Через кілька днів 2016 рік завершить свою ходу і назавжди розчиниться у плині часу, а тому, прощаючись, я вирішив згадати його основні події, здобутки і втрати, виходячи, звичайно ж, з власних уподобань і не претендуючи на завершеність списку та абсолютну істину.
Свій огляд я побудую за ієрархічною структурою, починаючи з чотирьох найважливіших світових подій, переходячи потім до чотирьох найважливіших подій у нашій державі, за тим до чотирьох найважливіших подій у нашому університеті і завершуючи чотирма подіями, найважливішими лише особисто для мене. Вирішив я обмежити себе аналізом лише чотирьох подій на кожному рівні запропонованої ієрархічної структури не тому, що більше значущих подій протягом цього року не відбулося, а виключно задля того, щоб вкластися в такий обсяг розповіді, який хоча б у якоїсь кількості моїх читачів вистачило б сили волі прочитати до кінця.
І розпочну огляд світових подій я з президентських виборів у Сполучених Штатах Америки, оскільки ця держава є світовим лідером, і від того, хто нею правитиме найближчі 4 роки, суттєво залежатиме світовий порядок.
Нагадаю, що виборювала право стати 45-им президентом США від Демократичної партії Гіларі Клінтон – дружина екс-президента США Біла Клінтона, яка в одному із попередніх урядів обіймала другу за значимістю посаду Державного секретаря і яку підтримував нинішній президент США і теж демократ Барак Обама.
А від Республіканської партії виборював право стати президентом США Дональд Трамп – бізнесмен з мільярдними статками і крутим характером, який особливо не заморочувався, роздаючи в процесі передвиборчої кампанії наліво і направо негативні характеристики своїм конкурентам та їх електорату.
Політологи, соціологічні компанії та засоби масової інформації США, узагальнюючи результати різних опитувань, прогнозували перемогу Гіларі Клінтон, але переміг з солідним відривом за голосами виборщиків Дональд Трамп, який і почне відлік свого президентства, починаючи з наступного року
Під час виборів Трамп загравав з президентом Росії Володимиром Путіним, подаючи йому надію, що, ставши президентом США, зніме економічні та політичні санкції з Росії, уведені його попередником Бараком Обамою за підтримки Конгресу США в якості реакції на російську підтримку озброєнням, фінансами та кадровими військовими сепаратистських угрупувань, що захопили і незаконно утримують частину території в українському Донбасі.
Вселяє надію подружитись з Дональдом Трампом у Володимира Путіна і те, що він теж вніс свою лепту в перемогу Трампа, оскільки за інформацією, яка гуляє в ЗМІ, саме кіберслужба ФСБ Росії зламала власний комп’ютер Гіларі Клінтон і оприлюднила усе те, що було в його пам’яті, зробивши наголос на тому, що Гіларі Клінтон, працюючи Державним секретарем США, зберігала на власному комп’ютері інформацію державного характеру, що мала гриф таємності. А це характеризувало її як чиновницю, що порушувала встановлені правила та інструкції, тобто, людиною непридатною для роботи на посаді, до якої стікаються усі державні таємниці. І із-за цього дійсно частина позапартійних прихильників Гіларі Клінтон в-подальшому відмовилась її підтримувати, долучившись до тих, що її не підтримували з інших мотивів, наприклад, вважаючи, що не варто допускати прецедент, коли президентами стали і чоловік і його дружина, та тих, хто взагалі проти того, щоб президентом США була жінка.
Але, вчитавшись в біографію Дональда Трампа, я зрозумів, що цей чоловік не любить ділити успіх і владу ще з кимось, а любить, щоб усі робили те, що хоче він, тож Володимиру Путіну рівноправні умови політичного співіснування з Дональдом Трампом не світять. І я впевнений, що Трамп, ставши президентом США, робитиме усе, щоб очолювана ним держава і далі продовжувала бути єдиною супердержавою у світі, а усіх, хто цього не сприйматиме, він, не церемонячись, ставитиме на те місце, на яке вони заслуговують згідно з досягнутим рівнем науково-технічного розвитку та обсягом ВВП. І те, що на днях Дональд Трамп заявив, що США повинні наростити ядерний потенціал, свідчить, що нинішній паритет з Росією у цьому компоненті його теж не влаштовує.
І єдине, що особисто мене трохи тривожить – це те, що перші чотири літери у прізвищі новий президент США Trum-p має такі ж, які їх мав той президент США, який у 1945 році для пришвидшення закінчення другої світової війни і мінімізації кількості жертв американської армії наказав скинути ядерні бомби на японські міста Хіросіму і Нагасакі і якого звали Trum-en. Особливо ж якщо взяти до уваги ще й те, що нинішні північні корейці у своїх погрозах з точки зору американців мало відрізняються від японців часів другої світової війни і теж погрожують бомбардувати Пірл-Харбор. Тож нинішній Trum може вирішити, що краще діяти на випередження і повторити те, що вчинив колишній Trum, не чекаючи повторення трагедії Пірл-Харбора. Але будемо сподіватись, що північні корейці – аби не провокувати американців, очолюваних відтепер рішучим Трампом, – схаменуться і перестануть розмахувати своїм ядерним патичком перед носом озброєних великомасштабною ядерною дубиною американців.
Другою за масштабністю світовою подією 2016-го року, на мій погляд, є рішення правлячих кіл Великобританії підкоритись результатам референдуму про вихід цієї країни з Європейського Союзу. Адже після виходу Великобританії з ЄС цей союз, фактично очолюваний Німеччиною, увійде в ті ж кордони, які він мав станом на 1940 рік, і з тією ж домінантною силою. І є небезпека, що після цього нинішній ЄС спіткає доля того ЄС з тією лише різницею, що той ЄС розвалився під ударами військ антигітлерівської коаліції, а нинішній ЄС може розвалитись від нашестя вихідців з арабського світу.
А третьою за масштабом світовою подією 2016 року я вважаю війну в Сирії, де на невеличкому клаптику Землі воюють усі з усіма одразу чотири озброєних політичних угрупування – регулярна армія Сирії, очолювана діючим президентом з диктаторськими замашками Асадом, якого підтримує Росія, надавши йому авіаційні військові частини у підтримку, які бомбардують міста, що зайняті іншими протиборчими силами; військові загони демократичної опозиції до диктаторського режиму Асада, які підтримуються авіацією США; військові загони курдських повстанців, які ставлять за мету створити курдську державу на землях їх розселення на території Туреччини, Сирії та Іраку, проти яких виступають не лише солдати Асада, але і Туреччини та Іраку; а також військові формування самопроголошеної Ісламської держави (ІДІЛ), яка намагається об’єднати у своїх рядах усіх, кого в Європі і США, та й у більшості інших держав прийнято відносити до терористичних угрупувань, а тому вони за своєю ідеологією є силою, ворожою до усіх інших протиборчих сил. До речі, саме така ж ситуація була в Україні у 20-х роках минулого століття, коли одночасно воювали по принципу усі з усіма війська Української Народної Республіки, підпорядковані її уряду; червоні загони, очолювані більшовиками; білогвардійці, очолювані спочатку Денікіним, а потім Врангелем; та анархістськи налаштовані загони батька Махна. Але, якщо тоді багатовекторна війна закінчилось перемогою більшовиків, яким повірив народ, то нині аналогічна багатовекторна війна, в якій з різних боків задіяні дуже потужні військові сили, може розширитись і на інші регіони, особливо в частині здійснення терористичних актів. До речі, намагання американців, підтримуваних європейцями, демократизувати Ірак, Афганістан і Лівію привело до того, що ці, колись стабільні держави зі своїм середньовічним устроєм, нині стали центрами нестабільності і розповсюдження тероризму по всьому світу. І може статися так, що до цих нестабільних країн, генеруючих тероризм та потоки біженців до Європи, долучиться ще й Сирія.
І, на мій погляд, не нульовою є ймовірність того, що падіння російського літака 25 грудня нинішнього року у Чорне море через кілька хвилин після вильоту з Сочинського аеродрому «Адлер», де він дозаправлявся, у напрямку до російської військової бази у Сирії, яке потягнуло за собою загибель усього колективу всесвітньо відомого Ансамблю пісні і танців російської армії імені Александрова в кількості 68 осіб та дев’яти журналістів, що збиралися передавати інформацію каналам російського телебачення про передноворічні виступи цього ансамблю перед російськими військовими, що воюють у Сирії, є наочним підтвердженням реальності погроз терористів усім державам, які намагаються знищити ІДІЛ, адже перед зникненням з радарів з борту літака не надійшло жодної тривожної інформації, і зв’язок з ним обірвався раптово, що в принципі можливо лише за умови, що на борту літака стався вибух, який одночасно зруйнував усі системи забезпечення зв’язку з наземними станціями супроводу його польоту.
Що ж до четвертої важливої події світового значення, що трапилась у 2016 році, то нею я вважаю підписання угоди між Росією і Китаєм про надання офіційного статусу на проживання в Далекосхідному регіоні Росії громадянам Китаю, які побажали переїхати із Китаю для проживання у цей регіон Росії, та наданням офіційного права цим переселенцям брати в оренду для господарської діяльності російську землю в такій кількості, яку кожен орендар в змозі ефективно використати. Цим російська влада розраховує зменшити нелегальний приплив китайців на цю територію і поборотись з контрабандним вивозом нелегалами природних ресурсів з цієї території. Але, на мій погляд, підписанням цієї угоди Росія стала на шлях втрати свого Далекосхідного регіону, адже через років двадцять у ньому проживатиме настільки багато китайців, що російська влада уже буде не в змозі керувати ними на основі російських законів. А це означає, що Росія втратить свій вплив на цей регіон. А спроби його відновити натраплять на спротив і китайців, які уже цей регіон освоїли, і Китаю, який не буде зацікавленим у поверненні цих переселенців на рідні терени. І це протистояння приведе не лише до жорсткої конфронтації між двома ядерними державами, але поглибить і загальносвітову кризу, обумовлену зростанням кількості жителів на Землі та обмеженістю її ресурсів, придатних для забезпечення нормальних умов життя землянам.
Тепер я перейду до чотирьох подій у 2016 році, найважливіших з моєї точки зору для нашої держави. Ну, і звичайно ж, першою із них я назву антитерористичну операцію, націлену на визволення від сепаратистських військових формувань тієї частини території Донбасу, яка нині окупована сепаратистами за військової та фінансової підтримки Росії.
Судячи з повідомлень у ЗМІ та в соціальних мережах, нині українці розділились по відношенню до подій у Донбасі на три великих групи, одна із яких вважає, що треба дослухатись до побажань Росії, змінити Конституцію України, допустивши в ній створення Донецької та Луганської народних республік з широкою автономією, амністувати усіх бойовиків, незалежно від вчинених ними злочинів, провести вибори в нині окупованих районах в органи самоврядування аж до Верховної Ради України включно ще до складення зброї бойовиками, надати загонам сепаратистів статус органів поліції в конституційно легалізованих «ДНР» і «ЛНР» та статус прикордонних загонів на кордоні нинішніх «ДНР» і «ЛНР» з Росією, прийняти парламентом рішення про невходження України до будь-яких військово-політичних блоків, націлених проти Росії, і повністю відбудувати усе, що зруйновано в Донбасі російською артилерією, за рахунок України. Мовляв, так у 1940 році поступила Фінляндія після поразки у війні з Радянським Союзом, яка погодилась не лише на те, що не входитиме в жоден військово-політичний союз, націлений проти СРСР, але і погодилась віддати частину своєї території – Виборгський район та Карелію і випустити з в’язниць усіх політиків, які симпатизували СРСР, що перед війною були ув’язнені. І, як наслідок цього, Радянський Союз, а потім і його правонаступниця Росія більше ніколи не зачіпали Фінляндію, що дало можливість цій країні, яка окрім озер, каміння і лісу більше нічого не має, створити один із найвищих рівнів життя в світі для своїх громадян. А тому, мовляв, є надія, що і в Україні, якщо вона піде шляхом Фінляндії, наступить мир, підуть інвестиції в економіку і розпочнеться процес підвищення рівня життя її громадян.
Але окрім цієї групи в Україні існує і інша досить велика група людей, які вважають, що тепер, коли в Україні відновлена боєздатність Збройних Сил України і функціональність Служби Безпеки України, котрі уже здатні не допустити захоплень сепаратистами влади за сценаріями Криму, Донецька і Луганська ні у Харкові, ні у Дніпрі, ні у Запоріжжі, ні у Миколаєві, ні у Херсоні, ні в Одесі, можна тимчасово пожертвувати тими територіями у Донбасі, на яких закріпились підтримувані Росією сепаратисти, і встановити тимчасово суцільні кордони на границі України з самопроголошеними «ДНР» і «ЛНР», закрити ці кордони для перетину, і нехай ці території поживуть та відбудовуються лише за власний рахунок, адже у Росії, як відомо, немає ні зайвих коштів для забезпечення цього депресивного регіону, ні бажання кооптувати у свою державу територію з більше ніж мільйоном жителів, здатних розстрілювати усіх, хто з ними не згоден і кого вони оголосили ворогом. І аж тоді, коли вони вдосталь насолодяться життям в ізоляції і впроголодь на кшталт жителів невизнаних Придністров’я, Нагірного Карабаху, Південної Осетії та Абхазії і референдумом підтвердять своє бажання повернутись назад до складу України та погодяться покарати усіх, хто вчиняв злочини проти України і українців під час АТО, аж тоді прийняти їх назад і надати допомогу у відновленні та розвитку. А самим використати цей час для того, щоб збудувати Європу в Україні, і увійти у ту фазу розвитку, коли Європейський Союз вважатиме за честь для себе отримати згоду нашої держави позитивно відреагувати на їх заклик стати членом їхнього союзу.
Але в Україні є ще й третя група громадян, яка вважає, що, оскільки Збройні Сили України уже стали досить потужними і можуть бути швидко суттєво нарощеними за рахунок мобілізації тих, хто вже пройшов випробування війною у Донбасі і повернувся «на гражданку», то треба, не відкладаючи, потужно вдарити по сепаратистам і змусити їх втікати до Росії, звільнивши у такий спосіб окуповані території. І ці люди вірять у те, що наша армія здатна розгромити не лише військо сепаратистів, але і російські війська, які йтимуть до них на допомогу через контрольований силами «ДНР» і «ЛНР» кордон з Росією. І водночас вони не вірять у те, що Путін заради спасіння донецьких сепаратистів може віддати наказ атакувати Україну вздовж усього україно-російського кордону. І, тим паче, вони вірять у те, що він не віддасть наказ бомбардувати українські міста з повітря за допомогою авіації та тактичних ракет. І аргументація у цих людей така – Україна територіально найбільша країна Європи після Росії – це не Сирія з територією, що не перевищує території найменшої із українських областей, і де війна усе-одно ведеться уже більше року на території лише навколо двох ключових міст. А танки навіть без боїв більше 300 кілометрів без дозаправки не проїдуть, до того ж у боях їх буде достатньо багато знищено, особливо якщо вони полізуть у міста – згадайте, для прикладу, скільки їх було знищено чеченцями лише в одному Грозному. До того ж танків в України, що стоять на консервації, не менше ніж у Росії, адже саме до України вони виводились з країн Східної Європи після ліквідації Варшавського Договору, і набрати екіпажі до них із резервістів українські військові комісаріати здатні протягом кількох днів – тож у цих танкових протистояннях війна для Росії буде дуже нагадувати танкову битву на Курській дузі з її величезними втратами і зовсім не буде подібною до військових тактичних навчань, як заявляє з екранів російського телебачення головний російський брехун Кисельов. А розраховувати росіянам на те, що в Україні на допомогу Росії прийде п’ята колона, яка саботуватиме організацію захисту держави і вітатиме прихід російських військ, не варто, адже ми усі добре розуміємо, що, якщо дійсно почнеться відкрита війна України з Росією, то в Україні буде оголошено воєнний стан, під час якого діятимуть закони воєнного часу, згідно з якими в один день будуть заборонені усі опозиційні політичні партії, а прихильники російської окупації будуть офіційно оголошені зрадниками, що наділить внутрішні війська та загони СБУ правом розстрілювати цих зрадників на місці без надання їм можливості захисту адвокатами в підкуплених судах. У такий спосіб українська нація протягом кількох днів стане однорідною та здатною чинити серйозний і довготривалий спротив будь-яким агресорам. Ну, а якщо на українські міста полетять російські ракети і бомбардувальники, то у відповідь полетять і українські ракети на російські міста, і, принаймні, Бєлгород, Воронеж, Курськ, Смоленськ, Ростов, Новочеркаськ, Новоросійськ виглядатимуть після цих ракетних ударів не набагато краще ніж українські міста, по яких буде нанесено російський ракетно-авіаційний удар. І президент Росії Володимир Путін та його радники не можуть не розуміти, що після того, як похоронки в російські сім’ї підуть десятками тисяч, він у президентському кріслі не втримається, а після падіння його режиму його чекатиме лава підсудних у Гаазькому трибуналі. А тому, усвідомлюючи це, ні наказу атакувати Україну танковими колонами вздовж усього україно-російського кордону, ні наказу бомбардувати українські міста він не віддасть, як не віддав наказ знищувати українські пускові установки під час випробувальних пусків нових українських ракет у Чорному морі, хоча погрози, що такий наказ буде віддано, напередодні цих пусків лунали.
Але сьогодні ніхто не може точно спрогнозувати, який із описаних вище сценаріїв буде реалізовуватись у 2017 році, а можна лише констатувати, прощаючись з 2016 роком, що Україна протягом цього року зробила багато для того, щоб виглядати достойно за будь-яким сценарієм розвитку подальших подій і залишатись при цьому незалежною державою.
Другою надзвичайно важливою подією 2016-го року загальнодержавного характеру, варте бути відміченим відкрите електронне декларування статків суддів, прокурорів, вищих державних службовців та осіб, до них прирівняних за виконуваними обов’язками. Завдяки е-деклараціям український народ побачив і масштаби корупції у вищих ешелонах влади, і ігнорування цими ешелонами вітчизняної банківської системи – особливо гротескно виглядає збереження значної кількості валюти готівкою, а не у банку, головою Національного банку України та законотворцями Верховної Ради України. Є тепер де розгулятись і Генеральній прокуратурі України, і Національному антикорупційному бюро України, і Національному агентству по запобіганню корупції, але перші результати їх роботи у напрямку викриття джерел корупційних статків та покарання високопоставлених корупціонерів ми зможемо побачити лише у наступному 2017 році, в якому, до речі, е-декларації заповнюватимуть уже і ректори та проректори університетів, аби і керовані ними декани, завідувачі кафедр, рядові викладачі та студенти бачили, чи праведно живуть їхні університетські керманичі.
Що ж до третьої надзвичайно важливої події 2016 року загальнодержавного значення, то на мій погляд, нею є підвищення в Україні до 3200 гривень з 1-го січня 2017 року мінімальної зарплати, тобто, підвищення у більше ніж у два рази у порівнянні з початком 2016 року – і це уже не на рівні обіцянок президента Порошенка та прем’єр-міністра Гройсмана, а у вигляді Закону про Державний бюджет України на 2017 рік, затвердженого Верховною Радою України під ранок 21 грудня 2016 року. Звичайно, цей економічний крок може привести до деякого збільшення рівня інфляції та кількості безробітних, але водночас викличе сплеск впровадження нових технологій для заміщення скорочених працівників та виведення із тіні у бізнесових структурах за сприяння правоохоронних і фіскальних органів значної зарплатної маси – не одразу звичайно, а згодом, але невідворотно.
І усім, хто обурюється з того, що відв’язана від мінімальної зарплати тарифна сітка приведе до того, що зарплата висококваліфікованих працівників державної сфери буде мало відрізнятись від зарплати працівників низької кваліфікації, я хочу нагадати, що в розвинених державах максимальна зарплата працівників державної сфери не перевищує мінімальну більше ніж у три рази і лише в окремих із них, менш розвинених, на кшталт Польщі, це перевищення є трохи більшим, але все-одно не більшим шести. І оскільки згідно з Бюджетом-2017 зарплата доцентів з усіма надбавками, починаючи з 1 січня 2017 року досягне 6 тисяч гривень, що майже вдвічі вище мінімальної зарплати, а зарплата професорів досягне 8 тисяч гривень, що майже втричі вище мінімальної зарплати, то і наша держава увійде по фінансуванню працівників бюджетної освітньої сфери у загально прийнятні у світі рамки.
Що ж до четвертої події 2016 року із числа найважливіших для нашої держави, то такою подією я вважаю встановлення нового «саркофагу» над зруйнованим 4-м енергоблоком Чорнобильської АЕС, який надійно відгородить нас усіх від можливих викидів радіоактивних матеріалів внаслідок руйнування того «саркофагу», який було збудовано одразу після аварії на ЧАЕС і який нині уже «дихає на ладан». Гарантійний термін придатності нового «саркофагу» 100 років, і, я думаю, цього цілком досить, оскільки через 100 років людство уже вмітиме використовувати з користю для себе навіть ті, нині непридатні для використання радіоактивні матеріали, які активовані тими ядерними реакціями, що мали місце в них під час їх використання в ядерних реакторах.
А далі я поведу мову про чотири найважливіші події 2016 року університетського масштабу. І першою з них я змушений назвати ліквідацію у нашому університеті трьохтриместрової організації навчального процесу, запозиченої мною в роки мого ректорства в університетах Канади, і повернення назад з 1-го вересня 2016 року до традиційної двосеместрової системи. І боюсь, що після цього до дипломів ВНТУ уже не буде такого шанобливого ставлення у Канаді, яким воно було у роки організації навчального процесу у ВНТУ за канадськими стандартами.
І боюсь також, що рівень цього шанобливого ставлення ще більше знизиться, коли загальновідомою стане інформація про переведення у ВНТУ на факультатив отримання студентами робітничих професій, корельованих з майбутніми інженерними, та ліквідацію робочих триместрів, що були організовані у нас теж за методиками, запозиченими мною в університетах Канади, де отримання таких професій тісно вплетене в канву основного навчального процесу, і де випускники університетів, що мали саме таку організацію навчального процесу, по закінченню університетів у першу чергу приймаються фірмами і підприємствами на роботу – і цю подію я теж відношу до найважливіших подій університетського масштабу у 2016 році, але класифікую її, як і попередню, як таку, що негативно відіб’ється на престижі університетського диплому ВНТУ при працевлаштуванні наших випускників, особливо за кордоном, куди поїдуть працювати в обов’язковому порядку наші випускники із числа іноземних студентів. І, як наслідок, ми матимемо зменшення потоку іноземних громадян, які побажають отримувати вищу освіту у нашому університеті, що у свою чергу приведе до зменшення потоку іноземної валюти, яку приносять до нашого університету іноземні студенти в якості оплати за своє навчання.
Одразу після завершення ректорства я болісно сприймав будь-які спроби ліквідувати в університеті щось із того, що було запроваджене мною, але сьогодні я уже спокійно дивлюсь на те, що розпочалось повернення назад до традиційних форм організації навчального процесу в університеті, адже розумію, що професорсько-викладацький склад нашого університету усе більше наповнюється пенсіонерами та людьми передпенсійного віку, для яких стає важкувато працювати в динамічному трьохтриместровому режимі, засіяному робочими професіями та пересипаному робочими триместрами. І уже не намагаюсь переконувати колег у тому, що це кроки назад – нехай працюють так, як вважають за потрібне, адже мій час визначати університетський поступ теж уже у минулому. І те, що я перестав критикувати на своєму сайті ті дії ректора і вченої ради університету, які, на мій погляд, були не ефективними, визнавши у такий спосіб той факт, що я тепер уже є лише рядовим університетським професором, котрий зобов’язаний виконувати усе те, що від нього вимагають ректор, ректорат і вчена рада, є третьою університетською подією 2016 року зі статусом надзвичайно важливої, адже зупинення мною критики зняло напругу в університетському колективі, яка піднімалась до досить високих відміток після ознайомлення колег з моїми критичними матеріалами, оприлюдненими на моєму персональному сайті. Хоча сумніви у тому, що, переставши робити оприлюднення на сайті критичних оцінок усього того, що втілює у життя нинішня університетська адміністрація, я поступаю не зовсім правильно, мене не покидають.
Що ж до четвертої важливої події університетського масштабу у 2016 року, то на неї претендує досягнення домовленостей адміністрації нашого університету з потужною китайською фірмою, яка виробляє літієві акумулятори, про те, що ця фірма зробить своєю базою в Україні саме наш університет, створивши у нас потужну лабораторію по дослідженню процесів в таких акумуляторах в реальних умовах їх експлуатації на електромобілях. На мій погляд, це приведе і до збільшення потоку громадян Китаю, які побажають навчатись у нашому університеті, котрі і сьогодні являють собою переважну більшість у нас серед іноземних студентів.
Ось у цьому місці стає доречним перейти до чотирьох найважливіших подій 2016 року особисто для мене. І першою по важливості подією для мене стало відновлення нормальної роботи мого серця та серця мого автомобіля, які зазнали суттєвих пошкоджень під час автомобільної аварії у грудні 2015 року, коли при виїзді з університетського двору на прилеглу вулицю в автомобіль, за кермом якого сидів я, врізався автомобіль, що на високій швидкості вигулькнув із-за автомобілів, що були густо припарковані на вулиці біля виїзду з університетського двору. Оскільки я про цю дорожню пригоду інформацію давав на своєму сайті одразу після того, як це сталося, то більшість із вас, шановні мої читачі, думаю, ще її пам’ятають. Півроку відновлювався мій автомобіль і півроку я нормалізував роботу серця. Відновлювати автомобіль мені допомагала страхова компанія «Арсенал», у якій я мав повне «Каско», та колектив ремонтників автоцентру «Поділля», а відновлювати нормальну роботу серця мені допомагали професори Вінницького національного медичного університету Юрій Мостовий та Валерій Іванов, до котрих мені порадив звернутись ректор ВНМУ та мій добрий приятель академік Василь Мороз, вдячність до яких збережеться у моєму серці допоки воно буде битись.
Другою важливою особисто для мене подією у 2016 році був вихід з друку 4 наукових статей, написаних мною разом з моїми синами, докторами наук, професорами Віталієм та Олександром Мокіними у 2015 році та надрукованих у 2016 році у журналах, що входять до провідних міжнародних наукометричних баз Scopus та WoS, а також написання цією ж нашою командою протягом 2016 року ще 4 наукових статей, які в разі позитивного рецензування теж будуть опублікованими у журналах, що входять до цих же престижних міжнародних наукометричних баз, але уже у році наступному. А є ще й такий доробок, як монографія, в якій відображені результати, отримані внаслідок досліджень, виконаних за програмою Національної академії педагогічних наук України та спільної з академією університетської науково-дослідної лабораторії проблем вищої школи, науковим керівником якої є саме я. Сюди ж можна додати і те, що дисертація одного із моїх аспірантів, який під моїм керівництвом здійснював дослідження по визначенню режимів оптимального руху електромобілів, за день до закінчення ним аспірантури була прийнята спецрадою до захисту. До речі, у 2016 році завершився 6-й рік з дня залишення мною посади ректора – і за ці 6 років під моїм керівництвом підготували і захистили дисертації 4 аспіранти, ставши кандидатами наук, та один докторант, ставши доктором наук, ну, і, як я уже відзначив, один аспірант подав дисертацію до захисту – думаю, що по одному захищеному щороку це цілком пристойна ефективність наукової роботи, яка дає мені і моральне і юридичне право продовжувати працювати професором, незважаючи на досягнення 73-річного віку, і не просто професором, а керівником проектної групи за однією із наукових ІТ-спеціальностей, яка носить назву «Системний аналіз».
До цих же подій примикає і третя важлива для мене подія, яка полягає у тому, що мені, як головному редактору наукового журналу «Вісник Вінницького політехнічного інституту», заснованого мною – тоді ще ректором ВПІ ще у 1993 році, у 2016 році вдалося вирішити питання про включення цього наукового журналу до міжнародної наукометричної бази Copernicus, що особливо важливим є для тих наших авторів, які публікують результати своїх досліджень в галузі гуманітарних наук взагалі і педагогічних наук зокрема, оскільки наукових журналів такого профілю, як відомо, в міжнародних науко метричних базах Scopus і WoS практично немає, а згідно з вимогами ДАК МОН України публікація хоча б однієї статті за матеріалами кандидатської дисертації та чотирьох статей за матеріалами докторської дисертації у науковому журналі, що входить до міжнародної наукометричної бази, є обов’язковою умовою для її затвердження на Атестаційній колегії міністерства. Тож атестаційна «вага» нашого «Вісника ВПІ» в результаті цієї події суттєво зросла.
Ну і четвертою важливою для мене особисто подією у 2016 році були успіхи моїх синів: 42-річного Віталія – доктора технічних наук, професора, завідувача кафедри системного аналізу, комп’ютерного моніторингу та інженерної графіки, та 34-річного Олександра – доктора технічних наук, професора, завідувача кафедри відновлювальної енергетики та транспортних електричних систем і комплексів, які окрім того, що керують кафедрами і аспірантами та у співдружності зі мною проводять дослідження і пишуть наукові статті кожний у своєму науковому напрямку, мають ще й інші досягнення. Так Віталій у році, що завершується, призначений на громадських засадах радником з ІТ-технологій голови Держводагентства України та знову визначений одним із експертів ОБСЄ від України в міжнародному науковому проекті, присвяченому розробленню і впровадженню у практику геоінформаційної системи контролю за станом та прогнозуванням змін клімату в районі басейну річки Дністер, яка протікає територією кількох країн, пограничних з Україною. А Олександр обраний головою українського молодіжного відділення Всесвітнього інституту інженерів з електротехніки та електроніки ІЕЕЕ. Добре володіючи англійською мовою, він щороку підвищує свою кваліфікацію шляхом прослуховування в онлайн-режимі по кілька ІТ-орієнтованих дисциплін професіонального спрямування, що викладаються провідними професорами знаменитих американських університетів, таких, наприклад, як Массачусетський технологічний інститут, Стенфордський та Гарвардський, складаючи в кінці прослуховування на рівні 97-100 балів із 100 можливих диференціальні заліки та отримуючи відповідні сертифікати – і цих сертифікатів він отримав за кілька років уже 14, в тому числі і чотири у 2016 році. До речі, своїм ентузіазмом підвищувати свою кваліфікацію за рахунок прослуховування в онлайн-режимі англомовних професійно орієнтованих дисциплін, що викладаються повідними американськими професорами, Олександр ще з минулого року уже «заразив» і свого старшого брата Віталія, який у нинішньому році теж уже успішно прослухав три таких англомовних професійно орієнтованих для нього дисциплін і достойно склав американським професорам диференціальні заліки.
Ось на цьому я і завершу розповідь про моє бачення найважливіших подій року 2016-го, з яким ми прощаємось. А перед тим, як поставити останню крапку у цьому матеріалі, я хочу побажати усім, хто його читатиме, у наступному 2017 році щасливого життя у мудро керованій Україні, міцного здоров’я та успіхів у всіх добрих починаннях.