Тож на їхню думку ніхто з тих, хто підтримував Майдан у Києві, який повстав проти влади Януковича, не має морального права звинувачувати учасників Майданів у містах на Сході України у зраді Батьківщини за те, що вони повстали проти нинішньої влади у Києві, що прийшла на зміну влади Януковича.

Я ж спробую, спираючись на конкретні факти, показати, що Майдани у містах на Сході України не лише не є подібними Майданові у Києві, а що між ними є велика різниця, а точніше, що вони лежать на протилежних полюсах державотворення.

І почну я з використання історичного методу досліджень, згідно з яким в усіх державах в усі історичні епохи повстання народу проти діючої влади, які досягали успіху, тобто які приводили до зміни влади, виникали у столицях цих держав. І при цьому столичні повстанці, до складу яких входили і добровольці з периферії, ніколи не ставили собі за мету знищення самої держави, а ставили за мету завжди лише утвердження іншого ладу у цій же державі заради її розквіту. І події в інших містах держави лише географічно розширювали столичне повстання, сповідуючи ту ж саму ідеологію. Повстання ж, які виникали на периферії держав без підтримки столиці, завжди були націлені не на зміну центральної влади заради розквіту цієї держави, а на відокремлення певної території від держави для створення на ній самостійного державного утворення або ж на входження цієї території до складу іншої держави. І жителів столиці у складі цих периферійних повстанців ніколи не було. І якщо у випадку боротьби за створення на території повстання самостійного державного утворення повстанці попадають хоча б у категорію борців за свободу своєї народності, то у випадку боротьби за входження території повстання до складу іншої держави повстанці автоматично попадають у категорію зрадників своєї держави і найманців іншої. Тож, як бачимо, і мета у столичного та периферійних повстань різна, і задачі різні, і склад учасників різний, і категорійність різна.

Розглядаючи події на Майдані у Києві, ми бачимо, що вони цілком вписуються в ідеологію історичного методу на позитивному полюсі державотворення, адже ці події розпочалися у столиці, були націлені на зміну діючої влади заради розквіту держави і серед їхніх учасників не менше половини складали представники усіх областей України, а географічне розширення столичних подій на інші міста України мало те ж саме ідеологічне підґрунтя.

А розглядаючи виникнення Майданів у містах Сходу України, бачимо, що вони теж цілком вписуються в ідеологію історичного методу, але на протилежному полюсі державотворення – негативному, оскільки вони розпочалися на периферії держави, націлені на відокремлення території повстання від держави та входження цієї території до складу іншої держави, і серед їхніх учасників зовсім відсутні представники столиці, а ідеологічної підтримки у столиці вони не мають.

Дуже суттєво відрізняються учасники Майданів у містах на Сході України та у Києві за своїми політичними уподобаннями, адже у Києві на Майдані стояли лише ті, хто не голосував за Януковича на президентських виборах ні у кінці 2004-го, ні на початку 2005-го років, ні у 2010 році і пов’язує нинішні біди держави саме з його правлінням, а на Майдани міст Сходу України вийшли якраз усі ті, хто голосував у ці роки саме за нього, але бездумно не пов’язує ні з ним, ні з його місцевими намісниками усі свої біди, як-то відсутність робочих місць чи низькі зарплати і пенсії та високі ціни, а висуває свої претензії з цього приводу уже до нинішньої влади, якій ще немає і двох місяців від народження.

Але є ще й інша відмінність Майданів у містах на Сході України від Майдану у Києві. Згадаймо, як вони починались. – У Києві на Майдан спочатку вийшли лише нічим не озброєні студенти, які мирно протестували проти відмови Януковича підписати договір про асоціацію України з ЄС, і лише після жорстокого побиття і розгону студентів загонами «Беркуту» їм на допомогу з гнівним протестом прийшли пересічні жителі столиці та інших міст України, причому спочатку не озброєні. І озброюватись протестанти почали лише тоді, коли проти них почалась друга фаза придушення протесту з застосуванням «беркутівцями» уже не лише гумових кийків і сльозогінного газу та ударів ногами, а і з застосуванням вогнепальної зброї з гумовими кулями і водометів, для захисту від яких і створення пунктів приготування їжі та надання допомоги пораненим протестувальниками було зайнято чотири будівлі, лише одна із яких є адміністративною і жодна не є місцем постійного розташування відділень міліції чи СБУ.

А усі Майдани у містах Сходу України починались з того, що на площі міст виходили з арматурою і бейсбольними бітами в руках проплачені загони територіально-споріднених бритоголових «тітушок» у супроводі колишніх і нинішніх російських спецназівців, переодягнених у «зелених чоловічків», з автоматами, які роззброювали міліцію і захоплювали адміністративні приміщення, приміщення дислокації міліції та СБУ, і які поперед себе виставляли одурманених російською телевізійною пропагандою прихильників із числа місцевих жінок і пенсіонерів для розмахування російськими прапорами та проросійськими лозунгами, а також для прикриття усієї цієї зрадницько-чужинської братії в разі, якби в українських міліціонерів і солдат охоронних підрозділів виникло бажання чинити спротив.

Ну і сама головна відмінність Майданів у містах Сходу України від Майдану у Києві полягає у тому, що на столичний Майдан прийшли ті, хто хоче аби розцвіла Україна і стала державою з європейським рівнем життя і європейськими свободами, а на Майдани міст Сходу України прийшли ті, які не хочуть жити в Україні, а бажають, прихопивши частину українських територій, стати громадянами Росії, незважаючи на її тоталітарний устрій і відсутність будь-яких свобод, окрім свободи вживання алкоголю у необмежених кількостях.

Але ці зрадники України помиляються, коли думають, що вони разом з територіями свого проживання потрібні путінській Росії, в якій у російській частині Донбасу уже закриті усі шахти, як такі, що є нерентабельними у порівнянні з відкритими вугільними кар’єрами Кузбасу, і багато колишніх працівників яких, щодня двічі перетинаючи кордон, нині підпрацьовують на шахтах українського Донбасу. А не потрібен український Донбас путінській Росії тому, що Путін та його оточення не можуть не усвідомлювати, що ті, хто повстав проти уряду України, протестуючи проти низького рівня життя, в разі закриття тих дотаційних шахт, на яких вони нині працюють, що після приєднання українського Донбасу до Росії сталося б обов’язково, повстануть і проти уряду Росії, оскільки на відміну від жителів країн Середньої Азії вони не погодяться працювати двірниками в російських містах, а видобувати вугілля у рентабельних шахтах і вугільних кар’єрах у Росії і без них є кому.

Тож на відміну від Криму з Севастополем, які потрібні були Росії для вирішення проблеми дислокації Чорноморського флоту і виділення нагородних квартир для морських офіцерів, що дослужились до пенсії на Півночі і Далекому Сході, Путіну нині потрібен не український Донбас в якості прибавки до території Росії, а потрібна розруха у Донбасі – складовій частині України, яку може спричинити громадянська війна в Україні. Адже в результаті цієї громадянської війни Україна стала б настільки політично і економічно залежною від Росії, що виконувала б любу забаганку її уряду, і відділяла б Росію широкою санітарною смугою від успішних країн Європи, у яких ніколи не виникне бажання прийняти до своєї співдружності таку бідну і васально залежну від Росії державу, якою стане Україна після громадянської війни. І підтвердження цьому ми бачимо на прикладі Боснії та Герцеговини, зруйнованої громадянською війною між босняками і боснійськими сербами, викликаною бажанням останніх приєднатись разом з територіями свого проживання у Боснії та Герцеговині до Сербії.

І щоб не допустити виникнення громадянської війни в Україні, українському урядові потрібно вжити рішучих заходів по ліквідації вогнищ сепаратизму на Сході України, допоки вони не накрили усі населені пункти Донецької і Луганської областей і не перетворились на суцільну роз’ятрену рану на тілі держави, в яку із садистським задоволенням підкидатимуть «солі» колишні і нинішні російські спецназівці, переодягнені в «зелених чоловічків».

Сьогодні багато хто для вирішення цієї задачі радить нашому міністру оборони, нашому міністру внутрішніх справ, нашому командувачу внутрішніми військами, нашому командувачу Національної гвардії скористатись тактикою хорватів, які після проголошення незалежності Хорватії зіткнулись на сході країни з проявами агресії на своїй території сербських бойовиків, що нападали на хорватські адміністративні споруди і поліцейські управління, прикриваючись жінками і дітьми.

Для того, щоб зрозуміти суть цієї хорватської тактики, я процитую Володимира Білого, який у коментарях до статті Сергія Захаріна «Як позбутись «поганих» вишів», опублікованій у №14 від 18-25 квітня 2014 року «Дзеркала тижня», написав: «хорвати, коли зустрілись з тактикою сербських бойовиків прикриватись жінками та дітьми (як наш Крим та Донбас), швидко знайшли по-людськи зрозумілу протидію. Випускали вгору світлову сигнальну ракету, що означало: через 30 сек. усі, хто вирішив залишитися довкола цієї кучки бойовиків, визнаються учасниками бойових дій. Відтак «цирк» з жінками, що «захищають» людей з автоматами, швидко втратив свою актуальність» – кінець цитати.

Підтверджує слова Володимира Білого і Денис Олейніков – автор футболки з написом «Спасибо жителям Донбасса за президента...», який рятуючись від переслідувань у часи правління Януковича, переїхав на постійне місце проживання до Хорватії. В одному із своїх уже хорватських постів у соціальній мережі Фейсбук Денис написав – цитую: «То, что сегодня творит Россия на Донбассе с участием "мирных жителей" - отнюдь не ново. Подобные тактики использовали сербы во время оккупации восточных земель Хорватии - против хорватской армии: и стрельба из-за голов "мирных", и блокирование техники... Набирали и инструктировали "мирных жителей" в диверсионных центрах Сербии, после чего перебрасывали через кордон и поселяли в домах, которые оставили хорваты-беженцы. Кстати, "мирными этническими сербами" были, в основном, отставные военные, с той же мотивацией, что и у россиян сейчас - заработать на крови. От действий так называемых "мирных жителей" хорваты испытывали достаточно ощутимые потери в живой силе и технике (а не только унижение, которое переживают украинцы, когда у наших солдат ОТБИРАЮТ (!!!!!) автоматы и бронетраспортеры). С этим нужно было что-то делать - и решение было принято. Оно было непростое - но, как показало будущее, позволило сберечь тысячи человеческих жизней с обеих сторон. Когда соединения регулярной армии Республики Хорватия сближались с сербскими солдатами, ополченцами и "мирными" (разделение, как правило, было очень условным - как и ныне на Донбассе), хорваты выстреливали в воздух специальную сигнальную ракету, которая означала: ровно через 30 секунд после сигнала все люди, находящиеся в зоне боевых действий со стороны противника, считаются ВОЕННЫМИ. 30 секунд было дано случайным прохожим и зевакам для того, чтобы покинуть место столкновения. Об этом было сообщено через газеты, ТВ и в листовках, которые распространялись в зоне конфликта. Итог - быстрый и радикальный: буквально после первых двух-трех столкновений количество случайных людей и "зевак за компанию" в районах боевых действий уменьшилось почти до нуля. Точно зная, что через полминуты начнет работать армия безо всяких "няш-мяш", большинство простых людей не хотело испытывать судьбу почем зря. При этом хорватская армия соблюдала "правила войны" - что и подтвердил Гаагский трибунал по бывшей Югославии, ОПРАВДАВШИЙ легендарного хорватского генерала Анте Готовину. Ведь настоящим мирным жителям всегда предоставлялась возможность уйти невредимыми…А для того, чтобы победить, хорошо бы поучиться у хорватов - которые выстояли против сильного, хорошо вооруженного, превосходящего по всем параметрам противника, потому что: а) не боялись принимать жесткие, но верные решения; б) очень, очень, очень любили свою страну» – кінець цитати.

Із вище викладеного легко бачити, що хорвати застосовували «сигнально-ракетну» тактику проти «чужих» сербів, з якими були у стані повномасштабної війни, а тому сьогодні цю тактику в Україні застосувати не можна, оскільки, по-перше, ми ще не в стані війни з Росією і навіть не в стані громадянської війни між прихильниками приєднання Донбасу до Росії і прихильниками збереження Донбасу у складі України, а по-друге, принаймні, половину «зелених чоловічків» з автоматами складають громадяни нашої держави. Тож аби не підливати «масла у вогонь» і не привести до спалаху громадянської війни в них не треба стріляти, навіть якщо вони захопили якісь адміністративні будівлі – треба шукати безкровні способи витіснення їх з цих будівель. Але сепаратистам, бажаючим розв’язати громадянську війну в Україні, не лишнім буде частіше нагадувати про те, що в разі її спалаху хорватська «ракетно-сигнальна» тактика матиме моральне і юридичне право бути використаною і в Україні.

А щодо тих «зелених чоловічків» з автоматами, які під прикриттям цивільного населення сьогодні «пробують» атакувати українські військові частини, то у цьому випадку не потрібно ніякої хорватської «ракетно-сигнальної» тактики – тут треба лише дотримуватись положень вітчизняного «Статуту караульної служби», згідно з яким вогонь на ураження відкривається по усіх, хто продовжує наближатись до зони, що охороняється, після здійснення охоронцями попереджувальних пострілів у повітря. І приклад ефективного застосування бійцями Національної гвардії цього «Статуту» ми уже маємо. Тож, як кажуть ті, проти кого це було використано: «Лиха беда – начало!»

А закінчити цей матеріал я хочу двома запитаннями: «Невже Україна нині має керівників і генералів менш розумних, менш кмітливих і менш сміливих, ніж їх мала близька нам по крові Хорватія двадцять років тому? І невже вони не здатні безкровно приборкати тих, кому невдоволення нинішнім своїм життям затуманило мозок настільки, що вони втратили здатність реально оцінювати ситуацію?»