Тобто, у той час як з кожним роком у Канаді на трьохтриместрову систему організації навчального року переходить усе більша кількість університетів і почали її впроваджувати уже навіть деякі західноєвропейські університети, особливо німецькі, наш університет вирішив від неї, добре вмотивованої і освоєної нашим колективом уже до деталей, відмовитись.

І у цьому нічого дивного немає, адже коли ми у 1991 році почали впроваджувати у життя цю прогресивну канадську систему, нинішнім деканам факультетів було по 40-45 років, вони щойно за моєї підтримки стали деканами, вони були наповнені енергією і бажанням довести усьому світу, що колективи факультетів не помились, обравши їх своїми керівниками, вони самовіддано боролись за підвищення іміджу своїх факультетів та іміджу університету в цілому. Але коли їм сьогодні уже по 65-70 років, коли у них уже немає тієї енергії, яку вони мали на початку деканської кар’єри, і їм допікають різні болячки та турбота про онуків, і до того ж вони уже звикли виконувати навчальне навантаження лише на півставки, а зарплату отримувати у півтора оклади з відповідними надбавками, – вони, які складають основний кістяк ректорату, сьогодні уже хочуть спокійного життя, а тому не хочуть передавати свої деканські повноваження новим, енергійним 40-45-річним молодшим колегам, котрі, як і вони колись, почали б одразу ж боротись за підвищення іміджу своїх факультетів і почали б вдосконалювати прогресивні новації, нікому – у тому числі і колишнім деканам – не даючи спокою. А ще одним аргументом для бажаючих спокійного життя є те, що, оскільки трьохтриместрова організація навчального року вимагає нині самим складати навчальні плани оновленого переліку спеціальностей на усіх трьох рівнях вищої освіти, то спокійного життя при її збереженні нікому в університеті не слід очікувати, у той час, як після повернення до традиційної двосеместрової системи можна буде не напружуватись, а ці плани спокійно списати з планів НТУУ «КПІ» чи НУ «Львівська політехніка», з якими наша професура підтримує дружні та тісні стосунки. Тож з наступного року Національний університет «Києво-Могилянська академія», який вперто не помічав, що не лише у них, а і у ВНТУ навчальний рік організовано за трьохтриместровою системою, уже цілком на законних підставах проголошуватиме, що лише НаУКМА в Україні працює за цією прогресивною канадською системою.

За радянських часів Закон про вищу освіту обмежував вік ректора 65 роками, а вік деканів 60 роками, і в незалежній Україні спочатку це обмеження теж було, але потім рішенням Конституційного Суду України воно було з законодавства про вищу освіту вилучене. А даремно, оскільки похилий вік більшості деканів і ректорів в українських вишах є одним із суттєвих факторів відсутності прогресу в організації навчального та наукового процесів і консервації традиційності в них.

До речі, повернення до традиційної двосеместрової системи організації навчального року означає одночасно і ліквідацію у нашому університеті робочих триместрів на 2-му та 3-му курсах, що теж нами було запозичено у Канаді і нині уже запроваджується в ряді німецьких університетів. А це ж сприяло і пришвидшенню процесу дорослішання наших студентів, котрі під час робочих триместрів зобов’язані були працювати на підприємствах та в установах на робочих місцях, виконуючи запланований обсяг роботи, і прискоренню адаптації студентів до майбутньої інженерної спеціальності, і розвитку навичок роботи в команді над вирішенням спільних задач, і соціальній адаптації тих із них, хто, будучи відрахованим з університету за неуспішність на 2-му чи 3-му курсах та отримавши паралельно робітничу кваліфікацію не нижче 3-го розряду, мав можливість знайти собі роботу за отриманою робітничою професією. У першу чергу саме завдяки цьому канадо-американська система вищої освіти виграла боротьбу за іноземних студентів у західноєвропейської і саме для нівелювання переваги у тому числі й у цьому компоненті і було започатковано в Європі Болонський процес. І ось за ініціативою старійшин ректорату наш університет, який організував з дозволу міністерства у себе канадську систему, а тому був на вістрі Болонського процесу, вирішив зупинитись у своєму поступі і дочекатись поки повз нас у своєму розвитку пройдуть інші університети України та пристроїтись у їхній хвіст.

Поки-що лише найбільш консервативні старійшини ректорату нашого університету ставлять питання про ліквідацію освоєння нашими студентами молодших курсів робітничих професій, але, боюсь, що до одностайної єдності у цьому питанні вони прийдуть дуже скоро, адже не можуть дати нової якості знання теорії робітничої професії, якщо немає закріплення цих теоретичних знань на робочих місцях, що унеможливлюється поверненням до традиційної двосеместрової організації навчального року і вилученням з нього робочих триместрів. Тож, я думаю, що пройде не так уже й багато часу до того моменту, коли старійшини ректорату ліквідують і освоєння робітничих професій студентами молодших курсів, а завідувачі випускових кафедр повернуться до культивування так званих виробничих практик, під час яких керівник практики, записавши собі сотню годин навчального навантаження, буде знову появлятись на місцях практики лише в день привезення туди студентів своєї групи та в день вивезення їх звідти, не цікавлячись, чи вони там є під час практики, і не цікавлячись, чим вони там займаються, навіть якщо юнаків, котрі готуються стати інженерами на електричних станціях змушують займатись в основному прибиранням станційних приміщень, а дівчат цієї ж спеціальності змушують займатись складанням скошеного сіна у копички на пристанційних полях, як це було колись при проходженні нашими студентами практики на Ладижинській ДРЕС.

І мені, який, будучи ректором, протягом 21 року впроваджував у життя у нашому університеті прогресивну канадську систему організації навчального процесу і радів від того, що українці, які виїжджали на постійне місце проживання чи на заробітки до Канади та США, отримували під час співбесіди у посольствах цих країн найбільше балів саме за те, що вони закінчили Вінницький національний технічний університет, навчальні плани якого були позитивно оцінені Асоціацією університетів та коледжів Канади і США ще у 1994 році, що надавало випускникам ВНТУ можливість одразу бути прийнятими на інженерні посади, нині прикро від того, що ми добровільно погоджуємось відійти з передових позицій на ар’єргардні, і навіть пишаємось тим, що польські університети погоджуються видавати нашим бакалаврам після року платного навчання у них дипломи магістрів, забуваючи як про те, що для більшості країн світу, включаючи і саму Польщу, дипломи ВНТУ завжди були більш вагомими у порівнянні з дипломами польських університетів, так і про те, що якби ми погано готували бакалаврів, то і польські університети не погодились би давати нашим бакалаврам дипломи магістрів лише за рік навчання у них.

І наостанок – апологети повернення до двосеместрової організації навчального року в якості основного аргументу виставляють вимогу ЄДЕБО не висовуватись із загального графіку екзаменаційних сесій. Але, по-перше, ЄДЕБО існує уже більше 5 років і до цього часу вона якось справлялась з нашою проблемою більшої кількості екзаменаційних сесій у нетрадиційні терміни, по-друге, їхня вимога викликає асоціацію з вимогою відрізати у корови вуха і роги задля того, щоб на неї можна було накинути стандартизований налигач, а по-третє, у п’ятницю прем’єр-міністр Арсеній Яценюк на питання стосовно того, допоки ІТ-компанія, яка втілює в життя програму ЄДЕБО, буде висмоктувати мільйони гривень на свою підтримку з університетів України, обурився і наказав протягом найближчих днів ліквідувати це дітище біглого міністра Дмитра Табачника.