У зв’язку з цією подією у багатьох українців само собою народилось запитання: «А чи не означає це, що російський президент уже остаточно зрозумів безперспективність своїх планів відторгнення від України її східних та південних земель для створення на них сателітної квазідержави Новоросії і відтепер можна уже чекати, що невдовзі він сяде за стіл переговорів, аби погодити процедуру завершення бойових дій у Донбасі, які лише тому і не вщухають, що бойовики отримують від Росії боєприпаси, озброєння та підкріплення у вигляді кадрових російських військових і російських добровольців із числа тих, що нещодавно вийшли з в’язниць та шукають роботу, і любителів «острых ощущений»?»

Нині відповідь на це запитання хотів би отримати кожен житель України незалежно від того, по який бік від лінії фронту він проживає. І бажаючих дати відповідь на це запитання теж вистачає – одні прогнозують завершення бойових дій у Донбасі ще до осені нинішнього року, інші прогнозують більш віддалені терміни. Свій варіант відповіді спробую дати і я.

І почну формувати свою відповідь я з аналізу подій віддалених – з подій радянсько-афганської війни, яка завершилась через 10 років від її початку виведенням радянських військ з так і нескореного Афганістану. Через рік після цього відбулися вибори до Верховної Ради УРСР 12-го скликання, які пройшли під впливом ідей горбачовської перебудови, а тому серед новоспечених у 1990 році народних депутатів УРСР були уже не лише відібрані партією стопроцентні ленінці, але і прихильники демократичного розвитку держави, прихильники Народного руху за перебудову і учасники радянсько-афганської війни як з лівими так і з правими поглядами.

На хвилі процесів демократизації я теж був обраний тоді до Верховної Ради УРСР і мав чимало розмов з тими народними депутатами УРСР, які воювали в Афганістані, у тому числі і на теми, що завадило їм здобути перемогу у тій війні. І усі вони – вчорашні бойові офіцери – як лівих так і правих політичних поглядів, не змовляючись, мені казали одне і те ж: якби у керівництва Радянського Союзу було бажання швидко і переможно закінчити ту війну в Афганістані, то , втроє збільшивши сухопутний військовий контингент та залучивши до бойових дій важку бомбардувальну авіацію і ракетні частини, на озброєнні яких були тактичні ракети середньої дальності без ядерних головок, можна було б за кілька місяців зрівняти з землею усі афганські опорні пункти, які відмовлялись би скласти зброю, і завершити повною перемогою цю війну.

Але керівництво Радянського Союзу не бажало швидко і переможно завершити цю війну - і ось чому: офіцери будь-якої армії, яка не воює, від одноманітності життя – хто раніше, а хто трошки пізніше – впадають в п’янство, сержанти влаштовують нестерпні для новобранців позастатутні («дідівські») порядки, а усі разом з рядовими солдатами ігнорують заняття по підвищенню своєї бойової підготовки і не підвищують військову майстерність; та й нова військова техніка, не беручи участі у бойових діях, а лише стріляючи на полігонах, не має перспектив вдосконалення, а тому кожній армії для збереження її бойового тонусу потрібна участь у якійсь локальній війні. Адже і офіцер, якого за п’янство можуть відправити на війну, де його може бути вбито, і сержант, якого за впровадження позастатутних відносин у військовій частині можуть відправити на війну, де його можуть вбити не лише вороги, а і свої, з яких він знущався в казармі, і рядовий солдат, який ігнорував військову підготовку, а тому теж може бути вбитий більш вправними ворогами, знаючи такі перспективи, будуть намагатись і служити без зауважень, і навчатись бойовому мистецтву старанно. Тож Афганістан був для радянської армії саме тим полігоном, де проводилась в умовах бойових дій перевірка різних видів озброєння, та був «бойовою» гауптвахтою для усіх порушників порядку служби. Більше того, з роками він ще й став місцем підвищення кваліфікації, без служби в якому не мав змоги отримати нову зірочку на погонах будь-який офіцер. І, якби не прийшов до влади в Радянському Союзі Михайло Горбачов, який вирішив демілітаризувати державу і перебудувати її за європейськими зразками, то цілком можливо ми воювали б без надії на перемогу в Афганістані і по сьогодні.

І коли після розвалу Варшавського договору і виведення радянських військ з країн Східної Європи та Германії і Афганістану розпочалася деградація армії, керівники Росії зрозуміли, що для її стабілізації потрібна нова локальна війна, але з меншими затратами ніж в Афганістані, оскільки її економіка теж була в плачевному стані – це і було основною причиною обох чеченських війн. Але і ці війни завершились, а питання підтримки армії у бойовій готовності та запобігання деградації не стало менш актуальним. Тож локальні бойові дії в українському Донбасі, на мій погляд, і стали новим бойовим полігоном для сучасного російського озброєння і місцем підвищення кваліфікації офіцерського та сержантського складу та бойовою гауптвахтою для тих, хто погано служить і нехтує статутом чи своїми обов’язками.

А до цього додалось ще й бажання російських властей сприяти відправленню на погибель тих своїх «гарячих» голів, які ледь-що і з плакатами проти властей на площі виходять, то ж нехай краще йдуть спасати «руський мир» і назад не повертаються.

Виходячи з цього аналізу, я думаю, що бойові дії у Донбасі ще будуть довго – принаймні, завершаться вони не раніше, ніж відійдуть в Росії від влади Путін та його близьке оточення, а це теж трапиться не скоро. І переростати у відкриту війну України з Росією ці локальні бойові дії теж не будуть, оскільки тоді почнуть гинути люди і в російських прикордонних містах, а цього Путіну росіяни не простять, і він це розуміє.

Донбас, як ще один шахтарський регіон, Росії не потрібен, оскільки зі свого боку Донбасу вони уже давно усі шахти закрили, адже видобувати вугілля на відкритих кар’єрах Екібастузу та в неглибоких шахтах Кузбасу, де пласти досягають товщини двох з половиною метрів, набагато дешевше ніж на кілометрової глибини шахтах Донбасу з їх 40-сантиметровими пластами. Та й отримати додатково, до тих, що у нього уже є, кілька мільйонів «гарячих» донбаських голів, які можуть прийти під Кремль і стукати об Мавзолей касками, Путіну теж, я не думаю, що захочеться. А утримувати за рахунок Росії не воюючу «Новоросію», яка перестане бути бойовим навчальним полігоном і гауптвахтою для армії, Путіну та його фінансовому оточенню теж не хочеться.

Тож Росію Путіна найбільше влаштовуватиме український Донбас саме у такому стані, у якому він зараз є. А тому, думаю, нічого чекати прогресу ні від мінських перемовин, ні від нормандських, ні від яких інших – усі вони будуть ігноруватись на якомусь етапі перемовниками від Росії з перекладенням вини на сторону українську. Тож , на мою думку, перспектив повернення до Донецька і Луганська тих вищих навчальних закладів, які звідти виїхали в інші міста України, в осяжні терміни немає, а тому треба їм пускати коріння у цих нових містах і інтегруватись у нові реалії. А Україні, скоріш за усе, доведеться проводити АТО у Донбасі аж до тих пір, поки Путін і його команда не відійдуть від керівництва Росією. Але жителів цих територій, які розумітимуть, що вони у невоюючому з Україною стані Росії не потрібні, ставатиме з кожним днем усе більше, що і переросте з часом у той дощ, який гасить лісові пожежі, непідвласні пожежним командам – навіть незважаючи на спротив колишніх і нинішніх сепаратистських вождів так званих ДНР і ЛНР, які триматимуться за військовий спротив до кінця, оскільки розуміють, що за десятки тисяч полеглих у розв’язаних ними бойових діях вони рано чи пізно сядуть на лаву підсудних Гаазького трибуналу, з якої у них лише одна дорога - у довічне ув’язнення. А тим, хто заявляє, що повернувши під юрисдикцію України усі нині відторгнуті території, ми все одно більше ніколи уже не зможемо стати не ворогами з тими, хто протистояв нашим хлопцям в аеропорту Донецька, під Іловайськом та в інших місцях бойових зіткнень, я хочу нагадати і про те, що у цьому випадку втрачає сенс сама боротьба за цілісний Донбас, і про те, що протягом 1941-45 років від німецьких загарбників постраждало набагато більше наших співвітчизників ніж нині у Донбасі, однак ми після закінчення війни не тільки помирились і через покоління витравили з себе ненависть до німців, але ж, навіть, нині з вдячністю приймаємо допомогу від їхніх нащадків. Тож після повернення усієї території Донбасу помиримось і ми – вихідці з одного народу, як це зробили після закінчення громадянської війни наші діди у 20-х роках минулого століття, і як це зробили жителі багатонаціональної Іспанії після громадянської війни у другій половині 30-х років того ж таки минулого століття.

І наостанок – багато хто заявляє, що якщо бойові дії у Донбасі не припиняться, то Україна може щезнути з мапи світу як держава. Але ж не щезає зі світової мапи ні Молдова, у якої багато років тому місцеві сепаратисти за допомогою російських військ відторгнули основний промисловий регіон Придністров’я, ні Азербайджан, у якого місцеві сепаратисти за допомогою Вірменії відторгнули основний аграрний регіон Нагірний Карабах, ні Грузія, у якої місцеві сепаратисти за допомогою російських військ відторгнули і Абхазію і Південну Осетію, ні Сербія, у якої місцеві сепаратисти за підтримки Албанії та місії ООН відторгнули родоначальне Косово – і цей список можна продовжувати і продовжувати. Тож і Україна, яка є державою суттєво більшою і за територією і за кількістю населення, уже ніколи не щезне зі світової мапи, навіть якщо у Донбасі не вщухатимуть бойові дії і надалі. Але, щоб Україна якомога швидше увійшла до європейської спільноти успішних держав, усім її громадянам треба об’єднувати зусилля як у розбудові економіки, так і у боротьбі з корупцією, що стоїть на шляху цієї розбудови.