До останньої хвилини земного життя професор Кузьмін зберігав ясний розум, здорове серце, дискусійний запал і бажання жити, однак деякі інші його функціональні органи, на жаль, за 94 роки уже вичерпали свій життєвий ресурс і виявились неспроможними продовжувати забезпечувати йому тілесну життєдайність в цілому.

Іван Васильович залишив глибокий слід в історії нашого вищого навчального закладу – і не лише тому, що став рекордсменом довголіття, але і у першу чергу тому, що провінційний філіал Київського політехнічного інституту, котрий став самостійним Вінницьким політехнічним інститутом лише за два з половиною роки до його появи у ньому на посаді ректора і в якому на старті його ректорства працювали лише три доктори технічних наук, він за 13 років ректорства вивів в число провідних вищих технічних навчальних закладів УРСР, в якому працювали станом на 1989 рік на фініші його ректорської кар’єри уже кілька десятків докторів технічних наук, майже кожен із яких мав свою наукову школу, завдяки чому на високий рівень був піднятим загальний науковий тонус усього колективу.

Про життєвий шлях та наукові здобутки Івана Васильовича досить детально написав у некролозі в соціальній мережі ФБ проректор з наукової роботи нашого університету, професор Сергій Павлов, вони висвітлені також і в розлогій інформації від ректорату на сторінці прес-центру нашого університету, тому я не буду їх повторювати, а як правонаступник професора Кузьміна, який змінив його на посаді ректора Вінницького політехнічного інституту у 1989 році, лише зверну увагу на кілька, на мій погляд, найбільш видатних його досягнень та дам коротку характеристику наших з ним стосунків, які почалися у період з 1976 по 1979 роки, коли я ще був доцентом кафедри, продовжились в період з 1979 по 1986 роки, коли я був уже у статусі завідувача кафедри, та у період з 1985 по 1987 роки, коли я піднявся до статусу проректора, набули нового змісту у період з 1987 по 1989 роки, коли я працював керівником одного із ключових підрозділів Мінвузу УРСР, та у період з 1989 по 2010 роки, коли я очолив Вінницький політехнічний інститут, який у 1994 році перетворив у Вінницький державний технічний університет, що у 2003 році набув статусу Вінницького національного технічного університету. Кількома словами я охарактеризую і заключний період наших стосунків у період після 2010 року, коли уже і я, як і Іван Васильович, ставши екс-ректором, продовжив працювати в університеті, який 21 рік очолював, на посаді професора кафедри.

Отож перше, на що я хочу звернути увагу, характеризуючи Івана Васильовича, це те, що він відносився до когорти лідерів, для яких неприйнятною була ідеологія «не висовуватись». Він в усьому намагався бути першим, і наш Вінницький політехнічний інститут, який він – проректор з наукової роботи Харківського інституту радіоелектроніки на пропозицію ЦК КПУ погодився очолити, він теж хотів бачити лише у числі перших у своїй категорії. І він намагався робити усе можливе для того, щоб цю ідеологію втілити у життя. І почав він це втілення з того, що на будь-якій зустрічі з будь-яким колективом – чи то якоїсь кафедри, чи якогось факультету, чи інституту в цілому – він буквально «вбивав» нам в голови думку про те, що кожен із нас зобов’язаний робити усе можливе для того, щоб наш інститут увійшов до когорти кращих вищих навчальних закладів спочатку УРСР, а потім і СРСР. І оскільки в нашому молодому колективі переважали молоді викладачі, ця його теза лягла на благодатний ґрунт – і ті, хто не мав наукового ступеня, почали не просто писати наукові статті задля того, щоб переобратись на новий 5-річний термін на посаді , яку вони посідали, а почали задумуватись над тим, щоб на основі цих статей можна було написати кандидатську дисертацію, а ті, хто уже був кандидатом наук, почали концентруватись на ключових проблемах, розв’язання яких могло б лягти в основу докторської дисертації.

Друге в діяльності Івана Васильовича, на що я хочу звернути увагу, це те, що він, використавши свій статус посланця ЦК КПУ, домігся одразу ж по приїзду до Вінниці виділення місцевою владою кількох десятків квартир і запросив під надання цих квартир багатьох відомих вчених, які не лише самі переїхали з інших міст працювати у наш ВПІ, залишивши свої квартири дітям, але і привезли з собою своїх аспірантів, свою тематику і своїх найбільш відданих наукових співробітників, що послужило створенню наукового підґрунтя і благодатної наукової атмосфери в діяльності нашого молодого колективу – і це послужило відчутним поштовхом і прискорило написання кандидатських дисертацій як тими, що приїхали, так і тими уже вінничанами, які приєднались до цих наукових шкіл.
А, уже маючи в очолюваному колективі цих відомих вчених, Іван Васильович домігся в Москві, оскільки у ті роки усе вирішувалось лише там, дозволу створити при ВПІ першу спеціалізовану вчену раду по захисту кандидатських дисертацій за двома науковими спеціальностями, завдяки якій стрімко почала зростати чисельність кандидатів наук в науково-педагогічному штаті, що, знову ж таки, сприяло подальшому зростанню ролі науки в нашому інституті і подальшому зростанню авторитету інституту в когорті вищих навчальних закладів нашого профілю.

Третьою важливою віхою в діяльності професора Кузьміна на посаді ректора ВПІ, на мій погляд, була та увага, яку він приділяв вирощуванню доморощених докторів наук. Він, вивчаючи особові справи працівників усіх кафедр, які уже були кандидатами наук, виявляв тих із них, хто подавав надію стати доктором, викликав їх до себе, розпитував, чим їм треба допомогти для того, щоб вони успішно завершили роботу над докторськими дисертаціями і захистили їх. І, якщо треба, він цим претендентам на докторські ступені виписував відрядження до інших інститутів, при яких працювали відповідні спецради, в міста, де були розміщені підприємства, на яких доцільно було впроваджувати результати досліджень в життя, та де організовувались наукові конференції, на яких можна було здійснити апробацію отриманих результатів і довести їх до широкого загалу вчених, що сприяло успішному захисту дисертацій. Якщо в якомусь інституті у спецраді гальмувався прийом чиєїсь докторської дисертації до захисту, Іван Васильович телефонував керівникові цього інституту чи спецради і просив розібратись в причинах гальмування, що завжди прискорювало допуск дисертації до захисту. І, звичайно ж, ректор вимагав від завідувачів кафедр, на яких працювали перспективні кандидати наук, щоб в рік представлення ними до захисту докторських дисертацій вони були розвантаженими від аудиторного навантаження аби могли їздити протягом року у відрядження стільки разів, скільки їм було потрібно, і щоб їм не треба було ламати голову над організацією замін, коли вони у відрядженнях.

Ну а четвертою ключовою віхою в діяльності професора Кузьміна, на мій погляд, було те, що переїхавши до Вінниці з Харкова, де він проводив дослідження за тематикою, яка фінансувалась військово-промисловим комплексом СРСР, Іван Васильович привіз з собою і цю тематику, яка щедро фінансувалась всемогутнім військово-промисловим комплексом, який складали підприємства і наукові організації 9 ключових міністерств – так званої «дев’ятки», що послужило створенню при ВПІ потужного СКТБ «Модуль», в якому в роки його розквіту працювало до 600 наукових співробітників і мали місце фінансування на межі того, що були здатні освоїти, та необмежена можливість впровадження результатів дослідження у військово-промисловий комплекс. І це СКТБ за науковою складовою уже виводило наш ВПІ в один ряд з таким грандами вищої освіти в УРСР як Київський політехнічний та Харківський політехнічний інститути.

Ось саме на ці особливості діяльності Івана Васильовича Кузьміна, які не знайшли достатнього віддзеркалення в матеріалах, уже опублікованих про нього після того, як перестало битись його серце, я і хотів звернути увагу читачів мого сайту.

Ну а на закінчення моєї розповіді кілька зарисовок про наші стосунки з Іваном Васильовичем.

І почну з того, що в бутність доцентом вперше віч-на-віч я зустрівся з ректором Кузьміним у нього в кабінеті у 1979 році, коли він, ознайомившись з моєю особовою справою і побачивши, що я починав свою кар’єру викладацьку з викладання електротехнічних дисциплін і маю потенціал, аби стати доктором наук, покликав мене на співбесіду і запропонував очолити кафедру електричних систем, яка була випусковою, але на якій не було жодного доктора наук і працював лише один кандидат наук, який за 5 років завідування цією кафедрою, яка нараховувала 9 викладачів, так і не спромігся підготувати жодного кандидата наук. Я погодився і за підтримки ректора на Вченій раді інституту був обраний завідувачем кафедри електричних систем, незважаючи на спротив декана цього факультету, якому вдалося домогтись лише того, що обраний я був з перевагою лише у 4 голоси.

Вдруге, уже в статусі завідувача кафедри, я зустрівся віч-на-віч з ректором Кузьміним у нього в кабінеті весною 1984 року, коли, повернувшись з піврічного підвищення кваліфікації у Ленінградському політехнічному інституті, я поклав йому на стіл готову докторську дисертацію і розповів, що я уже по цій дисертації зробив доповідь у Ленінграді в Ленінградському політехнічному інституті, в Києві в Інституті кібернетики АН УРСР та в Київському політехнічному інституті, і в Москві в МВТУ імені Баумана, і уже отримав згоду на захист цієї дисертації у спецраді при Київському політехнічному інституті та визначився з опонентами. Іван Васильович трошки «побурчав» на мене – чого це я займаюсь «партизанщиною» і він дізнається про мою готовність захищати докторську дисертацію лише на завершальній стадії, коли вона уже представлена до захисту, але у кінцевому результаті порадувався за мене і запропонував звертатись до нього за допомогою, якщо десь хтось буде намагатись мене пригальмувати. Але, оскільки мене ніхто не пригальмовував, то я прийшов до нього уже напередодні захисту в листопаді 1984 року, аби запросити на свій захист у спецраді КПІ. Він на захист приїхав до Києва, і був першим з ВПІ, хто привітав мене з успішним захистом докторської дисертації.

Втретє, уже в статусі доктора технічних наук, я зустрівся віч-на-віч з Іваном Васильовичем у нього в кабінеті уже весною 1985 року, коли він запросив мене до себе і запропонував мені посаду проректора з навчально-методичної та навчально-виховної роботи. Мотивував він свою пропозицію тим, що віднині у мене з’явилося багато вільного часу, який тепер уже не потрібно витрачати на підготовку і захист докторської дисертації, і, до того ж, на очолюваній мною кафедрі уже залишився лише один викладач, який ще не має наукового ступеня, що є найвищим досягненням за 5 років серед усіх завідувачів кафедр, тож тепер доцільно мій ентузіазм розповсюдити і на благо інституту в цілому і докласти зусиль, аби створити видавничий центр та побороти пияцтво серед студентів, що проживають в гуртожитках. Я погодився, оскільки як людина, яка вкрай рідко вживає алкоголь навіть у святкові дні, відношусь негативно до будь-яких проявів пияцтва, та й в необхідності створення видавничого центру, аби не ходити з протягнутою рукою до міністерства, коли потрібно видрукувати навчальний посібник чи методичку з якоїсь навчальної дисципліни, мене переконувати було непотрібно.

Звичайно, ставши членом ректорату, я повинен був спілкуватись з Іваном Васильовичем після цього уже щоденно, а то й по кілька разів на день. І я був би не щирим, якби сказав, що ці спілкування завжди доставляли задоволення і йому, і мені. Особливо після того, як я скасував чергування викладачів в гуртожитках, а Іван Васильович за це отримав «виволочку» в обкомі КПУ від секретаря по ідеології Григорія Буртяка, який , до речі, і мені також влаштував «виволочку» за це, пообіцявши, що, якщо в гуртожитку трапиться якась надзвичайна подія з негативними наслідками, то я «вилечу з посади, як пробка». Але ніяких надзвичайних подій не наставало, оскільки я пропадав кожен вечір до пізньої ночі в гуртожитках, виявляючи осередки пияцтва і виселяючи з гуртожитків на другий день кожного, хто брав участь у виявленій мною п’яній оргії.

Але напруга у наших відносинах з Іваном Васильовичем стала суттєво наростати, коли я взявся викорчовувати бенкетування на кафедрах з нагоди днів народження викладачів та успішного захисту дипломів випускниками, оскільки єдиним недоліком Івана Васильовича була його любов до банкетів, про яку усі знали, а тому не боялись його гніву з цього приводу. Бачачи, що мене не вгамувати у цьому питанні і враховуючи те, що посада проректора була номенклатурою обкому КПУ і міністерства, а тому без згоди керівників цих органів мене зняти з посади було неможливо, Іван Васильович поступив як мудра людина – він через керівника управління керівних кадрів Мінвузу УРСР, який був нашим земляком з Вінниччини, запропонував керівникам міністерства мою кандидатуру в якості начальника одного із найбільших підрозділів міністерства, в якому працювали більше 200 працівників, яке займалось контролем якості навчального процесу у вищих навчальних закладах УРСР та організацією видавничої діяльності від видання методичок, підручників і навчальних посібників до видання монографій і наукових журналів, і в якому не було порядку, тому що там працювало багато дружин високих начальників республіканського рівня, на яких ніхто в міністерстві не міг знайти управу.

Аби не нагнітати ситуацію в інституті, а навпаки її розрядити, я погодився на нову посаду і у квітні 1987 року переїхав працювати до Києва у міністерство, але сім’я моя залишалась у Вінниці, оскільки після Чорнобиля квартири міністерським чиновникам стали надавати теж не одразу. Тож більше двох років ми з Іваном Васильовичем бачились лише здаля на спільних нарадах. До речі, заручившись підтримкою міністра Володимира Пархоменка і першого заступника міністра Леоніда Каніщенка, я уже після першого року роботи в міністерстві «вичистив» свій підрозділ від усіх «блатних», причому так, що вони навіть до судів не звертались. А з Іваном Васильовичем, перетинаючись в коридорах міністерства, ми дружньо і мило посміхались один одному і, міцно тиснучи руку, демонстрували усім наші приятельські стосунки.

Але у 1989 році над головою Івана Васильовича «прогримів грім» – в ЦК КПРС прийняли постанову про те, що ректором можна працювати лише до виповнення 65 років, а йому 3 лютого цього року якраз 65 років і виповнилось. Тож він, як і ряд інших ректорів, був відправлений у відставку з посади ректора, посади ці стали вакантними, і на них було оголошено конкурс на заміщення. Виконувати обов’язки ректора ВПІ було покладено на проректора Михайла Іванова, він же розглядався в якості основної кандидатури на зайняття цієї посади на конкурсній основі. Але, на його біду, я ще до цього часу не отримав квартири у Києві, а тому, коли до мене приїхала делегація викладачів з ВПІ і запропонувала мені взяти участь в конкурсі на заміщення посади ректора ВПІ, то я погодився, і двома третинами голосів делегатів Конференції трудового колективу цей конкурс виграв та повернувся знов до Вінниці, але уже на посаду ректора ВПІ.

Іван Васильович, пам’ятаючи про мою впертість і незговірливий характер, дуже не хотів мого повернення до інституту, а тому відкрито агітував за Іванова, при якому він розраховував бути «тіньовим ректором», і навіть в заключному слові перед голосуванням закликав усіх проголосувати за Іванова, заявивши, що я не годжуся в ректори, оскільки і за науковими і за людськими якостями є кандидатурою гіршою. Тож, дві третини голосів за мою кандидатуру були несподіванкою і для Іванова, і для Кузьміна.

Іван Васильович боявся, що, ставши ректором, я буду з ним поводитись так, як він поводився зі своїм попередником Романом Кігелем, але я, по-перше, на святкування 30-річчя від дня заснування нашого вищого навчального закладу у 1990 році посадив на сцені актового залу у президію поряд і Кігеля, і Кузьміна, потиснувши їм обом руки і підкресливши у своїй доповіді заслуги кожного з них у створенні і утвердженні нашого інституту, а потім за моєї ініціативи їхні портрети були розміщені поряд в щойно заснованій Вченою радою за моєї ініціативи Галереї довічної слави, де вони знаходяться і сьогодні. Крім того, для Івана Васильовича я ввів посаду радника директора інституту автоматики та комп’ютерних систем управління на громадських засадах з виплатою надбавки в розмірі 50% від окладу професора, яку він отримував усі роки за мого ректорства. Своїм радником я тоді його призначити не міг, тому що тодішнім Законом про вищу освіту це не було передбачено, тож я міг зробити його радником лише директора інституту, бо це посада внутрішнього штатного розпису, яку ректор може вводити за рахунок власних коштів інституту, навіть не питаючи на це дозволу міністерства.

Аж до минулого року у нас з Іваном Васильовичем були абсолютно рівні і у міру дружні стосунки, які, на жаль, були трохи зіпсовані його дивним звинуваченням на мою адресу, висловленим під час розмови в перерві засідання спецради по захисту дисертацій, членами якої ми з ним були тоді і, формально, продовжуємо залишатись і зараз. Я спростував і відкинув його звинувачення, але бажання спілкуватись з ним після цієї розмови у мене уже не виникало. Але в поминках після похорон я не взяв участь не внаслідок осаду, що виник після тієї розмови, а виключно тому, що в період травневих свят захворів грипом і на день похорон ще температурив і кашляв. Тож вирішив, що сидіти за поминальним столом, кашляючи і сякаючись, то є не кращим способом висловлення поваги до Івана Васильовича, особливо з огляду на те, що я ще перебував в заразній стадії та від мене могли заразитись грипом усі, хто сидів би поряд. І, я думаю, що саме цей мій матеріал на сайті послужить як підтвердженням моєї глибокої поваги до Івана Васильовича Кузьміна, так і спростуванням тих чуток, які ходили серед частини колективу нашого університету стовно наших непростих з ним стосунків.