Сьогодні на календарі уже 30 грудня 2018 року, тож настав час озирнутись назад, аби визначитись з тим, чим же цей рік увійде в історію на рівні країни, рідного університету та кола близьких мені людей, виходячи, звичайно ж, з моєї особистої оцінки важливості тих подій, які я спробую вплести в цю суб’єктивно-орієнтовану історичну канву.
І почну я свій огляд подій року з першого із приведених вище рівнів, тобто з рівня кола близьких мені людей, центром якого сам я і є, а тому моя розповідь розпочнеться з характеристики тих подій у моєму житті, що мали місце протягом 2018 року, про які забути або не хочеться, або не вдасться.
Протягом року в межах повної професорської ставки я успішно виконував обов’язки професора кафедри системного аналізу, комп’ютерного моніторингу та інженерної графіки (САКМІГ) на 0,5 ставки та професора кафедри відновлювальної енергетики та транспортних електричних систем і комплексів (ВЕТЕСК) – теж на 0,5 ставки, читаючи лекції та проводячи практичні заняття з дисципліни «Основи науково-дослідної роботи» майбутнім бакалаврам спеціальності 124, читаючи лекції та проводячи практичні заняття з дисципліни «Методологія та організація наукових досліджень» майбутнім магістрам спеціальностей 126 та 141, а також керуючи підготовкою дисертацій 5 аспірантами і викладаючи їм дисципліну «Математичні моделі процесів в динамічних об’єктах та методи їх ідентифікації»
Цю оплачувану діяльність я протягом року суміщав ще й з виконанням на громадських засадах обов’язків головного редактора фахового наукового журналу «Вісник Вінницького політехнічного інституту», який мною ж і заснований ще у 1993 році, та виконуючи експертні оцінки кандидатських і докторських дисертацій у двох спеціалізованих вчених радах при нашому університеті, членом яких я є з дня заснування мною ж однієї із них у 1990 році та другої у 2006 році.
Нагадаю, що докторську дисертацію у 1984 році я захистив у Київському політехнічному інституті одразу за двома науковими спеціальностями: 05.13.01 – технічна кібернетика та теорія інформації і 05.13.07 - автоматичне керування в електроенергетиці, що разом з відповідними публікаціями дає мені право працювати в межах повної професорської ставки одночасно на двох кафедрах, одна з яких готує фахівців з ІТ-спеціальностей, а друга – з електротехнічних систем і комплексів, а також бути членом двох спецрад, одна з яких здійснює експертизу дисертацій зі спеціальностей ІТ-галузі, а друга – з електричної інженерії.
На мій погляд, мою професорську діяльність у 2018 році можна оцінити позитивно, оскільки, по-перше, не так уже й багато професорів в нашій країні (та і в світі) в 75 років від народження здійснюють її подібно мені у повному обсязі і не перекладаючи на плечі своїх учнів навіть в деталях, а по-друге, звітую в кінці року я представленням до захисту одразу двох кандидатських дисертацій, виконаних під моїм науковим керівництвом, одна з яких, що присвячена синтезу та ідентифікації еквівалентних математичних моделей багатовимірних динамічних об’єктів, прийнята до захисту у нашому університеті за науковою спеціальністю 01.05.02 – математичне моделювання та обчислювальні методи із ІТ-галузі, а друга, що присвячена розробленню методики підготовки фахівців з вищою технічною освітою з використанням ідеології дуальності, прийнята до захисту у Вінницькому державному педагогічному університеті за науковою спеціальністю 13.00.04 – теорія та методика професійної освіти. До речі, остання дисертація буде уже 5-ю підготовленою під моїм науковим керівництвом в рамках науково-дослідної лабораторії проблем вищої школи, що функціонує у нашому університеті під моїм патронатом як академіка Національної академії педагогічних наук України, виконуючи дослідження за планами, які щороку затверджуються президією цієї академії, та переконуючи наукову спільноту, що і сьогодні я маю чим підтверджувати свій статус академіка НАПН України. Та й 7 наукових статей, серед ключових співавторів яких фігурую і я, та дві монографії, серед співавторів яких фігурую і я, одна з яких - за матеріалами досліджень, виконаних і захищених моїм аспірантом під моїм безпосереднім науковим керівництвом, побачила світ влітку, а друга – за матеріалами досліджень, виконаних і захищених ще одним моїм аспірантом і теж під моїм безпосереднім науковим керівництвом, пройшла рецензування, у жовтні отримала гриф на Вченій раді університету і в листопаді передана в типографію для друкування, теж додають позитиву в оцінку моєї професорської діяльності у році, що завершується. І електронний варіант практикуму для самостійного вивчення дисципліни «Методологія та організація наукових досліджень» в ранзі навчального посібника, який побачив світ на моєму персональному сайті та сайті кафедри у кінці весни, теж вносить і свою лепту в позитивну оцінку моєї професорської діяльності у 2018 році.
А завершити розповідь про свою професорську діяльність у 2018 році я хочу інформацією про те, що у жовтні до тих двох аспірантів молодших курсів, що у мене залишились, приєднались ще двоє аспірантів першого курсу, які успішно склали вступні іспити і стали переможцями конкурсного відбору. Тож рік закінчую я, маючи 4 аспірантів – двох за науковою спеціальністю 141 – електроенергетика, електротехніка та електромеханіка по кафедрі ВЕТЕСК та двох за науковою спеціальністю 124 – системний аналіз по кафедрі САКМІГ.
Важливою віхою у моєму житті у 2018 році стало те, що за рішенням Вченої ради університету мій портрет було розміщено в Галереї довічної слави, в якій у нас знаходяться портрети лише тих із числа провідних працівників нашого вишу, хто вніс в розвиток університету щось настільки важливе, вагоме і оригінальне, якого не можна досягнути простим виконанням професорських обов’язків, яким би старанним це виконання не було. До розміщення мого у цій Галереї красувались одинадцять портретів, тепер їх стало дванадцять.
Чого мені не вдалося досягнути із бажаного і у попередні роки і у 2018 році – це вговорити професора Романюка у бутність його перебування на посаді першого проректора, якої він позбувся в середині року, підписати протокол рішення Вченої ради університету від 8 вересня 2010 року, яка проходила під його головуванням, оскільки я цього дня за наказом міністра Дмитра Табачника уже перестав бути ректором університету, а професор Грабко ним ще не став, оскільки наказ про те, що приступає до виконання обов’язків ректора він видав лише наступного дня, повернувшись із Києва. А Вчена рада університету на тому засіданні навіть за моєї відсутності і появи в назві моєї посади префіксу «екс» одноголосно проголосувала за те, щоб присвоїти мені звання «Почесний ректор», на що я, як такий, що відпрацював ректором не менше 10 років, мав право згідно з відповідним положенням діючого тоді Закону України про вищу освіту. Тепер же, коли професор Романюк перестав бути проректором, він уже навіть якби прозрів, набрався сміливості і в пориві вдячності за те, що саме я, як голова спецради, сприяв захисту його докторської дисертації, і що саме я, як ректор університету, призначив його першим проректором, уже підписати цей, складений абсолютно законно, протокол не зможе, і я уже назавжди залишусь не «почесним ректором», а лише одним із екс-ректорів ВНТУ.
Звичайно, хтось із моїх друзів чи колег може задатись запитанням, чому я нічого не розповідаю про науковий доробок у 2018 році моїх синів – Віталія та Олександра, кожен із яких є доктором технічних наук, професором, завідувачем кафедри та членом спецрад по захисту кандидатських і докторських дисертацій та входить до мого найближчого оточення. Але моя відповідь буде дуже простою – обидва мої сини є самодостатніми науковцями і авторитетними професорами, які мають свої сторінки у соціальній мережі фейсбук як на індивідуальному рівні, так і на рівні очолюваних ними колективів, а тому мені уже не пристало розповідати за них про їхні успіхи – вони це зможуть викласти на своїх сторінках самі і саме так, як вважатимуть за потрібне. Я ж зі свого боку обмежусь лише однією фразою на їх адресу – я ними пишаюсь – і не лише тому, що молодший із них, Олександр, на громадських засадах виконує функції заступника голови Українського відділення Всесвітнього інституту інженерів-електриків ІЕЕЕ та у 2018 році отримав стипендію Кабінету Міністрів України із фонду підтримки молодих перспективних вчених, а старшого із них, Віталія, обрано Головою Басейнової ради Південного Бугу, який тече по території 7 областей України, а тому ефективно координувати її роботу з найбільшою користю для усіх областей може лише людина, яка поєднує в собі задатки і вченого, здатного знаходити розв’язки проблем, що виникають в процесі використання вод цієї річки, та менеджера, здатного організувати втілення цих науково обґрунтованих рішень в життя.
Але, залишаючи за моїми синами право самим розповідати про свої успіхи, досягнуті у 2018 році, я не відмовлю і собі в праві на своїх сторінках повідомити, що саме у цьому році мій старший онук, Юрчик, який народився в сім’ї мого молодшого сина Олександра у той же самий день січня, що і я, але через 65 років, завдяки перемозі у відкритій міській олімпіаді з математики, що проводилася у Фізико-математичній гімназії №17 серед учнів 4-их класів, був зарахований до 5-го класу цієї знаменитої гімназії, яку в різні часи закінчили і його батько Олександр, і його дядько Віталій, і його бабуся, коли її ще називали просто Танею. А через три місяці після цього він став переможцем конкурсу «Spelling Bee» з англійської мови серед учнів 5-6 класів міста Вінниця.
А тепер я перейду на рівень рідного університету, керував яким я з 1989 по 2010 рік включно протягом 21 року і, прийнявши у вигляді Вінницького політехнічного інституту, спочатку реорганізував його у 1994 році у Вінницький державний технічний університет, а потім зумів організувати колектив на підняття усіх показників до такого рівня, що президент України Леонід Кучма, ознайомившись з університетом у 2003 році під час відвідин Вінниці, визнав його одним із кращих в Україні і видав указ про присвоєння нашому університету статусу «національний» та перейменування у Вінницький національний технічний університет. Тож зрозуміло, що я, як ніхто інший, зацікавлений у тому, щоб наш ВНТУ і після складення мною ректорських повноважень лише процвітав і піднімав свій імідж усе вище і вище.
Як на мій погляд, у 2018 році наш університет вписав у свою історію дві позиції історичного значення – це створення на площах факультету електроенергетики та електромеханіки Подільського технічного ліцею, до якого Вінницька обласна державна адміністрація зібрала найбільш талановитих учнів з усієї області, починаючи з 8-го класу, та офіційне відкриття військової кафедри, яка з бажаючих із числа студентів нашого університету готуватиме лейтенантів для технічних служб військових аеродромів.
Характерною особливістю військової кафедри у ВНТУ стало те, що вона гостинно відкрила свої двері не лише для хлопців, а і для дівчат, тож нині в коридорах нашого університету можна зустріти на перервах немало студенток у військовій формі.
Що ж стосується Ліцею, то якщо його випускники вступатимуть до нашого університету хоча б процентів на 50, то це буде добре не лише для них, але і для нас. Але якщо ми з них лише будемо формувати елітних абітурієнтів для столичних університетів, то від того, що ми рано чи пізно віддамо під їх класи, кількість яких щороку нарощуватиметься, половину корпусу, збудованого на три чверті за кошти Міністерства енергетики (до мене) і на одну чверть за рахунок коштів Мінвузу (уже завдяки мені), то радості це нам з кожним роком приноситиме усе менше і менше, адже, якби ці вундеркінди отримували середню освіту, закінчуючи свої сільські і селищні школи, то не менше половини їх скоріш за все усе таки стали б студентами саме нашого університету.
Заслуговує на те, щоб бути згаданим у позитивному ракурсі у підсумковому огляді року і той факт, що, незважаючи на перетворення міністерством системи відбору абітурієнтів університетськими приймальними комісіями у систему зазивання студентів для документального оформлення їх побажань, наш не столичний ВНТУ завдяки високому іміджу зумів набрати на перший курс більше 1000 абітурієнтів за усією ліцензованою нам номенклатурою спеціальностей, що сприятиме і збереженню професорсько-викладацького складу університету і формуватиме перспективи росту.
Характеризуючи події 2018 року, не можна не згадати і той факт, що саме у цьому році на 95-му році від народження пішов з життя наш другий ректор професор Кузьмін Іван Васильович, який керував Вінницьким політехнічним інститутом майже 13 років у період з 1976 по 1989 роки, доклавши чимало зусиль до розбудови сучасного політехнічного інституту, який став самостійним вишем лише у 1974 році, перебуваючи до цього в статусі Вінницького філіалу Київського політехнічного інституту – філіалу, який у свою чергу був розбудований першим ректором ВПІ, професором Кігелем, котрий керував нашим вишем від року заснування, – а це було у 1960 році, – у вигляді загальнотехнічного факультету Київського інституту інженерів харчової промисловості з наступною передачею до складу Київського політехнічного інституту і будівництвом перших двох навчальних корпусів під документальним прикриттям з дозволу місцевої влади у вигляді школи робітничої молоді.
Ну і завершу я свою розповідь оцінкою найважливіших подій на рівні країни, оскільки як народний депутат Верховної Ради УРСР 12-го скликання, який 24 серпня 1991 року проголосував за створення незалежної української держави, маю на це моральне право на правах одного із її засновників – і це право залишиться за мною назавжди, незважаючи навіть на те, що, не будучи підтриманим усіма членами опозиційної «Народної ради», я програв у другому турі виборів Леоніду Кравчуку, підтриманому комуністичною «групою 239», посаду Голови Верховної Ради УРСР 12-го скликання і трошки «недотягнув» до посади прем’єр-міністра України на старті її незалежної ходи, бо в списку претендентів на цю посаду стояв четвертим і до розгляду моєї кандидатури черга не дійшла, оскільки переміг тоді Леонід Кучма, який в цьому списку стояв третім, і саме його кандидатура була поставлена на голосування після провальних голосувань по Фокіну і Слєднєву, котрі в списку кандидатур на посаду прем’єр-міністра посідали відповідно перше та друге місце.
Звичайно, усі ви, мої читачі, зараз очікуєте, що я почну з дифірамбів «томосу». І я дійсно вважаю надання Українській православній церкві автокефалії подією епохальною, оскільки вища православна церковна влада у Константинополі нарешті скасувала підпорядкованість Московському патріархату Української православної церкви Київського патріархату, що звільнило її від васальної залежності від Російської православної церкви, що в період конфронтації з Росією, котра підтримує сепаратистів Донбасу, має не лише важливе релігійне, але і важливе політичне та оборонне значення. Але я не вважаю за доцільне домагатись перейменування Української православної церкви Московського патріархату в Російську православну церкву в Україні, адже збереження слова «Московський» в підпорядкуванні цієї церкви і так однозначно вказує чиїм васалом вона є. А наявність багатьох конфесій в державі я вважаю благом, бо багатоконфесійність в релігії – це аналог багатопартійності у політиці. І так, як і при багатопартійній політичній системі будь-хто, кому перестали подобатись ідеї чи політичні лідери якоїсь партії, має можливість перейти під знамена іншої партії, так і при багатоконфесійній релігійній системі будь-хто, кому перестали подобатись ідеї чи релігійні лідери якоїсь конфесії, має можливість перейти до іншої релігійної конфесії – це і є свобода, це і служить запобіжником від встановлення політичної чи релігійної диктатури, за якими маячать розстріли і Гулаг для політичних опонентів та спалювання на вогнищах чи знищення за допомогою вибухівки єретиків.
На жаль, на державному рівні я не знайшов більше подій, які можна було б поставити у ряд історичних, оскільки навряд чи до таких подій історичної ваги можна віднести затримання росіянами наших воєнних катерів з їх особовими складами при спробі пересікти без дозволу російських прикордонників Керченської протоки або оголошення воєнного стану в прикордонних областях, який нічим не відрізнявся від повсякденного стану, або отримання чергового траншу від МВФ, задля чого уряду довелось піти на підвищення тарифів за газ для населення, що тих громадян України, котрі для виживання змушені оформляти субсидії, зробило безправними, а представників середнього класу перетворює на бідняків, які після сплати вартості усіх інших комунальних послуг, підвищення яких теж не забарилось, уже не здатні накопичити грошей не лише на літній сімейний відпочинок в Туреччині чи Єгипті, але і на забезпечення пристойного повсякденного життя.
Не отримав 2018 рік, на жаль, статус переломного в історичному плані і у питаннях боротьби з корупцією, оскільки, незважаючи на звучні позбавлення депутатської недоторканості окремих народних депутатів, в котрих виявили забагато майна чи грошей, не нажитих чесними заробітками, та звучні арешти окремих високих посадовців за підозрою в корупційних діях, жодної із цих справ до винесення вироку судом доведено не було, а після зіткнення «лобами» директора НАБУ та антикорупційного прокурора уже навряд чи ці справи взагалі до суду дійдуть хоч коли-небудь. До речі, я вважаю, що в Україні корупції не більше ніж в інших пострадянських країнах, і набули ми статусу найбільш корумпованої держави із цієї когорти країн лише тому, що наші борці з корупцією є найбільш голосистими і друкують найбільше матеріалів з цієї тематики у порівнянні з тим, що проголошується і друкується в засобах масової інформації в інших країнах.
Тож не дивно, що статус найбільш яскравих подій історичної ваги для України ще до завершення 2018 року набули оголошення рейтингів кандидатів у президенти України, вибори якого відбудуться 31 березня 2019 року, та оголошення 31 грудня 2018 року про початок президентської передвиборчої кампанії, який одночасно стане і початком зливу у ЗМІ та соціальних мережах потоків бруду на кожного із тих, хто зареєструється кандидатом у президенти – бруду, який уже не один місяць ллється на тих, про кого є догадки, що він висуватиме свою кандидатуру. А оскільки претендентів буде багато, то і бруду на них буде вилито море.
Сьогодні кожний небайдужий намагається через ЗМІ і соціальні мережі довести, що саме той кандидат, якого підтримує він, є найбільш достойним бути наступним українським президентом. І все було б добре, якби не масове обливання брудом цим небайдужим усіх інших кандидатів. А оскільки один із кандидатів обов’язково стане президентом, то, фактично, кожен небайдужий ще до обрання когось із кандидатів президентом уже внесе свою лепту в компрометацію майбутнього українського президента, даючи привід сумніватись у розумності народного вибору та розумності самого народу. Але народ є таким, яким він є. І складається він і з груп бідних людей, які реагують на «гречку», і з груп, які хочуть бачити на президентській посаді у першу чергу «свого» за місцем проживання чи за статками, і з груп, які вірять, що олігархом можна стати, не переступаючи ніколи і ні в чому «закон», і з груп, які складаються з активних борців з корупцією, і з груп, які без відриву від дивана і домашнього ноутбука роздають усім поради, як захищати батьківщину від зазіхання ворогів, і з багатьох інших груп «по інтересах». А президентом стане симпатик лише однієї із цих груп, тож усім іншим групам заради розбудови незалежної України з прицілом на створення багатої і демократичної держави необхідно навчитись поборювати свої негативні емоції і об’єднуватись навколо обраного, інакше ми, як заїжджена платівка, так і будемо повторювати свою попередню історію.
У Франції після першої революції спочатку стинали голови на гільйотині ворогам, потім на цій же гільйотині були відсічені голови і вождям цієї революції – і лише через 60 років після другої революції, яка уже не використовувала гільйотину в якості покарання, розпочалася розбудова демократичного суспільства. У США, які сьогодні є взірцем демократії і успіху, після проголошення незалежності ще 60 років існувало рабство – і лише після громадянської війни воно було скасоване, але ще років 50 після цієї війни усі - навіть цивільні справи вирішувались не в судах і прокуратурах, а за допомогою кольта. Тож і українцям не слід очікувати, що з обранням наступного «найкращого» президента і наступної «чесної» Верховної Ради вони заживуть заможно і щасливо – ні, до цього необхідно буде йти не один десяток років кільком поколінням. А нам – нинішнім громадянам України потрібно набратись терпіння і крок за кроком сумлінною працею кожен на своєму місці забезпечувати поступ нашої держави до когорти успішних. Ось до цього я вас усіх, мої дорогі друзі і шановні опоненти, і закликаю та бажаю усім вам у наступному році добра в усіх його проекціях!