Недостатньо  знати,  необхідно  вміти  ці  знання  застосувати!  Недостатньо  бажати,  потрібно  і  робити!
  Б.І. Мокін
Головна сторінкаДодати в Вибране

основне
Новини
Біографія
Наукова діяльність
Педагогічна діяльність
Адміністративна діяльність
Громадська діяльність
Листи, статті, доповіді
Зворотній зв'язок

Пошук

Мій акаунт на Facebook
Пошук
Головна сторінка   Новини 


26 лютого 2016

У середу 24 лютого на сторінках чергового випуску щотижневика «Вінницькі РЕАЛії» я ознайомився з інтерв’ю, даним ректором Донецького національного університету (з базуванням у Вінниці), професором Романом Гринюком журналісту цього тижневика Ігорю Заікуватому.

Інтерв’ю цікаве – з нього мені стало відомо і про життєвий шлях Романа Гринюка, у тому числі і у вищій школі та науці, і про його сім’ю, і про причини передислокації ДонНУ саме до Вінниці, і про сьогоднішній стан справ у цьому тепер уже Донецько-Вінницькому університеті, і про задумки щодо розвитку на перспективу.

І оскільки зі слів ректора Романа Гринюка однією із основних причин передислокації ДонНУ саме до Вінниці була відсутність у Вінниці класичного університету, то на цьому аспекті я і зупинюсь більш детально.

І почну з нагадування, що за європейськими (та й світовими) стандартами, що склались історично, не менше двох третин студентів класичного університету повинні навчатись за природознавчими та гуманітарними спеціальностями, і не більше однієї третини за спеціальностями інших профілів, наприклад, медичними чи технічними.

Нині ДонНУ у Вінниці має у своєму складі 2400 студентів стаціонару – і усі вони навчаються саме за природознавчими та гуманітарними спеціальностями. Приблизно по стільки ж студентів стаціонару мають Вінницький національний медичний університет та Вінницький національний аграрний університет. Що ж до Вінницького державного педагогічного університету, то він має студентів стаціонару у півтора рази більше, а Вінницький національний технічний університет їх має удвічі більше.

Якщо врахувати те, що ДонНУ у Вінниці навчальні приміщення орендує, під гуртожитки приміщень не має зовсім, а студентів своїх з дозволу влади та за згодою ректорів підселяє в гуртожитки інших вінницьких університетів, а також врахувати те, що найбільше навчальних площ та місць у студентських гуртожитках у Вінниці має ВНТУ, то, здавалось би, найліпше було б об’єднати в один університет саме ДонНУ і ВНТУ. Але від такого об’єднання об’єднаний університет не перетвориться у класичний, а залишатиметься технічним, оскільки у ньому дві третини студентів стаціонару будуть навчатись за технічними спеціальностями, яких і кількісно за новим переліком у цьому об’єднаному університеті теж буде не менше двох третин.

І навіть, якщо до складу об’єднаного університету включити окрім ДонНУ і ВНТУ ще й ВДПУ, цей об’єднаний університет не набере риси класичного за європейськими стандартами, оскільки у ньому більше половини спеціальностей залишатимуться технічними, адже у ДонНУ та ВДПУ помітна кількість спеціальностей є однаковими і після об’єднання університетів в один вони теж об’єднаються, а плани прийому до них зменшаться.

Приєднанню ж ВНМУ та ВНАУ до об’єднаного університету окрім того, що це ще більше віддалить об’єднаний університет від образу класичного університету, будуть противитись, окрім колективів медичного та аграрного університетів, також ще й досить солідні лобісти з Міністерства охорони здоров’я та Міністерства агропромислової політики, котрі навіть після підпорядкування цих університетів Міністерству освіти і науки України мають досить аргументів на користь того, щоб ці університети залишались самостійними.

Тож виходить, що класичний університету Вінниці може бути створений лише в один спосіб – шляхом об’єднання ДонНУ та ВДПУ. І назвати цей об’єднаний університет доведеться або Вінницьким національним університетом, або, як дехто пропонує (у тому числі і у колективі ДонНУ), Національним університетом імені Василя Стуса. Адже залишати за цим об’єднаним університетом назву Донецького національного університету не варто, оскільки пройде не так уже й багато часу до того дня, в який увесь Донбас знову стане складовою частиною України, і Донецьким національним університетом знову називатиметься той університет у Донецьку, який так називався раніше, і який саме під цією назвою і з розміщенням у Донецьку відомий в усіх країнах світу.

А в України немає іншого виходу, як повернути увесь Донбас до свого складу, оскільки в разі утвердження ДНР та ЛНР в якості самостійних державних утворень вони звернуться до Міжнародного суду з вимогою, щоб Україна їм відбудувала усе зруйноване бойовими діями і відновила їх економіку – і Міжнародний суд, звичайно ж, прийме рішення на їх користь, що ляже непосильним тягарем на економіку України, оскільки міжнародна спільнота згодна допомагати Україні у відновленні Донбасу лише за умови, що він буде складовою частиною України.

Росія ж не захоче кооптувати зруйнований Донбас до свого складу, оскільки мало того, що їй потрібно буде витратити величезні навіть для неї кошти на його відновлення, що в умовах падіння цін на нафту і газ і необхідності підтримувати ракетно-ядерний паритет з США та Францією і Великобританією, а також і з Китаєм, їй уже через рік-два взагалі стане не під силу. Але це кооптування для Росії не є доцільним ще й з двох інших причин, першою із яких є те, що видобуток вугілля на глибоких шахтах Донбасу є у рази дорожчим за його видобуток відкритим способом у кар’єрах російського КАТЕКу, тож і ці шахти їй доведеться закрити, як вона ще за радянських часів закрила усі шахти в російській частині Донбасу, внаслідок чого постане сувора проблема безробіття в регіоні з кількома мільйонами жителів, що мають досвід походів з касками до столиці для вирішення своїх проблем. А по-друге, в Донбасі нині сформувався досить серйозний прошарок людей, котрі уже нічого окрім стріляти з різних видів зброї не вміють і нічого іншого робити не хочуть, і в разі приєднання Донбасу до Росії розбредуться зі своє прихованою зброєю та бажанням і умінням вбивати по всій Росії, погіршуючи і так непросту криміногенну ситуацію у цій державі. І оскільки керівники Росії це розуміють, то вони ніколи не погодяться на кооптування Донбасу до їхньої держави, а тому нам треба звикати з думкою, що усі проблеми Донбасу доведеться вирішувати Україні самотужки – у тому числі і проблему одночасного існування двох університетів з однією назвою – Донецький національний університет.

Версія для друку


[04.03.2020] Весь мир насильно мы разрушим до основанья, а затем - мы наш, мы новый мир построим!
[19.01.2020] «Ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази»
[28.12.2019] Передноворічні роздуми ексректора, який ще працює професором
[21.12.2019] Попри побажання та потуги недоброзичливців академія педагогічних наук продовжує жити
[03.12.2019] Чи варто нашому ректору позитивно реагувати на пропозицію мера міста про передачу частини земельної ділянки університету в комунальну власність?
[30.11.2019] Мої враження від зустрічі з заступником міністра Єгором Стадним
[09.11.2019] Факультету радіоелектроніки - 50
[29.10.2019] То що ж ми знаємо про Маннергейма та його вклад в становлення фінської держави?
[06.10.2019] Як виглядає наш ВНТУ на фоні інших ЗВО зі статусом національного
[09.09.2019] Об’єктивності, справедливості та історичної правди заради, або нехай Наглядова рада університету нас розсудить
[30.07.2019] Чому я - доктор наук, професор, академік, заслужений діяч науки і техніки - голосував за Зеленського і його партію?
[22.06.2019] А може доцільніше піти іншим шляхом?
[23.05.2019] Перші враження від перших кроків
[22.04.2019] Кілька аргументів до пояснення, чому я, правильно визначивши тенденцію, помилився в числах
[07.04.2019] Розповідь про діяльність Національної академії педагогічних наук України у 2018-му
Головна сторінкаДодати в Вибране
© 2007-2015. Персональний сайт Мокіна Б.І. Усі права захищено. Несанкціоноване використання матеріалів сайту не дозволяється. У випадку використання цих матеріалів на інших сайтах не допускається будь-яке редагування тексту, а посилання на даний сайт є обов`язковим.