залишив. Але відтепер у мене з’явилася надія, що знищення європейськості нашого університету буде зупинено, адже, я думаю, у новому уряді уже не буде тих керівників нашого міністерства, поставлених у 2010 році Віктором Януковичем, опираючись на підтримку яких нинішній наш ректор ламав усе те європейське в університеті, яке я створював протягом більше ніж 20 років ректорства.

Зараз я з нетерпінням чекаю призначення нових керівників нашого міністерства і сподіваюсь на те, що це будуть люди з європейським мисленням, які не дозволять ректорам, поставленим командою міністра Табачника, порушувати чинне законодавство і знижувати рівень очолюваних університетів, досягнутий попередніми ректорами, до рівня свого, влаштовуючого начальство, не надто високого виконавського потенціалу.