І почну я зі Статті 33. Структура вищого навчального закладу, з якої процитую два пункти, а саме:

3. Основними структурними підрозділами вищого навчального закладу є факультети, кафедри, бібліотека.
5. Кафедра - це базовий структурний підрозділ вищого навчального закладу державної (комунальної) форми власності (його філій, інститутів, факультетів), що провадить освітню, методичну та/або наукову діяльність за певною спеціальністю (спеціалізацією) чи міжгалузевою групою спеціальностей, до складу якого входить не менше п’яти науково-педагогічних працівників, для яких кафедра є основним місцем роботи, і не менш як три з них мають науковий ступінь або вчене (почесне) звання. – Кінець цитати.

Оскільки першому із трьох, визначених законом, основних структурних підрозділів ВНЗ, яким є факультет, я уже приділив досить багато уваги і у «Першій проекції…», і у «Другій проекції…», то у «Третій проекції…» я зосереджу свою увагу на другому основному структурному підрозділі ВНЗ, яким є кафедра.

Спочатку я нагадаю слова знаменитого вченого в галузі ергономіки, академіка АН СРСР Моісеєва, який визначив, що найбільш керованим і здатним виконувати поставлені завдання з прийнятною ефективністю на базовому рівні ієрархічної системи є колектив, до складу якого входять 7 (+/–2) члени.

Оскільки на кафедрі повинен бути завідувач та відповідальні за навчальну, наукову, методичну і організаційну роботу, то виходить, що для нормального функціонування кафедри як базового структурного підрозділу ВНЗ та успішної координації її роботи з навчальним, науковим і методичним відділами ВНЗ, а також для координації її роботи з організаційно-управлінськими структурами, якими є ректорат, директорати інститутів і деканати факультетів, до складу кафедри повинно входити як мінімум 5 науково-педагогічних працівників – саме це число, яке задовольняє і умови функціонування кафедри як базового структурного підрозділу ВНЗ, і критерій ефективності роботи на мінімально-допустимому рівні, було закладене в старий Закон України про вищу освіту і без змін перенесене в новий закон. І стосується воно, як бачимо, не кількості ставок, а кількості науково-педагогічних працівників, кожен із яких окрім завідувача кафедри може працювати і не на повну ставку. І, як граничний випадок, можна стверджувати, що кафедра буде мати юридичне право на існування, навіть якщо вона матиме лише дві повні ставки, одну з яких посідатиме завідувач, а другу посідатимуть чотири науково-педагогічних працівники, які працюватимуть на 0,25 ставки кожний. Звичайно, це приклад гіпотетичний, оскільки кафедр з настільки малою кількістю ставок у ВНЗ України немає, але кафедр, на яких у зв’язку зі скороченням обсягів державного замовлення і зменшенням кількості контрактних студентів число ставок скоротилось до 4-5, на сьогоднішній день уже вистачає. Але об’єднувати їх у більшості випадків недоцільно, адже, як я показав в одній із своїх публікацій на цьому сайті в той рік, в який наш ректор Грабко загорівся ідеєю об’єднання кафедр, економічний ефект від об’єднання двох кафедр не перевищує 300 гривень за рік, оскільки завідувач лабораторіями однієї кафедри переходить на посаду інженера об’єднаної кафедри з тією ж зарплатою, а різниця між зарплатою завідувача кафедри і рядового професора, у зв’язку з переходом одного із завідувачів кафедр, що об’єднуються, на посаду професора, не перевищує 25 гривень за місяць. Тож виходить, що для скорочення однієї ставки старшого викладача за рахунок об’єднання кафедр необхідно об’єднати попарно 24 кафедри, створивши на їх базі лише 12. А це уже майже те ж саме, що використовувати годинник для забивання цвяхів заради економії коштів на придбання молотка. І треба віддати належне ректорові Грабку, що після моїх роз’яснень він перестав носитись з ідеєю об’єднання кафедр і, встигнувши об’єднати попарно лише чотири кафедри, цей напрям своєї діяльності залишив у спокої.

Ну а вимога закону, щоб із 5 науково-педагогічних працівників на кафедрі не менше трьох мали вчене звання або науковий ступінь, є також логічно обґрунтованою, оскільки принаймні хоча б завідувач і його відповідальні за наукову і методичну роботу повинні бути із числа тих науково-педагогічних працівників, які уже мають досвід такої роботи, а тому можуть її організовувати і з розумінням контролювати.

А завершити аналіз, присвячений місцю кафедри в новому Законі України про вищу освіту, я хочу тезою про те, що уже існуючу кафедру слід приєднувати до іншої кафедри лише у трьох випадках, а саме: 1) коли з навчальних планів спеціальностей зникає навчальна дисципліна, для викладання якої у свій час створювалась відповідна кафедра, як це сталося, наприклад, з кафедрами історії КПРС чи наукового комунізму в усіх ВНЗ України після проголошення нею незалежності; 2) коли з переліку спеціальностей, які мав право готувати ВНЗ, зникає спеціальність, для викладання якої у свій час створювалась відповідна кафедра, як це сталося у нашому університеті з кафедрою технічного перекладу після заборони нам готувати за додатковою до основної спеціалізацією бакалаврів технічного перекладу; 3) коли випускна кафедра, на якій немає штатного науково-педагогічного працівника, котрий має вчене звання професора чи науковий ступінь доктора наук, приєднується до спорідненої випускної кафедри, очолюваної професором чи доктором наук, заради збереження права готувати магістрів та виконання вимог, що висуваються до університетів, котрі претендують на отримання статусу національного або мають цей статус і намагаються його зберегти під час чергової переатестації, як це змушені будуть зробити адміністрація і Вчена рада нашого університету, приєднавши:

• кафедру електромеханічних систем автоматизації в промисловості і на транспорті, яку нині очолює на громадських засадах ректор Грабко, до кафедри відновлювальної енергетики та транспортних електричних систем і комплексів, яка працює зі студентами того ж самого бакалаврату;
• кафедру теплогазопостачання, якщо нинішній її завідувач на умовах сумісництва професор Ратушняк залишатиметься і далі на посаді директора інституту, до кафедри теплоенергетики;
• кафедру екології та екологічної безпеки, якщо нинішній її завідувач на умовах сумісництва професор Петрук залишатиметься і далі на посаді директора інституту, до кафедри хімії і хімічної технології;
• кафедру телекомунікаційних систем та телебачення, якщо нинішній її завідувач на умовах сумісництва професор Кичак залишатиметься і далі на посаді директора інституту, до кафедри радіотехніки (хоча кафедру телекомунікаційних систем та телебачення можна і зберегти, запросивши на посаду її завідувача старшого з професорів Осадчуків, котрий нині працює рядовим професором на кафедрі електроніки).

А для подальшого аналізу нового Закону України про вищу освіту мені потрібна буде інформація з двох його статей, які я частково процитую. Отож:

Стаття 36. Вчена рада
1. Вчена рада є колегіальним органом управління вищого навчального закладу, який утворюється строком на п’ять років, склад якого затверджується наказом керівника вищого навчального закладу протягом п’яти робочих днів з дня закінчення повноважень попереднього складу вченої ради.
2. Вчена рада вищого навчального закладу:
1) визначає стратегію і перспективні напрями розвитку освітньої, наукової та інноваційної діяльності вищого навчального закладу;
2) розробляє і подає вищому колегіальному органу громадського самоврядування проект статуту вищого навчального закладу, а також рішення про внесення змін і доповнень до нього;
3) ухвалює фінансовий план і річний фінансовий звіт вищого навчального закладу;
4) визначає систему та затверджує процедури внутрішнього забезпечення якості вищої освіти;
5) ухвалює рішення про розміщення власних надходжень у територіальних органах центрального органу виконавчої влади у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, або в банківських установах;
6) ухвалює за поданням керівника вищого навчального закладу рішення про утворення, реорганізацію та ліквідацію структурних підрозділів;
7) обирає за конкурсом таємним голосуванням на посади деканів, завідувачів (начальників) кафедр, професорів і доцентів, директора бібліотеки, керівників філій;
8) затверджує освітні програми та навчальні плани для кожного рівня вищої освіти та спеціальності;
9) ухвалює рішення з питань організації освітнього процесу, визначає строки навчання на відповідних рівнях;
10) затверджує зразок та порядок виготовлення власного документа про вищу освіту, положення про процедуру і підстави для його видачі випускникам, а також зразки, порядок виготовлення, процедуру і підстави для видачі випускникам спільних і подвійних дипломів;
11) ухвалює основні напрями проведення наукових досліджень та інноваційної діяльності;
12) оцінює науково-педагогічну діяльність структурних підрозділів;
13) присвоює вчені звання професора, доцента та старшого дослідника і подає відповідні рішення на затвердження до атестаційної колегії центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки;
14) приймає остаточні рішення про визнання іноземних документів про вищу освіту, наукові ступені та вчені звання під час прийняття на роботу педагогічних, наукових, науково-педагогічних та інших працівників, а також під час зарахування вступників на навчання;
15) має право вносити подання про відкликання керівника вищого навчального закладу з підстав, передбачених законодавством, статутом вищого навчального закладу, контрактом, яке розглядається вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого навчального закладу;
16) розглядає інші питання діяльності вищого навчального закладу відповідно до його статуту.
3. Вчену раду вищого навчального закладу очолює її голова, який обирається таємним голосуванням з числа членів вченої ради вищого навчального закладу, які мають науковий ступінь та/або вчене (почесне) звання, на строк діяльності вченої ради…

Стаття 55. Основні посади наукових, науково-педагогічних і педагогічних працівників вищих навчальних закладів та порядок їх заміщення
1. Основними посадами науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів є:
1) керівник (ректор, президент, начальник, директор);
2) заступник керівника (проректор, віце-президент, заступник начальника, заступник директора, заступник завідувача), діяльність якого безпосередньо пов’язана з освітнім або науковим процесом;
3) директор (начальник) інституту, його заступники, діяльність яких безпосередньо пов’язана з освітнім або науковим процесом;
4) декан (начальник) факультету, його заступники, діяльність яких безпосередньо пов’язана з освітнім або науковим процесом;
5) директор бібліотеки;
6) завідувач (начальник) кафедри;
7) професор;
8) доцент;
9) старший викладач, викладач, асистент, викладач-стажист;
10) науковий працівник бібліотеки;
11) завідувач аспірантури, докторантури.
11. Під час заміщення вакантних посад науково-педагогічних працівників - завідувачів (начальників) кафедр, професорів, доцентів, старших викладачів, викладачів укладенню трудового договору (контракту) передує конкурсний відбір, порядок проведення якого затверджується вченою радою вищого навчального закладу.
12. В окремих випадках, у разі неможливості забезпечення освітнього процесу наявними штатними працівниками, вакантні посади науково-педагогічних працівників можуть заміщуватися за трудовим договором до проведення конкурсного заміщення цих посад у поточному навчальному році.
13. Особа у вищому навчальному закладі не може одночасно займати дві та більше посад, що передбачають виконання адміністративно-управлінських функцій.

Уважно вчитавшись у зміст цих двох статей нового Закону України про вищу освіту, я прийшов до висновку що в них є невизначеність, яку потрібно зняти шляхом надання відповідних роз’яснень в нормативних документах, які розроблятиме наше міністерство для імплементації в практику положень цього закону. А тому я звернувся до першого заступника міністра Інни Совсун з електронним листом такого змісту:

Шановна Інно Романівно, реагуючи на Ваш заклик на ФБ надсилати пропозиції до нормативних документів по імплементації нового Закону України про вищу освіту, звертаю Вашу увагу на наступну невизначеність одного із положень закону, а саме: в Статті 36, в якій виписано усе про Вчену раду ВНЗ, вказано, що голова Вченої ради обирається таємним голосуванням із числа її членів. Але не вказано, на яких умовах працюватиме обраний голова Вченої ради - на штатній посаді, за сумісництвом на 0,5 ставки чи на громадських засадах. Враховуючи те, що описання функцій Вченої ради займає 16 пунктів, голові Вченої ради для їх виконання доведеться витрачати багато часу, тому навряд чи таку кількість функцій зможе виконувати професор на громадських засадах у той час, що йому залишиться після виконання основних посадових функцій професора. Напрошується висновок, що як і інші керівники, які обираються на Вченій раді, такі, наприклад, як декан, директор інституту чи завідувач кафедри, які працюють на цих посадах штатно, обраний голова Вченої ради теж повинен би працювати на своїй посаді протягом терміну обрання штатно, тим паче, що обов"язків у нього і адміністративно-управлінських функцій буде не менше ніж у ректора. Але в переліку посад, визначеному у Статті 55, посада голови Вченої ради відсутня. Оскільки пунктом 13 цієї ж Статті 55 заборонено одній особі одночасно обіймати дві посади, які вимагають виконання адміністративно-управлінських функцій, то ректор не має права посідати і посаду голови Вченої ради, як не мають цього права і завідувачі кафедр, декани, директори інститутів і проректори. Тож виходить, що головою Вченої ради необхідно обирати рядового професора із числа членів ради. А тому ми повертаємось знову до того, з чого я почав - на яких умовах цей професор виконуватиме ще й функції голови Вченої ради. Тож в нормативних документах міністерства по імплементації закону потрібно зняти охарактеризовану мною вище невизначеність. – Кінець листа.

Як буде знята законодавча невизначеність, на яку я звернув увагу, побачимо уже в тих нормативних документах, які міністерству прикінцевими положеннями закону доручено створити протягом трьох місяців після набрання ним чинності.

А повертаючись до Статті 55, я звертаю Вашу увагу, шановні читачі, на те, що її пунктами 11 і 12 чітко і однозначно визначено, що кожен науково-педагогічний працівник ВНЗ перед тим, як стати працівником штатним, зобов’язаний пройти процедуру конкурсного обрання на цю посаду. І навіть якщо для швидкого заповнення вакансії, обумовленого необхідністю забезпечення навчального процесу, науково-педагогічний працівник приймається на роботу за наказом ректора, він все одно зобов’язаний підтвердити своє право працювати на цій посаді шляхом проходження процедури конкурсного обрання, яку адміністрація ВНЗ зобов’язана призначити до кінця поточного навчального року.

А у першому пункті Статті 55 кидається у вічі, що відтепер, а точніше з 6-го вересня 2014 року і посада директора інституту в структурі університету стала посадою науково-педагогічною з адміністративно-управлінськими функціями, а не чисто адміністративно-управлінською, як це було і поки що ще є згідно зі старим Законом України про вищу освіту, дія якого припиняється 5-го вересня 2014 року.

Читаючи у Фейсбуці запитання, які ставляться багатьма працівниками ВНЗ керівникам нашого міністерства, я прийшов до висновку, що відповіді на більшість із цих запитань можна знайти кожному самостійно, ознайомившись зі змістом другого пункту «Прикінцевих та перехідних положень» цього закону, а тому я вирішив свою «Третю проекцію…» завершити такою цитатою з них:

ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ
2. Установити, що:
1) освітня діяльність за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста, що провадиться вищими навчальними закладами і започаткована до набрання чинності цим Законом, продовжується у межах строку навчання за певною освітньо-професійною програмою з видачею державного документа про вищу освіту встановленого зразка - диплома спеціаліста. Останній прийом на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста проводиться у 2016 році;
2) вища освіта за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста (повна вища освіта) після набрання чинності цим Законом прирівнюється до вищої освіти ступеня магістра;
7) підготовка кандидатів та докторів наук, що здійснюється вищими навчальними закладами та науковими установами і започаткована до набрання чинності цим Законом, продовжується в межах передбаченого строку підготовки. Особи, які закінчили аспірантуру або докторантуру до набрання чинності цим Законом, мають право на захист дисертації протягом одного року. За результатами захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата наук та наукового ступеня доктора наук здобувачам наукових ступенів присуджується науковий ступінь кандидата або доктора наук та видається диплом кандидата або доктора наук;
8) науковий ступінь кандидата наук після набрання чинності цим Законом прирівнюється до наукового ступеня доктора філософії, а вчене звання старшого наукового співробітника - до вченого звання старшого дослідника;
9) особам, яким до набрання чинності цим Законом присвоєно науковий ступінь кандидата наук, за їхнім бажанням вищий навчальний заклад (наукова установа), у спеціалізованій вченій раді якого (якої) захищено дисертацію, може видавати диплом доктора філософії з відповідної галузі науки;
11) вищі навчальні заклади, яким надано статус національного або дослідницького, після набрання чинності цим Законом зберігають відповідний статус, а також набувають додаткових прав, передбачених цим Законом;
12) до приведення нормативно-правових актів з питань оплати праці, пенсійного та стипендіального забезпечення у відповідність із вимогами цього Закону умови оплати праці, пенсійного забезпечення педагогічних, науково-педагогічних і наукових працівників, стипендіального забезпечення осіб, які навчаються, зберігаються:
для університетів, академій, інститутів - на рівні вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації;- кінець цитати.

Звертаю Вашу увагу, шановні читачі, що підпунктом 11 пункту 2 «Прикінцевих та перехідних положень» нового Закону України про вищу освіту усім ВНЗ, які зустріли новий закон у статусі національного, цей статус збережено, але одночасно звертаю увагу і на те, що у подальшому згідно з пунктом 2 Статті 29. Національний вищий навчальний заклад: «Надання вищому навчальному закладу статусу національного здійснюється за пропозицією Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, що подається в порядку та за критеріями, встановленими Кабінетом Міністрів України. Встановлення відповідності діяльності національного вищого навчального закладу визначеним критеріям для підтвердження чи позбавлення його такого статусу здійснюється раз на сім років Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти» - кінець цитати.

Із вище наведеного витікає, що колективам тих ВНЗ, які мають статус національного, розслаблятись не варто, оскільки цей статус можна втратити уже під час найближчої переатестації, яка, думаю, стосовно нашого університету не забариться, оскільки наш університет статус національного, задовольнивши усім нормативним вимогам, отримав 11 років тому.

І наостанок – коли я уже готував до оприлюднення викладений вище матеріал, 11 серпня 2014 року мені попалась на очі стаття члена Колегії МОН України Єгора Стадного «Статус національного ВНЗ: політичний вимір», яку він написав ще у січні 2013 року і в якій проаналізував процес присвоєння статусу «національний» вищим навчальним закладам України за період з дня його встановлення і по-сьогодні та показав, що нині Україна має 117 ВНЗ з цим статусом, у той час як планувалось при його встановленні мати не більше ніж по три ВНЗ із таким статусом в кожній із 17 споріднених груп, тобто планувалось мати не більше 51 вищого навчального закладу зі статусом національного. І саме для того, щоб підвищити роль ВНЗ зі статусом національного, в новий Закон України про вищу освіту внесене положення, що підтверджувати право і далі перебувати у статусі національного зобов’язаний кожен ВНЗ, що має такий статус, кожні 7 років. А оскільки вимоги до ВНЗ зі статусом національного новим законом не знижуються, то це означає, що протягом найближчих двох років половина ВНЗ, які мають цей статус, його втратять, адже багато із них під час присвоєння їм цього статусу були такими, що не відповідали нормативним вимогам, але примудрялись домогтись відвідин президента України, кожен із яких вважав, що найкращим подарунком для ВНЗ, який він відвідав, і найкращою «зарубкою на пам’ять» дати його відвідин буде присвоєння цьому університету статусу національного.

Тож, завершуючи, я ще раз закликаю адміністрацію і Вчену раду нашого університету віднестись з високою відповідальністю до виконання усіх нормативних вимог, що висуваються до претендентів на статус національного, адже я звинувачення ректора Грабка у не патріотичності за оприлюднення уже допущених у нашому університеті невідповідностей нормативним вимогам якось переживу – і навіть без суттєвого погіршення свого статусного і фінансового становища, а от становище переважної більшості інших членів нашого університетського колективу в разі недотримання адміністрацією нормативних вимог і втратою університетом статусу національного може погіршитись суттєво, адже слідом за падінням іміджу університету прийдуть зменшення обсягів державного замовлення і зменшення кількості бажаючих навчатись на умовах надання платних послуг, за якими невідворотно наступить скорочення кількості штатних посад науково-педагогічних працівників, що, у свою чергу, приведе до зменшення кількості викладачів на тих кафедрах, які наважаться на скорочення частини своїх колег, і до зменшення розміру зарплати на тих кафедрах, які підуть шляхом збереження усіх працюючих, але зі збереженням кожному з них лише долі ставки.