А після пленарного засідання з 14 до 16 годин відбулися засідання академічних відділень, на яких було обговорено основні положення звітної доповіді.

За дорученням відділення вищої освіти в обговоренні звітної доповіді президента академії на пленарному засіданні виступив і я. У своєму виступі я сказав наступне:

Шановні колеги!

Погоджуючись з основними тезами звітної доповіді нашого президента стосовно проблеми підвищення якості вищої освіти, я хочу висловити і кілька власних думок.

І почну з твердження, що якість вищої освіти на бакалаврському рівні у найбільшій мірі залежить від 4 факторів, якими є: рівень професіоналізму викладачів, рівень матеріального забезпечення навчального процесу, рівень передвишівської підготовки студентів та рівень їхньої мотивації в освоєнні вибраної спеціальності.

Як же забезпечити високий рівень професіоналізму викладачів?

Сьогодні ми маємо парадоксальну ситуацію – якщо ти талановитий і закінчуєш аспірантуру з захистом дисертації, то тебе розподілять на посаду старшого викладача кафедри з зарплатою у 3000 гривень, а якщо ти не дуже талановитий і закінчуєш аспірантуру без захисту дисертації, то ти працевлаштовуєшся самостійно у приватну фірму, де тобі для початку дають зарплату в 1000 доларів на місяць, що у 5 разів більше.

А тому нині найбільш талановиті студенти груп магістерської підготовки уже не конкурують за місця в аспірантурі, а одразу ж після закінчення університету йдуть працювати у приватні фірми, які їм гарантують рівень зарплати, більший професорського, і без наявності наукових ступенів.

Тож першою умовою підвищення якості вищої освіти я бачу суттєве підвищення зарплати викладачів, щоб на викладацькі посади на конкурсних засадах йшли найталановитіші.

Тепер перейдемо до аналізу фактору підвищення якості вищої освіти, пов’язаного з матеріальним забезпеченням навчального процесу.

Не секрет, що у більшості лабораторій українських вишів стоїть обладнання, поставлене ще в радянські часи. А його ж для підвищення якості вищої освіти треба оновлювати у темпі появи цього обладнання в прайс-листах фірм, які його випускають, що і має місце в університетах країн ЄС.

Наша ж держава коштів університетам на це не виділяє. І заробити такі кошти університети можуть, лише надаючи платні освітні чи наукові послуги. Але на шляху руху цих коштів до втілення у новому обладнанні кафедр є дві перепони: зовнішня, яка полягає у тому, що чим більше університет заробляє позабюджетних коштів, тим менше він отримує коштів на життєзабезпечення з бюджету держави; та внутрішня, яка полягає у тому, що оскільки єдиним і безконтрольним розпорядником усіх коштів в університеті є ректор, то дуже часто кошти отримують від нього не ті завідувачі кафедр, яким це найбільш необхідно, а ті, які є найбільш відданими ректору.

Тому другою умовою підвищення якості вищої освіти може стати повне бюджетне забезпечення університету державою та використання позабюджетних коштів у першу чергу на придбання нового лабораторного обладнання та встановлення надбавок до зарплати тим, хто на це найбільш заслуговує. І тоді чим більше позабюджетних коштів матиме університет, тим швидше він наближатиметься до множини кращих університетів планети.

А ще однією умовою підвищення якості вищої освіти, також пов’язаною з матеріальним забезпеченням навчального процесу, з часом стане суворе дотримання пункту 13 Статті 55 нового Закону України про вищу освіту, яким заборонене суміщення у виші однією особою двох посад з адміністративно-управлінськими функціями, тобто яким заборонено ректорам, проректорам, директорам інститутів і деканам факультетів одночасно виконувати і функції завідувачів кафедр. Адже завдяки цьому суміщенню і бюджетні ставки, і позабюджетні кошти мають властивість осідати в основному на тих кафедрах, якими керують перераховані вище члени ректорату.

А для того, щоб у ректора не з’являлось бажання розподіляти бюджетні ставки і позабюджетні кошти так, як йому заманеться, він не повинен суміщати ректорську посаду також і з посадою Голови Вченої ради, оскільки лише у випадку розділення цих посад, що передбачено новим Законом України про вищу освіту, в університетах з’явиться реальна можливість контролювати ефективність ректорського планування та використання бюджетних ставок і позабюджетних коштів, що уже багато років практикується в університетах країн Західної Європи, і проти чого сьогодні дружно виступають ректори українських вишів.

Тепер про роль третього фактору підвищення якості вищої освіти, пов’язаного з рівнем передвишівської підготовки студентів.

Нині лише ледачий не говорить про те, що більшість випускників шкіл демонструють низький рівень знань під час ЗНО. Але, шановні, я вчився у школі в 50-х роках минулого століття і, порівнюючи, можу стверджувати, що з мого класу нинішнє ЗНО позитивно склали б теж не більше 25%. А це свідчить про те, що проценти розумних, дурних і посередніх є величинами сталими від покоління до покоління. І різниця лише в тому, що у мою юність вишів було стільки, що в них лише оці 25% розумних і поступали, а нині вишів розвелося стільки, що в них мають можливість поступити не лише 25% розумних, а і ще процентів 25 не дуже розумних, які і створюють нашій вищій освіті імідж низькоякісної.

Тож для підвищення якості вищої освіти за цим фактором необхідно, по-перше, зменшити десь приблизно вдвоє кількість тих, кому надається можливість навчатись у вишах за державний кошт, а по-друге, необхідно формувати штатний розпис вишів по числу стандартизованих груп першого курсу і не скорочувати числа викладачів після того, як на старших курсах в деяких групах кількість студентів стане меншою стандартної. Адже лише у цьому випадку вишівські керівники, мотивуючи необхідністю збереження штату, перестануть вимагати від викладачів позитивно оцінювати тих студентів, які на це не заслуговують.

Ну і на завершення аналізу кілька слів про фактор мотивації студентів до освоєння вибраної спеціальності.

Мотивація створюється профорієнтацією учнів випускних класів, яка була, але яку зруйнували правила прийому до вишів останніх 5 років, якими спочатку дозволялось кожному подавати заяви про вступ до 5 вишів на 3 будь-які спеціальності у кожному, а нині уже дозволяється усім подавати заяви про вступ одночасно до усіх вишів.

Але якщо студент не мотивований внутрішньо до освоєння тієї спеціальності, на якій він вчиться, то ніякого підвищення якості вищої освіти ми не досягнемо, навіть якщо усі інші фактори будуть мати позитивне вирішення.

А про яку мотивацію можна говорити, наприклад, відносно студента, який поступив на електротехнічний напрям, лише тому, що йому лише сюди вистачило балів ЗНО, але заяви на вступ в різні виші він подавав одночасно і на історію, і на комп’ютерні науки, і на право, і на економіку, і ще Бог зна на що?

Само собою постає запитання: «Як відродити дієвість профорієнтації як способу створення мотивації?»

А відповідь на це запитання дуже проста – треба закласти в умови прийому до вишів, що кожен може подавати скільки завгодно заяв у скільки завгодно вишів, але в усіх цих вишах лише на три одні й ті ж і до того ж споріднені напрями підготовки.

І тоді і у Києві, і у Львові, і в Одесі, і у Харкові, і у Вінниці викладачі відповідних кафедр будуть прикладати максимум зусиль, аби переконати учнів випускних класів в школах усіх цих міст, що саме їхні спеціальності є найцікавішими для освоєння і найперспективнішими для працевлаштування – і такі професійно орієнтовані абітурієнти, що поступлять в кожний із вишів в кожному з міст на задекларовані в заявах споріднені напрями будуть мотивованими, і їх викладачам буде легко піднімати якість вищої освіти в кожному із вишів.

І, на мій погляд, усі інші шляхи підвищення якості вищої освіти на бакалаврському рівні можуть виступати лише у ролі доповнюючих.

Дякую за увагу.