Від’їжджаючи до Ізраїлю професор Ротштейн сказав мені, тоді ще ректору ВНТУ, що він хоче жити в землі обєтованій разом з рідним йому єврейським народом, тож, прощаючись,  я побажав йому успіхів на віднині його рідній землі і підписав заяву про звільнення з посади завідувача кафедри за власним бажанням.

Професор Ротштейн отримав громадянство Ізраїлю і був прийнятий на роботу професором у вищий навчальний заклад у місті Єрусалимі, де він відпрацював 17 років.
І ось тепер, коли професора Ротштейна в Ізраїлі відправили на пенсію, він згадав про те, що колись був громадянином України, і побажав, аби його знову взяли на роботу професором у Вінницький національний технічний університет.

Тож виходить, що коли професор Ротштейн від’їжджав до Ізраїлю, він керувався не бажанням возз’єднатись з рідним по крові народом на землі обєтованій, а ним керувало таке собі меркантильне бажання скористатись своїм єврейським корінням, аби пожити всласть деякий час в Ізраїлі на більш високу зарплату - і, як тільки цю високу зарплату йому виплачувати перестали, він одразу ж забув і про те, що їхав до Ізраїлю, аби возз’єднатись з рідним по крові народом, і про те, що хотів прожити остаток свого життя на землі обєтованій.

І своєю появою перед нашим ректором Володимиром Грабком з заявою про прийом на роботу професором громадянин Ізраїлю Олександр Ротштейн створив нашому ректору масу проблем, які не так то й просто розв’язати – по-перше, де взяти для нього професорську ставку, якщо вакантних посад нині в штатному розписі, затвердженому міністерством, немає, а створювати її додатково у той час, коли ректором уже оголошено на ректораті про скорочення у нинішньому навчальному році надбавок за вчене звання і науковий ступінь на 50% усім працівникам професорсько-викладацького складу у зв’язку з нестачею коштів на зарплату, буде і некоректно і неетично; по-друге, яку підставу вказувати у зверненні університету до Міграційної служби України з проханням дозволити прийняти на роботу майже 70-річного громадянина Ізраїлю, який на землі обєтованій політично не переслідувався і причин для еміграції з країни, яка стала для нього рідною, у нього немає; по-третє, чи варто закрити очі на те, що Олександр Ротштейн не вийшов з громадянства Ізраїлю, якщо він пред’явить паспорт громадянина України, який не здав, коли 17 років тому виїжджав на постійне місце проживання до Ізраїлю, і чи не буде неприємностей ректору державного вищого навчального закладу від того, що він прийняв на роботу особу, яка має подвійне громадянство, що заборонено Конституцією України; ну і по четверте, як в умовах подвійного громадянства Ротштейна ректор звертатиметься до СБУ за дозволом допустити цього професора до роботи на кафедру, на якій створена група кібербезпеки, яка має спецобладнання і право сертифікувати комп’ютерно-інформаційні мережі усіх без винятку організацій, до СБУ включно, що ректор зобов’язаний буде зробити, оскільки саме ця кафедра лобіює прийняття Ротштейна у її штат професором, незважаючи на те, що він ніколи проблемами кібербезпеки не займався навіть на рівні журнальних статей.

Тож мені, як екс-ректору ВНТУ навіть цікаво, як мій наступник на ректорській посаді професор Грабко розв’язуватиме усі ці проблеми.