Порівнюючи між собою палац Розенблата під Житомиром і палац Корнацького в селі Миколаївської області, можна зробити висновок, що Розенблат більший життєлюб ніж Корнацький, а Корнацький більший аскет ніж Розенблат, адже мармурово-мебльовий інтер’єр палацу Розенблата виконаний в світлих біло-коричневих тонах, а мармурово-мебльовий інтер’єр палацу Корнацького виконаний в темних синьо-чорних тонах.

Прогулюючись за допомогою телекамери цими палацами, я піймав себе на думці, що щось подібне уже бачив – і згадав. У 1984 році, перебуваючи в Ленінградському політехнічному інституті на стажуванні, я у відповідності з культурною складовою програми підвищення кваліфікації у складі своєї групи відвідав палац князя Юсупова, в якому усе сяяло позолотою і демонструвало любов князя до розкоші. Тож відчувається, що архітектори, які проектували палаци Корнацькому і Розенблату, теж у свій час любувались інтер’єрами палацу князя Юсупова, який, до речі, у підвалі свого палацу пристрелив царського душеповелителя, всемогутнього при цареві Миколі 2-му Григорія Распутіна. І ці палаци мали б ще більшу схожість, якби на стінах головної зали палаців Корнацького і Розенблата теж висіли портрети членів Політбюро ЦК КПРС, які красувались на стіні головної зали палацу князя Юсупова. До речі, на мої запитання гіду, яке відношення мають члени Політбюро ЦК КПРС до династії князів Юсупових, портрети яких були розвішаними на стінах інших залів палацу, він сердито відповів, що нині палац князя Юсупова, будучи пам’яткою історії і архітектури, одночасно є будинком міської ради профспілок, тож наявність портретів членів Політбюро ЦК КПРС у головній залі будинку міської ради профспілок є цілком закономірною.

Згадавши цей епізод, я подумав про те, що не простою буде проблема – що розмістити в палацах Корнацького і Розенблата, коли вони відійдуть в інший світ, адже їхні діти, отримавши освіту в університетах західних країн, уже розлетілись по світу і навряд чи повернуться у ці сільські місцевості, а розміщувати та утримувати у цих палацах обласні будинки профспілок чи школи-інтернати буде не під силу бюджетам цих установ.

Проглянувши усе, що було показано у цій телепередачі, я зробив для себе 4 висновки, першим із яких є те, що я ще раз переконався у тому, що в мені дуже міцно сидить принцип – «щасливий не той, у кого багато, а той, кому вистачає», – підтвердженням чого було те, що у мене жодного разу під час перегляду не виникло почуття заздрощі до власників цих палаців, і я дивився на усю цю розкіш такими ж безпристрасними очима, якими 32 роки тому дивився і на розкіш палацу князя Юсупова.

Другий висновок полягає у тому, що я переконався, що депутати Верховної Ради України 1-го скликання, серед яких був і я, які проголосили Україну незалежною державою, були набагато скромнішими у своїй тязі до розкоші, адже навіть у тих депутатів нашого скликання, які були «червоними директорами» і секретарями ЦК КПУ та обкомів КПУ, не було таких розкішних палаців, а лише одноповерхові невеликого розміру дачі десь в Конче-Заспі чи в дачних містечках біля обласних центрів, які на території палаців Корнацького і Розенблата могли б розглядатись нині лише як будиночки для проживання прислуги. До речі, це було не тому, що ні в кого з «червоних директорів» чи партійної номенклатури не було тяги до розкоші, а тому, що директиви ЦК КПРС забороняли членам КПРС мати багатоповерхові розкішні дачі.

Я пам’ятаю епізод, коли Комітет партійного контролю виявив у одного із наших колишніх проректорів хоча й невелику за площею, але двоповерхову дачу. Йому тоді поставили вимогу – або ти позбавляєшся від цієї, як тоді вважали, розкішної дачі, і залишаєшся на посаді,отримавши лише догану по партійній лінії, або ти не позбавляєшся дачі, але позбавляєшся проректорської посади і партбілета, що тоді означало кінець кар’єри у будь-якому напрямку діяльності. І, звичайно ж, проректор позбавився дачі, яка нині на території палаців Корнацького і Розенблата теж виглядала б як будиночок для проживання обслуговуючого персоналу найнижчого рівня кваліфікації.

Що ж до третього висновку, то він полягає у тому, що я став ще більш переконаним у тому, що потрібно відміняти депутатську недоторканість, адже розкіш і масштаби палаців Корнацького, які не можна було б збудувати, якби масштаби їх бізнесової діяльності були не відповідними їй, свідчать про те, що вони йшли в народні депутати до Верховної Ради України не заради творення справедливих законів, націлених на підвищення добробуту усього народу, а саме заради отримання депутатської недоторканості, щоб комусь із ворогів чи недругів не захотілось їх «розкуркулити» і привласнити їхні статки. І коли я чую від Корнацького, що розведення коней, то є його хобі, яке приносить йому щороку збитки в три мільйони гривень, то я розумію, що навряд чи його бентежить те, що у переважної більшості людей не вистачає коштів на оплату спожитих води, електроенергії, газу і тепла, і що голосувати він буде, не особливо переймаючись проблемами людей бідних. Тому усім краще було б, якби і Корнацький і Розенблат займалися лише своїм бізнесом, і не обтяжували себе ще й законотворчістю, що і було б насправді, якби не бажання мати на всяк випадок депутатську недоторканість. І приклад мільярдера Ахметова, фінансова влада якого в Україні настільки могутня, що йому непотрібна депутатська недоторканість, а тому він не захотів обтяжувати себе і надалі членством і відвідинами засідань Верховної Ради України, тому підтвердження.

Ну а четвертий висновок полягає у тому, що, на мій погляд, це добре, що інші народні депутати, розмову з якими журналістів телеканалу 112 було показано, - а це Ляшко, Литвин, Чорновол, Рабінович і ще кілька менш знаних облич, - відмовились від відвідин журналістами каналу їхніх домівок і оприлюднення відео зйомок. Адже громадяни України ще не відійшли від шоку, отриманого від ознайомлення з мільйонними електронними деклараціями наших парламентарів, тож, якби ще й виявилось, що вони мають такі ж палаци, як у Корнацького і Розенблата, то це остаточно підірвало б довіру простого люду до усіх наших «владу маючих», що в умовах війни на Донбасі і загроз з боку Росії не сприяло б єднанню народу, необхідного для відстоювання незалежності української держави.