Недостатньо  знати,  необхідно  вміти  ці  знання  застосувати!  Недостатньо  бажати,  потрібно  і  робити!
  Б.І. Мокін
Головна сторінкаДодати в Вибране

основне
Новини
Біографія
Наукова діяльність
Педагогічна діяльність
Адміністративна діяльність
Громадська діяльність
Листи, статті, доповіді
Зворотній зв'язок

Пошук

Мій акаунт на Facebook
Пошук
Головна сторінка   Новини 


1 грудня 2015

Багато років тому у мою бутність ще ректором Вінницького політехнічного інституту, якось, повернувшись із відрядження, я застав свою секретаршу на робочому місці з обличчям, покритим синцями і подряпинами, і вирваним пасмом волосся.

Поцікавившись у секретарші, хто її побив, і чи подала вона вже у міліцію заяву про пошук і покарання тих хуліганів, які це вчинили, я почув у відповідь, що нікого шукати не треба, оскільки її так жорстоко побила позавчора начальник архіву нашого ВПІ Тетяна Грабко, яка є дружиною інститутського високого посадовця Володимира Грабка, якого його дружина приревнувала до неї.

На моє запитання – чим пояснювала секретарші Тетяна Грабко під час хуліганських дій свої підозри, і чи мала після побиття Тетяною Грабко секретарша розмову з її чоловіком Володимиром Грабком, вона мені відповіла, що під час її побиття, вчиненого Тетяною Грабко під час робочого дня, Тетянин чоловік Володимир Грабко стояв у коридорі під дверима приймальні ректора і не пускав до приймальні бажаючих туди увійти для подачі ділових паперів на підпис ректору, пропонуючи їм усім зробити це трохи згодом. Що ж до пояснень причини своїх хуліганських дій, то наносячи їй удари по обличчю, дряпаючи його і рвучи волосся, Тетяна Грабко весь час викрикувала, що це мені за намагання відбити у неї чоловіка. Секретарша у лікарні зняла побої, які лікарі констатували як середньої тяжкості, але перш ніж подати заяву до міліції вирішила дочекатись мене.

На моє запитання – чи дійсно для своїх підозр Тетяна Грабко мала якісь підстави, секретарша мені відповіла, що останнім часом Володимир Грабко кілька разів під кінець робочого дня, коли відвідувачів уже не було, заходив до приймальні і говорив їй, що вона йому подобається, що йому дуже важко живеться під гнітом деспотичної дружини і намагався її обняти. Вона пручалась, але позавчора під час останньої зустрічі Володимир Грабко таки умудрився ненадовго обняти її, а після цього через годину він уже стояв на варті під приймальною ректора, а його дружина, увірвавшись в приймальню, почала над нею знущатись, супроводжуючи ці знущання погрозливими викриками.

Після розмови з секретаршею я викликав до себе в кабінет Володимира Грабка і зажадав від нього пояснень причин побиття моє секретарші на її робочому місці його дружиною.

І Володимир Грабко мені теж повторив, що йому дуже важко живеться під гнітом деспотичної дружини, і що єдиною відрадою для нього були зустрічі з моєю секретаршею, під час останньої із яких він дійсно її обняв, від чого його одягові передався запах французьких парфумів секретарші, який одразу ж унюхала його дружина, коли він опинився поряд з нею. Вона одразу ж учинила йому скандал з цього приводу, і він, намагаючись втихомирити дружину, признався їй, що обнімав мою секретаршу. Після цього Тетяна Грабко схопила його за руку і потягнула до приймальні ректора та приставила сторожем біля дверей, наказавши, щоб нікого не пускав до приймальні доти, доки вона буде виховувати секретаршу і переконувати її не відбивати чужих чоловіків. І, пускаючи свою дружину в приймальню ректора до секретарші, Володимир Грабко сподівався, що вона лише покричить, але бити секретаршу не буде. Тому йому дуже прикро, що жіноча розмова перейшла в побиття його дебелою дружиною тендітної секретарші, але він стояв у коридорі під приймальною і не знав, що йде побиття – він думав, що то лише емоційні викрики його дружини, до яких він уже звик в повсякденному житті.

Вислухавши Володимира Грабка, я пояснив йому, що побиття службової особи на робочому місці групою хуліганів з нанесенням побоїв середньої тяжкості, тягне згідно з Кримінальним Кодексом України років на 4-5 тюремного ув’язнення для обох. А на репліку Володимира Грабка, що він то сам не бив, а лише чатував біля дверей, я йому пояснив, що він все одно залишається співучасником побоїв, тож звичайно його тюремний строк буде меншим, але все одно років на два потягне. Тож йому треба йти разом з дружиною до моєї секретарші і, по-перше, просити у неї вибачення, а по-друге, просити її не подавати заяву до міліції про побиття ними її на робочому місці.

Але у відповідь я почув хникання, що у них з Тетяною двоє неповнолітніх дітей – Валентин і Марина, яких віддадуть до дитячого будинку в разі, якщо їх обох посадять до в’язниці, а тому він дуже просить мене, аби я поговорив з моєю секретаршею сам, і відрадив її подавати заяву до міліції, супроводжуючи це прохання до мене запевненням, що якщо я позитивно для них з Тетяною вирішу це питання, і вони з дружиною не будуть засудженими, то він мені служитиме вірою і правдою усе життя, на якій би посаді не працював він, і на якій би посаді після завершення роботи ректором не буду працювати я.

І я повірив, і спокусився, і попросив секретаршу не подавати заяву до міліції, роблячи наголос на тому, що своєю заявою вона позбавить батьківського піклування двох неповнолітніх Грабків і стане причиною перебування цих дітей, які тимчасово стануть безбатченками, упродовж кількох років у дитячому будинку.

Вислухавши мене, моя секретарша відреагувала позитивно на моє прохання і не понесла заяву до міліції, але через деякий час, побачивши, що я і з займаних посад їх не звільняю, вона звільнилась сама за власним бажанням, не бажаючи бачити жодного з них, чого не могло бути реалізованим нею у принципі без звільнення з секретарської посади, адже в інституті усі дороги ведуть до приймальні ректора. І її не задовольнило моє пояснення, що без відкриття проти Тетяни і Володимира Грабків кримінальної справи і отримання звинувачувального вироку суду у мене немає підстав когось із них звільняти з посади.

Прощаючись, секретарша сказала мені, що прийде час, коли Володимир Грабко, який намагався з нею зрадити своїй дружині, а потім зрадив і її, зрадить і мене. Але я тоді у це пророцтво колишньої секретарші не повірив, а повірив запевненню Володимира Грабка у тому, що він мені віднині служитиме вірою і правдою незалежно від посад, на яких ми працюватимемо. Більше того, я повірив у те, що оскільки я врятував його неповнолітніх дітей Валентина і Марину від тимчасової втрати батьківського піклування і життя у дитячому будинку, то і він ніколи нічого негарного не вчинить по відношенню до моїх дітей Віталія і Олександра.

А тому саме Володимира Грабка я почав заздалегідь готувати в якості свого наступника на ректорській посаді, аби саме він її посів після того, як цю посаду змушений буду залишити я. І почалось кар’єрне зростання Володимира Грабка аж до посади першого проректора. І саме під моїм науковим керівництвом та внаслідок реалізації моїх наукових ідей він став доктором наук та професором. Але вжила заходів, звичайно ж, у цей період і дружина Володимира Грабка Тетяна, яка для здійснення контролю за вірністю їй змусила його взяти на роботу секретаршею (з зарплатою, як виявилось потім, категорійного інженера кафедри, якою по суміщенню теж керував Володимир Грабко) свою близьку родичку Наталію Шевчук. Не обійшлося у цей період у мене і без ще однієї важкої розмови з Володимиром Грабком, коли він прийшов до мене і заявив, що буде йти із сім’ї і розводитись із деспотичною дружиною Тетяною, постійні дорікання якої йому вже зносити не під силу. І знову я виявився захисником інтересів його дружини Тетяни і його дітей Валентина і Марини. Я заборонив Володимиру Грабку йти із сім’ї, принаймні, до тих пір, поки не виростуть і не стануть на власне крило його діти. В противному разі я пообіцяв йому вивести його із своїх правонаступників, звільнити з керівної посади і не допомагати в написанні та захисті докторської дисертації.

І коли після того, як я оприлюднив на своєму сайті схему вибивання грошей із ректорів напередодні їхнього переобрання на новий термін, створену Євгеном Сулімою – першим заступником міністра Дмитра Табачника, і зрозумів, що Табачник, який прикрив Суліму, буде створювати мені нестерпне життя і під час виборів і особливо ж у випадку, якщо я переоберусь на новий термін, я сам особисто сказав Володимиру Грабку, щоб він подавав заяву на участь у ректорських перегонах теж, аби нам в університет не надіслали якогось «варяга» з іншого університету, якщо Сулімі вдасться провалити на виборах мене. І під час виборів я ні одним словом не створював негативного іміджу Володимиру Грабку. А коли у 2010 році під безпосереднім тиском Євгена Суліми, який взяв участь у виборному засіданні Конференції трудового колективу, незважаючи на конфлікт інтересів зі мною, і погрожував відкрито колективу фінансовими негараздами, якщо той віддасть перевагу мені, делегати Конференції віддали на один голос більше Володимиру Грабку, я одразу ж визнав його перемогу і запевнив, що буду йому гарним радником після обрання мене Почесним ректором і переходом на посаду радника ректора, як це було прописано у діючому тоді Законі України про вищу освіту від 2002 року та у Статуті Вінницького національного технічного університету.

І коли 8 вересня 2010 року Володимир Грабко ще у статусі проректора з наукової роботи поїхав до Києва на співбесіду з міністром і підписання ректорського контракту, а Вчена рада університету зібралась під керівництвом першого проректора Олександра Романюка і одноголосно проголосувала за обрання мене Почесним ректором ВНТУ, я через кілька годин зі здивуванням дізнався від Олександра Романюка, що новопризначений ректор Володимир Грабко, прямуючи того ж дня увечері з Києва до Вінниці, телефоном наказав йому не підписувати протокол засідання Вченої ради університету, в якому буде вказано, що мене обрано Почесним ректором ВНТУ, в разі, якщо такий протокол усе-таки складе вчений секретар Анатолій Поплавський. Але, як виявилось, Володимир Грабко і Анатолію Поплавському віддав розпорядження не складати цей протокол. І цей протокол не складений і по-сьогодні. І хоча Вчена рада університету мене Почесним ректором визнала, я Почесним ректором не є, оскільки рішення Вченої ради вводяться в дію наказами ректора, а ректор Володимир Грабко заявив, що такого наказу не підпише ніколи. І оскільки за новим Законом про вищу освіту від 2014 року уже звання Почесного ректора немає, то я на нього нині і не претендую, тим паче, що ми йдемо до Європи, а за Європейськими університетськими стандартами ректор не лише посада, а і довічне звання, яке відрізняється від посади лише тим, що його носій не має права підписувати університетські накази і віддавати керівні розпорядження, але має право на участь у засіданнях будь-яких університетських керівних органів з дорадчим голосом і має право на звертання до нього словами «пане ректоре». Тобто, у Європі звання ректора має властивості генеральського, що, я думаю, приживеться і в Україні, оскільки ректор, який є доктором наук, професором, в порівняльній таблиці прирівнюється до військового звання генерал-лейтенанта, чого дотримується Міністерство оборони, призначаючи ректорів військових вищих навчальних закладів рівня університету чи академії.

Більше того, повернувшись із Києва у статусі ректора, Володимир Грабко відмовив мені не лише в посаді радника ректора з попередньою середньомісячною зарплатою, як того вимагали і Закон і Статут, але відмовив мені і в посаді завідувача тією кафедрою, яку я у свій час створив, але передав керівництво нею за суміщенням йому, як менш завантаженому у період роботи проректором. І хоч я у цей час (як і по-сьогодні) був єдиним у нашому університеті академіком Національної академії педагогічних наук України та членом її Президії і науковим керівником сумісної з цією академією університетської науково-дослідної лабораторії проблем вищої школи прийняв новоспечений за моєю участю ректор Володимир Грабко мене на роботу штатно лише простим професором. А як виявилось кілька років по тому, мою зарплату радника ректора, яку необхідно було виплачувати з позабюджетних коштів, він використав навіть не для нужд університету, а для власних нужд в якості частини майже 12-тисячної надбавки до своєї зарплати ректора. Забігаючи вперед, відзначу, що, фактично, за перших 5 років свого ректорства Володимир Грабко незаконно відібрав у мене 500 тисяч гривень, які зобов’язаний був виплатити мені в якості зарплати радника ректора.

Ось у цей день 8-го вересня 2010 року я вперше згадав про пророцтво моєї секретарші, яка запевняла мене багато років тому, що прийде час, коли Володимир Грабко зрадить і мене, оскільки має характер, який являє собою рідке желе, котре повторює форми тієї посудини, яку ним в даний час заповнюють. А посудиною для цього рідкого желе з цього дня стали мої вороги – міністр Дмитро Табачник і його перший заступник Євген Суліма, які вирішили, що колишній радник прем’єр-міністра Юлії Тимошенко після приходу до влади Партії регіонів та Віктора Януковича та ще й такий, який розголошує їхні таємні схеми вибивання грошей із ректорів, не повинен очолювати один із провідних технічних університетів України. До речі, нині посудиною для цього рідкого желе є нинішній міністр Сергій Квіт, і, мабуть, форму цієї посудини Володимир Грабко набрав досить чітко, інакше нинішній міністр не проігнорував би і ті 22 сторінки, які я йому надіслав, з описом усіх порушень чинного законодавства та нормативних документів, допущених Володимиром Грабком упродовж 5 років своєї першої каденції, і Статтю 58 Закону України про вищу освіту від 2014 року, яка забороняє тримати на посаді науково-педагогічного працівника (а посада ректора відноситься до числа науково-педагогічних) особу, що допустила порушення чинного законодавства і статутних норм.

Я не називаю прізвища та імені своєї колишньої секретарші, над якою познущалась за сприяння свого чоловіка дружина Володимира Грабка Тетяна, лише тому, аби її знайомі, які можуть прочитати цей матеріал у Фейсбуку і передати їй його зміст, не роз’ятрили знову їй старі моральні рани, що, сподіваюсь, уже загоїлись. Але в університеті ще працюють багато викладачів і співробітників, які добре пам’ятають ці події, особливо ті із цих працівників, котрі, побачивши помордоване обличчя моєї секретарші, були на її боці у цьому розбійному конфлікті і навіть у розмовах між собою осуджували мене за те, що я не дав йому оцінки з позицій Кримінального Кодексу України.

І ось у п’ятницю 27 листопада 2015 року я знову згадав пророцтво моєї колишньої секретарші. Цього дня відбулося засідання Конференції трудового колективу нашого університету, на якому обирались виборні члени Вченої ради ВНТУ.

До речі, у лютому нинішнього року ректор Володимир Грабко замість обрання на засіданні Конференції трудового колективу згідно з Законом України про вищу освіту, який вступив у силу ще у вересні 2014 року, 12 нових членів Вченої ради, обумовлених статутним збільшенням із 77 до 89 осіб її кількісного складу, і не дочекавшись затвердження «Змін до Статуту університету», в яких було внесене це збільшення, керівниками міністерства, які ці «Зміни» узаконили лише в середині квітня, затвердив цих 12 його особистих висуванців членами Вченої ради університету своїм власним наказом, що, до речі, зробило нелегітимними усі рішення цього складу Вченої ради, прийняті нею протягом березня – вересня 2015 року після її незаконного затвердження цим лютневим наказом, включаючи і вибори деканів факультетів, що проходили на засіданні цього нелегітимного складу Вченої ради у травні 2015 року, і вибори ректора, які хоч і були проведені з залученням колективу університету у жовтні 2015 року, але проходили у відповідності з виборними документами, що теж були затверджені цим нелегітимним складом Вченої ради. Але скасування цих рішень Вченої ради університету, доповненої лютневим наказом ректора Володимира Грабка 12-ма новими членами без їх обрання Конференцією трудового колективу, може наступити лише у тому випадку, якщо наказом міністра чи рішенням суду буде скасовано цей лютневий наказ ректора.

Але повернемось від днів минулих до днів сьогоднішніх.

В число кандидатів до Вченої ради університету за квотою факультету електроенергетики та електромеханіки загальними зборами колективу факультету були рекомендовані і я, Борис Мокін, екс-ректор ВПІ, ВДТУ, ВНТУ, академік Національної академії педагогічних наук України та радник її президії, заслужений діяч науки і техніки України, член двох спеціалізованих вчених рад по захисту кандидатських і докторських дисертацій, почесний член міжнародної організації інженерів-електриків та електронників ІЕЕЕ, вчений, який підготував 5 докторів наук і 30 кандидатів наук (у тому числі двох у нинішньому році), який опублікував біля 500 наукових праць, в тому числі більше десятка монографій і біля десятка грифованих навчальних посібників, науковий керівник спільної з НАПН України НДЛ проблем вищої школи, головний редактор двох авторитетних у вченому середовищі наукових журналів, що входять і до переліку ДАК, і до міжнародної наукометричної бази, і 33-річний доктор технічних наук, професор Олександр Мокін, завідувач кафедрою ВЕТЕСК, який докторську дисертацію захистив у 30 років і був на момент захисту наймолодшим доктором технічних наук в Україні, член редколегії двох наукових журналів, член спеціалізованої вченої ради по захисту кандидатських дисертацій, член міжнародної організації інженерів електриків та електронників ІЕЕЕ, автор більше 100 наукових робіт, серед яких кілька монографій і кілька грифованих навчальних посібників.

А за квотою Інституту екологічної безпеки та моніторингу довкілля загальними зборами колективу інституту в число кандидатів до Вченої ради університету був рекомендований і 41-річний доктор технічних наук, професор Віталій Мокін, завідувач кафедрою КЕЕМІГ, нагороджений за свої наукові розробки у студентські роки Золотою медаллю НАН України, а у роки післястудентські – вищою відзнакою Кабінету Міністрів України, який докторську дисертацію захистив у 31 рік у спецраді Інституту проблем моделювання в енергетиці НАН України і на момент захисту був наймолодшим доктором технічних наук в Україні, член редколегій чотирьох наукових журналів, член двох докторських спеціалізованих вчених рад (у тому числі в академічному інституті НАН України), радник голови Держводагентства України, член Громадської ради при Міністерстві екології, який після того, як став доктором наук, приніс до університету госпдоговірної наукової тематики майже на 3 мільйони гривень, в результаті якої у кожній області України працюють розроблені колективами вчених нашого університету під його керівництвом комп’ютеризовані системи екологічного моніторингу, який у складі міждержавних наукових колективів виконував дослідження в статусі експерта ООН, ОБСЄ, ЮНЕСКО і розробляв системи моніторингу приграничних річок Дністер, Дніпро, Прип’ять, Сіверський Донець, Тиса, котрі уже успішно експлуатуються, автор біля 200 наукових праць, в тому числі кількох монографій, кількох підручників та десятка грифованих навчальних посібників, який у період з 2000 по 2014 роки за сумісництвом працював ще й директором Інституту магістратури, аспірантури та докторантури нашого університету, домігшись більшого у три рази значення ефективності аспірантури у ВНТУ порівняно з середнім значенням цього показника в цілому по міністерству і сам уже підготував 5 кандидатів технічних наук по ІТ-технологіям.

І ось якраз нас трьох Конференція трудового колективу, підібрана підручними ректора Володимира Грабка, до складу нової Вченої ради і не обрала, оскільки із 139 делегатів Конференції під час таємного голосування професору Віталію Мокіну віддали свої голоси лише 79 делегатів, професору Олександру Мокіну – лише 72 делегати, а академіку Борису Мокіну – лише 43, у той час як прохідними були дві третини від присутніх, тобто 93 голоси. Тому я не здивувався, що разом з нами не було обрано до складу Вченої ради і 44-річного професора Сергія Штовбу, який у нашому університеті має найвище значення індексу Гірша в наукометричній базі Scopus, тобто, який є найбільш цитованим із наших університетських вчених у світовій науковій періодиці, але який, як і я, виступив на засіданні спеціалізованої вченої ради з розвінчанням махінації, затіяної вірною соратницею нашого ректора, начальницею (за сумісництвом) навчального відділу Тамарою Савчук, кандидатом технічних наук, але працюючою на посаді професора кафедри КН, яка, незважаючи на наявність конфлікту інтересів, ділить у нашому університеті навчальне навантаження між своєю та іншими кафедрами, і яка прославилась у кінці весни нинішнього року тим, що намагалась «проштовхнути» у кандидати технічних наук свого аспіранта з дисертацією, по темі якої не було опубліковано жодної статті, але в автореферат по-шахрайськи були включені, як статті по темі дисертації, інші публікації, котрі жодним чином цю тему не висвітлювали навіть в заголовках. Але ректор університету Володимир Грабко, який як член спецради був присутнім на тому її засіданні, на якому була знята з розгляду дисертація вище згаданого аспіранта Тамари Савчук, замість осудження цього вчинку Тамари Савчук, заборони їй в-подальшому займатись керівництвом аспірантів і відсторонення її від роботи за сумісництвом на керівній посаді начальника навчального відділу, їй навіть догани за ці шахрайські дії не виніс, а постарався так скерувати процесом відбору делегатів Конференції трудового колективу, щоб вони не проголосували ні за мене, ні за професора Сергія Штовбу під час виборів до складу Вченої ради університету.

І дійсно, навіщо ректору Володимиру Грабку мати у Вченій раді університету членів, котрі дозволяють собі мати власні судження і вголос їх висловлюють на офіційних засіданнях, вимагаючи дотримання законів і нормативних документів та ігноруючи те, що з усіма іншими уже було домовлено, що вони проголосують так, як того хотілось би ректору Володимиру Грабку та його вірним соратникам.

Але зате набрав необхідну кількість голосів Конференції трудового колективу професор Андрій Поляков, котрий відомий тим, що у минулому році брав участь у виборах ректора Вінницького торгівельно-економічного інституту і не набрав там жодного голосу у підтримку; тим, що саме під нього ректор Володимир Грабко на початку нинішнього року без узгодження зі Вченою радою університету та в порушення відповідної постанови Кабінету Міністрів України, якою до закінчення АТО забороняється створення у бюджетних організаціях нових структурних підрозділів, своїм наказом створив новий центр з функціями, що дублюють відповідні функції уже існуючого Головного центру, і призначив Андрія Полякова директором цього центру на громадських засадах, але з 50-процентною надбавкою до основної посади професора кафедри АТМ; а також тим, що українською мовою він володіє на «азіровському» рівні, в чому 27 листопада змогли переконатись усі делегати Конференції трудового колективу університету, коли він в якості голови мандатної комісії зачитував її протокол, складений українською мовою. І що цікаво, після обрання професора кафедри АТМ Андрія Полякова, висунутого додатково до квоти, виділеної факультету машинобудування і транспорту, на якому він працює, членом Вченої ради університету, до якої обрано також і завідувача кафедри АТМ, професора Віктора Біліченка, та провалення голосування за членство у цій раді завідувача випускової кафедри ВЕТЕСК професора Олександра Мокіна та завідувача випускової кафедри КЕЕМІГ професора Віталія Мокіна у складі Вченої ради ВНТУ від кафедри АТМ буде два члени, а від кафедр ВЕТЕСК і КЕЕМІГ не буде жодного.

До речі, набрала необхідну кількість голосів і стала членом Вченої ради ВНТУ і Наталія Шевчук, яку після того, як Володимира Грабка було обрано ректором університету, його дружина Тетяна Грабко перемістила руками свого чоловіка на посаду начальника планово-фінансового відділу університету (нагадаю – з посади секретарші проректора, що отримувала зарплату інженера 1-ї категорії з 50-процентною надбавкою і, сидячи щодня у приймальні проректора Володимира Грабка, табелювалась протягом кількох років працюючою в лабораторії кафедри ЕМСАПТ, розміщеної в іншому корпусі, до якого 15 хвилин ходу, і керував якою за сумісництвом теж проректор Володимир Грабко). Хоча дружину Володимира Грабка Тетяну можна й зрозуміти – їй хотілось аби інформація про те, скільки виплачувалось грошей з університетської каси за договорами підряду їй самій та її сину Валентину (а це за 5 років ректорства Володимира Грабка сумарно склало набагато більше 100 тисяч гривень), не виходила за сімейне коло. Тим паче, що за «обліко моралє» свого чоловіка вона уже могла не турбуватись, оскільки ректор у всіх на очах, та й авторитет посади йому не дозволить «стрибати у гречку» і без додаткового нагляду.

Якщо виразити голоси делегатів Конференції трудового колективу університету, отримані професором Віталієм Мокіним, професором Олександром Мокіним і мною, в процентах від числа тих, що взяли участь в голосуванні, то побачимо, що Віталій Мокін отримав 56,8% голосів, Олександр Мокін отримав 51,8% голосів, а я отримав лише 30,9% голосів. Я це можу інтерпретувати так: у колективі ВНТУ 56,8% його членів не проти, щоб до виборних керівних органів в університеті прийшли знані у світі науковці, 51,8% його членів не проти, щоб до цих виборних керівних органів прийшли молоді, перспективні професори, але лише 30,9% членів колективу нашого університету не проти, щоб до складу його виборних органів прийшли борці з корупцією, які через свої сайти «виносять сміття з хати». І я впевнений, що, незважаючи на мою попередню критику на адресу ректора Володимира Грабка, обумовлену його небажанням виконувати вимоги чинних законів та нормативних документів і «заплющуванням очей» на негативні процеси, що почали розвиватись в університеті протягом 5 років його ректорства, я на цих виборах до Вченої ради університету теж отримав би більше 50% голосів делегатів Конференції, якби перед цими виборами не оприлюднив на своєму сайті інформацію про те, що державний службовець Олександр Васілевський, який працює штатно начальником відділу в кадровому департаменті Міністерства освіти і науки України, виявляється уже майже 5 років працює (і теж штатно) також і в нашому університеті, розміщеному за 250 кілометрів від міністерства – перші кілька років ректорства Володимира Грабка на 0,25 ставки доцента, а останній рік уже на 0,3 ставки професора. Цей міністерський чиновник Олександр Васілевський, як виявилось, допомагав багатьом нашим завідувачам кафедр і проректорам вирішувати позитивно в міністерстві усі питання, в тому числі і питання ліцензування та акредитації спеціальностей, навіть у випадках, коли акредитувались магістерські програми, а на кафедрах, які були випусковими для цих магістрів, не було жодного штатного доктора наук, професора, і завідувачами цих кафедр теж були кандидати наук, доценти. Тож утримання міністерського чиновника Олександра Васілевського на частину ставки спочатку доцента, а потім і професора, з виплатою відповідної зарплати було лише платою йому за його послуги в міністерстві. І того, що я про це розповів привселюдно, мені не вибачили усі ті, хто користувався послугами цього міністерського чиновника, адже після цього усім їм доведеться вирішувати питання акредитації та ліцензування з дотриманням усіх вимог нормативних документів, як це мало місце за часів мого ректорства, від чого, на жаль, вони за 5 років ректорства Володимира Грабка уже встигли відвикнути.

Ну а тепер я поясню суть заголовку, під яким подана ця інформація.

Багато років тому, не захистивши шляхом звернення до правоохоронних органів свою секретаршу після її жорстокого побиття на її робочому місці Тетяною Грабко, безкарність якого забезпечував чатуванням біля дверей приймальні ректора її чоловік Володимир Грабко, я допустив несправедливість, якої мені не вибачив БОГ. І БОГ покарав мене, дозволивши у 2010 році першому заступнику міністра Євгену Сулімі «викрутити руки» делегатам Конференції трудового колективу, щоб вони обрали на посаду ректора не мене, а Володимира Грабка – того, який клявся мені бути вірним пожиттєво, але який, виконуючи волю Євгена Суліми, став безпосереднім виконавцем усіх дій, направлених на моє приниження – це і заборона затверджувати рішення Вченої ради про присвоєння мені звання Почесного ректора, це не призначення мене радником ректора з відповідною зарплатою, це відмова мені в завідуванні тією кафедрою, яку я колись створив як фахівець, це і зняття мене з посади директора науково-дослідного інституту проблем моделювання багатозв’язних систем, яку я обіймав на громадських засадах без будь-якої доплати, це організація цілеспрямованого негативного рецензування моєї держбюджетної тематики та заборона відправити цю тематику до міністерства для незалежного рецензування і ліквідація її державного фінансування, аби відсутністю цього фінансування пояснити зняття мене з посади директора НДІ ПМБС як неефективного менеджера, що було потрібно ректору для того, щоб мати привід вивести мене зі складу Вченої ради університету, до якої я увійшов за посадою директора інституту. І, мабуть, ці мої негаразди можна пояснити волею БОГА, яка була втілена у життя руками випестуваного мною ж Володимира Грабка у той період, коли над ним у владній вертикалі стояв перший заступник міністра Євген Суліма. Однак те, що втілював у життя це покарання саме Володимир Грабко, можна розцінювати як свідчення того, що я покараний саме за незахист своєї секретарші, над якою познущалось подружжя Грабків. Але оскільки Євгена Суліми над Володимиром Грабком немає уже скоро два роки, то усе, що негативного для мене зробив Володимир Грабко уже за ці останні два роки, до організації не обрання мене до Вченої ради університету 27 листопада 2015 року включно – це уже не є виконанням волі БОГА – це уже є проявом його власної несправедливості по відношенню до мене, обтяженим усім тим позитивним, яке було зроблене у роки мого ректорства йому, та його клятвою у вірності мені. А тому тепер уже він рано чи пізно теж буде суворо покараний БОГОМ за прояв цієї несправедливості, як уже покараний Євген Суліма, який перевищив визначену БОГОМ міру мого покарання, розповсюдивши її і на мого сина Олександра шляхом викреслення його із міністерського списку претендентів на отримання стипендії Верховної Ради України для молодих вчених, і який після зняття з посади першого заступника міністра і по-сьогодні не може влаштуватись на роботу в жоден із університетів Києва, та як уже покараний Дмитро Табачник, котрий втратив не лише посаду міністра, але і змушений утекти до Ізраїлю, аби уникнути кримінальної відповідальності. І я впевнений, що будуть суворо покарані БОГОМ і усі ті делегати Конференції трудового колективу нашого університету, які у попередні роки із моїх рук та за мого сприяння отримали наукові ступені і вчені та почесні звання, а також отримали кафедри, керівні посади та квартири, які збудував їм я і сприяв їм у їх отриманні. І будуть вони покарані БОГОМ саме за те, що на догоду ректору Володимиру Грабку голосували не лише проти мене, але і проти моїх синів – знаних у науковому світі молодих професорів Віталія Мокіна та Олександра Мокіна. Тож, невдячні забудьки, чекайте і ви негараздів – вони уже не за горами, і список їх для кожного із вас БОГОМ уже визначений! І на моєму прикладі ви бачите, що покарання БОЖОГО за проявлену несправедливість не оминути нікому – і навряд чи це покарання аж надто забариться, і навряд чи воно буде таким, яке можна буде не помітити.

І наостанок – не думайте, шановні недруги, що ви мені аж надто насолили, не обравши мене до складу Вченої ради університету! Адже я до Вченої ради балотувався лише для того, щоб потім, обравшись її головою, допомагати ректорові Володимиру Грабку у ці складні часи пройти реформування спеціальностей з найменшими кафедральними втратами та своїми порадами і роз’ясненнями головуючого, до якого дослухаються, запобігати прийняттю непродуманих чи незаконних рішень. А бути рядовим членом Вченої ради, до якого не прислухаються соратники ректора, мені і не хотілось, оскільки як би ти не голосував і щоб не говорив у виступі, але якщо Вчена рада більшістю голосів прийняла певне рішення, то і ти, як її член, несеш за нього відповідальність. Тож набагато більше неприємностей ви мені доставили б, якби до складу Вченої ради обрали, а у бажанні стати головою ради відмовили. А критикувати ваші рішення, якщо вони будуть непродуманими і нестимуть негативні кінцеві результати, я буду на своєму сайті, і не будучи членом Вченої ради університету. І до моєї критики вам доведеться прислухатись (що, до речі, уже зараз демонструє ректор Володимир Грабко), адже згідно з Європейськими університетськими стандартами, нагадаю, ректор – це не лише посада, а і довічне звання, а тому мій голос у нашому університеті матиме суттєву вагу у хорі інших авторитетних голосів, якщо і не довічно, то, принаймні, не коротше тих 58 місяців, які ще залишилось відпрацювати Володимиру Грабку ректором ВНТУ до завершення дозволеного йому законом терміну роботи на цій посаді.

Постскриптум: а у понеділок 30 листопада новостворена Вчена рада ВНТУ зібралась на своє перше засідання, яке повинне було розпочатись з обрання головою ради ректора Володимира Грабка, в чому можна було і не сумніватись після висловлення Володимиром Грабком на засіданні ректорату бажання посісти і цю посаду та не обрання до її складу на засіданні підконтрольної ректору Конференції трудового колективу екс-ректора, академіка Бориса Мокіна та професорів Віталія Мокіна і Олександра Мокіна, котрі своїми аргументами могли б породити сумніви у головах членів Вченої ради стосовно доцільності обрання головою Вченої ради, яка уособлює в собі університетську законодавчу гілку влади, ректора, котрий є керівником виконавчої гілки влади. І обрання членами новоствореної Вченої ради університету на своєму першому засіданні своїм головою ректора Володимира Грабка не відбулося лише тому, що у цьому складі ради до її статутної чисельності не вистачає ще двох членів, яких спочатку потрібно дообрати на додатковому засіданні Конференції трудового колективу. Але напередодні цих виборів, я думаю, членам Вченої ради варто згадати, що в жодній країні Європи король, президент чи прем’єр-міністр держави не є одночасно і головою парламенту – і такого суміщення там не існує з часів заснування парламентаризму, тобто, з середньовіччя. По аналогії – задля забезпечення незалежного контролю діяльності президента університету чи ректора, завдяки якому президенти та ректори змушені після обрання на посаду не почивати на лаврах, а працювати ініціативно і вдумливо витрачати університетські кошти, не суміщають вони в університетах Європи свої ректорські посади з посадами голів Сенатів, які є аналогами наших Вчених рад. І ця ж ідея була закладена і в новий Закон України про вищу освіту, розроблений під керівництвом ректора НТУУ «КПІ», академіка Михайла Згуровського, в число розробників проекту якого був і нинішній ректор НаУКМА, котрий тоді працював ще деканом у «Могилянці». А нині ми спостерігаємо, як нинішній міністр Сергій Квіт, який під час розробки проекту цього закону працював ректором НаУКМА, шляхом передачі вирішення питань імплементації положень Закону України про вищу освіту в руки ректорів вищих навчальних закладів, фактично, знищує цю ідею, дозволяючи і надалі ректорам працювати безконтрольно, оскільки не може ні Вчена рада, якою керує ректор, ні Конференція трудового колективу, якою також керує ректор, не проголосувати за якісь його пропозиції чи відхилити їх ще на стадії обговорення як неконструктивні, чи вимагати від ректора відповіді на питання – куди, скільки і на що він витратив кошти, чи відповісти на питання – кому і за що він встановив надбавки до зарплати. Тож, шановні колеги, якщо ви допустите поєднання Володимиром Грабком посади ректора з посадою Голови Вченої ради університету, то не дивуйтесь, якщо вам і далі доведеться замерзати на заняттях в холодних аудиторіях і безоплатно проводити заняття в малокомплектних групах, якщо частка ставки, на якій ви працюєте, стане ще меншою, якщо якісь надбавки до вашої зарплати теж стануть меншими, якщо вам запропонують на місяць чи два піти у відпустку за власний рахунок або якщо вам запропонують знайти собі роботу в іншій організації – ви самі собі усе це запрограмуєте, дозволивши ректору Грабку стати ще й головою Вченої ради ВНТУ, принаймні, на ті 58 місяців, протягом яких він ще працюватиме ректором. І наостанок – усі ви, шановні колеги, нині дивитесь на телеканалі «1+1» телевізійний серіал «Слуга народу», створений талановитим колективом студії «95 квартал», і усі ви, думаю, звернули увагу на монолог Президента (якого талановито грає лідер «95 кварталу» Володимир Зеленський) під час його зустрічі з журналістами, у якому Президент характеризує процес перетворення українців, що щойно народились, упродовж життя в дорослих хохлів. Приміряючи цю президентську характеристику до колективу нашого університету, я з великим жалем змушений констатувати, що багатьом членам нашого колективу для перетворення із українців у повних хохлів виявилось достатньо не 25 років, як у Зеленського, а лише останніх 5 років. Але я вірю у те, що завдяки зусиллям тієї третини колективу університету, що ще не трансформувалась у хохлів, вдасться не лише зупинити цей процес, але і запустити його у зворотному напрямку – в напрямку масового повернення «трохи схохлившихся» в число українців.

Версія для друку


[12.06.2023] Про вклад академіка Леоніда Каніщенка в формування майбутнього президента України
[30.12.2022] Кілька слів напередодні 80-річчя про мій вклад у підготовку наукових кадрів
[10.09.2020] Відповідь на запитання, чому я вирішив балотуватись кандидатом у ректори
[08.07.2020] Не робіть, як я!
[07.06.2020] Розповідь про те, як Вінницький міський голова Моргунов втратив 300 голосів
[01.06.2020] Літо у ВНТУ починається з оновлення корпусу деканів
[15.05.2020] Що очікувати після реформування системи захисту дисертацій?
[27.04.2020] Коронавірусні будні університетського професора
[04.03.2020] Весь мир насильно мы разрушим до основанья, а затем - мы наш, мы новый мир построим!
[19.01.2020] «Ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази»
[28.12.2019] Передноворічні роздуми ексректора, який ще працює професором
[21.12.2019] Попри побажання та потуги недоброзичливців академія педагогічних наук продовжує жити
[03.12.2019] Чи варто нашому ректору позитивно реагувати на пропозицію мера міста про передачу частини земельної ділянки університету в комунальну власність?
[30.11.2019] Мої враження від зустрічі з заступником міністра Єгором Стадним
[09.11.2019] Факультету радіоелектроніки - 50
Головна сторінкаДодати в Вибране
© 2007-2015. Персональний сайт Мокіна Б.І. Усі права захищено. Несанкціоноване використання матеріалів сайту не дозволяється. У випадку використання цих матеріалів на інших сайтах не допускається будь-яке редагування тексту, а посилання на даний сайт є обов`язковим.