У п’ятницю 12 січня Верховна Рада України більше ніж 300-ми голосами подолала вето Президента України Віктора Ющенка на закон про Кабінет Міністрів, проігнорувавши усі його зауваження до цього закону. Тепер, навіть якщо президент держави цей закон відмовиться підписати, через 15 днів наступить право підпису його Головою Верховної Ради Олександром Морозом.

А після опублікування цього закону Прем’єр-міністр Віктор Янукович набуде повноважень більших, ніж їх має Президент Віктор Ющенко, котрий втрачає право навіть на повторне висунення кандидатур міністра закордонних справ та міністра оборони в разі відхилення парламентом чи прем’єр-міністром кандидатур, висунутих першими. Не буде мати право президент держави згідно з цим законом і на відхилення кандидатур заступників силових міністрів. Поява ж в уряді посади віце-прем’єр-міністра з питань діяльності силових міністерств, на яку учора ж таки парламент з подачі прем’єр-міністра призначив колишнього Голову СБУ Володимира Радченка, фактично перетворює Раду національної безпеки і оборони України, очолювану президентом держави, в дорадчий орган.

Для подолання вето президента в Антикризової коаліції власних голосів недостатньо, оскільки максимум, що вона може зібрати, не перевищує 250 голосів, а для подолання президентського вето згідно з Конституцією України потрібно не менше 300.

При голосуванні по подоланню вето додаткові голоси Антикризовій коаліції надав опозиційний Блок Юлії Тимошенко, фракція народних депутатів від якого проголосувала за подолання вето у повному складі.

На знак вдячності, завдяки голосам Антикризової коаліції у цей же день було прийнято у першому читанні закон про парламентську опозицію, а також проголосовано закон про імперативний мандат для депутатів місцевих рад. Тож в разі підписання закону про імперативний мандат президентом держави депутати місцевих рад усіх рівнів втратять право безкарного перебігання після виборів від фракції до фракції, оскільки після виключення з фракції якогось депутата він вибуватиме з цієї ради, а на його місце з виборчого списку зараховуватиметься той, на якому після виборів список депутатів від цієї фракції обривався. Однак, мені особисто сьогодні важко повірити в те, що Президент Віктор Ющенко підпише закон про імперативний мандат, оскільки він є прихильником європейського розвитку України, а в жодній чисто європейській державі окрім напівєвропейської Росії такого закону немає, і Венеціанська комісія попередила нашу державу ще підчас прийняття Конституційної реформи, в якій закладена норма імперативного мандату для депутатів Верховної Ради України, що введення такого мандату для депутатів є ущемленням їхніх прав і кроком назад у встановленні демократії. Якщо вірити журналісту Сергію Рахманіну, який виклав свої дослідження питання імперативного мандату в статті «Запрет на право ходить налево» (ЗН, № 2 від 20.01.2007 р.), то у світі окрім Росії і України імперативний мандат для депутатів законодавчо закріплено лише у 8 країнах: Вануату, В’єтнамі, Індії, Китаї, КНДР, Кубі, Нігерії і ПАР. Ну, дуже демократична компанія! До речі, з цієї ж таки статті Сергія Рахманiна я довідався, що вождь комуністів Володимир Ленін був проти введення імперативного мандату для депутатів, а нинішній вірний ленінець лідер українських комуністів Петро Симоненко і уся його фракція у Верховній Раді проголосували «За». А це вже, що не кажи, а за визначенням комуністичної ідеології є ревізіонізмом, котрий у старих комуністів ніколи не був у пошані.

Блокування фракції БЮТ у питанні подолання вето президента на закон про Кабмін з фракціями соціалістів, комуністів і регіоналів викликало різку негативну реакцію пропрезидентської фракції «Наша Україна», яка два роки тому разом з БЮТ здійснила Помаранчеву революцію. І розкол між ними, викликаний цими подіями, виглядає як дуже серйозний.

Незрозумілою відтепер буде позиція колишнього мінiстра внутрішніх справ Юрія Луценка, який проголосив, що 20 січня створить політичну силу, котра протистоятиме Партії регіонів і забезпечить об’єднання зусиль БЮТ та «Нашої України» у цій боротьбі.

Але з іншого боку стає абсолютно зрозумілим те, що віднині уже не варто сподіватись на приєднання «Нашої України» до Антикризової коаліції і створення у Верховній Раді України, так званої, Широкої коаліції, до чого схиляли Віктора Ющенко деякі провідні політики «Нашої України».

А напередодні цього історичного дня усій Україні було показано телесюжет, в якому Віктор Ющенко, Олександр Мороз і Віктор Янукович, сидячи поряд, завірили український народ у тому, що віднині влада в Україні буде монолітною і об’єднаною навколо положень раніше підписаного Універсалу.

Логічно припустити, що бачачи, як Віктор Ющенко стабільно і майже щодня програє Олександру Морозу та Віктору Януковичу одну політичну позицію за другою, Конституційний Суд України у питанні конституційності Конституційної реформи підтримає нинішню позицію Олександра Мороза та Віктора Януковича. І, на мій погляд, ні на яку другу Помаранчеву революцію після цього український народ уже не підніметься. Історія вчить нас, що такі події можуть повторюватися не раніше ніж через десять-дванадцять років, якщо держава воює і провалюється у злидні, а то й через 30 — 50 років, якщо вона розвивається по висхідній з перепонами.

Постскриптум 1: у середу 18 січня 2007 року в лікарні районного центру Ізюм Харківської області помер від тяжких вогнепальних ран заступник Віктора Януковича по Партії регіонів і заступник Раїси Богатирьової по фракції регіонів у Верховній Раді України Євген Кушнарьов — колишній мер Харкова, колишній губернатор Харківської області, колишній глава президентської адміністрації Леоніда Кучми, народний депутат нинішнього і першого скликань Верховної Ради України — постать неординарна, яскрава, що могла цілком імовірно претендувати на президентські регалії на виборах 2009 року.

Офіційною версією поранення Євгена Кушнарьова, переданою 17 січня телебаченням, є випадковий постріл в його бік, коли він стояв за кущем, зроблений одним із його 4-х партнерів по охоті з італійського карабіна кулею 7,62 мм, якому здалося, що за тим кущем сховався вовк, котрого вони, побачивши, зупинивши автомобіль і вискочивши з рушницями, вирішили відстрілити. І ця куля якимсь дивним способом одночасно прошила печінку, роздробила одну нирку, зачепила другу і зруйнувала 50 см кишечника. Але ж відомо, що кулі діаметром 7,62 мм, вилітаючи із нарізного ствола, летять прямолінійно і прошивають органи тіла, не руйнуючи їх. А багаточисленні руйнації здійснюють кулі діаметром 5,62 мм, які, будучи випущеними з автомата АК і попавши в тіло, починають рухатись зигзагами, розриваючи і руйнуючи усе на своєму шляху. Тож виходить, що або стріляли не з карабіна, а з автомата Калашникова, або вистрілили таки з карабіна, але пострілів було більше ніж один. Ще однією загадковою обставиною поранення Євгена Кушнарьова є те, що вистрілив необачно з того карабіна помічник народного депутата від парламентської фракції регіонів і одночасно син людини, яка запросила Кушнарьова на це полювання, який в силу своєї майстерності не може попасти не в ту ціль, оскільки є майстром спорту зі стендової стрільби (по літаючих тарілочках) і був членом збірної команди країни та неодноразовим призером європейських і світових першостей. А ще одна загадка полягає в тому, що за висновками експертів куля, яка смертельно поранила Євгена Кушнарьова, пролетіла від карабіна до його тіла приблизно 100 метрів. То чому він один біг від автомобіля, що зупинився, услід за вовком цілих 100 метрів, а той, хто вцілив у нього, стріляв, залишаючись біля автомобіля? Побачимо, що офіційно скаже нам слідство. Хоча, на мій погляд, справжньої правди і в цьому випадку, як і у випадках смерті колишніх міністрів Кравченка і Кирпи та журналіста Гонгадзе, ми ніколи не взнаємо

Якщо відставити убік чисто людські почуття, а розглядати смерть Євгена Кушнарьова виключно як політичну подію, то доводиться із сумом констатувати, що вона є вигідною для обох ключових політичних фігур, котрі будуть розігрувати президентську карту на виборах 2009 року, навіть у разі відсутності будь-якої їхньої причетності до цієї смерті. Адже, якби Євген Кушнарьов у 2009 році взяв участь у президентських виборах, то він міг би суттєво ослабити позицію Віктора Януковича, забравши у нього половину голосів зі східних та південних земель України, а у Віктора Ющенка міг би відібрати частину голосів із центральних земель. Тож не нульовою є імовірність того, що хтось із оточення когось із цих ключових політиків, прорахувавши ці варіанти і навіть не ставлячи до відома свого патрона, міг знайти підхід до людини, з карабіна якої вилетіла смертельна куля.

Постскриптум 2: у понеділок 22 січня Президент України Віктор Ющенко повторно наклав вето на Закон про Кабінет Міністрів, скориставшись не ідентичністю того тексту закону, який йому дали на підпис, з тим, який було проголосовано у парламенті перед першим ветуванням. Тобто, формально президенту було дано на підпис новий закон, оскільки в його текст були внесені правки. Тож, фактично, він наклав перше вето на цей новий закон.

Голова Верховної Ради України пояснює появу відмінностей в тексті обох редакцій закону технічною помилкою, мовляв, в одному із текстів одна і та ж норма продубльована двічі, і просить Президента Віктора Ющенка не доводити ситуацію до необхідності підписання закону главою парламенту, що Олександр Мороз готовий зробити, але не хотів би створювати прецедент.

Одночасно у Мукачеві, мером якого колись був нинішній глава президентського секретаріату Віктор Балога, з подачі когось із «Нашої України» судом загальної юрисдикції було ухвалене рішення, яким забороняється главі парламенту підписувати ветований президентом закон, а засобам масової інформації забороняється публікувати текст цього закону до винесення вердикту по ньому Конституційного Суду України.

Оскільки навіть Прем’єр-міністр Віктор Янукович, який найбільше зацікавлений у тому, щоб цей закон запрацював якнайскоріше, погоджується з тим, що у прийнятому законі про Кабмін є норми, що не стикуються з нормами Конституції України, то створилась ситуація з якої вийти не так просто, і будь-яке необачне рішення нині може призвести до політичної кризи в країні. Тож по тому, як вийдуть наші провідні політики із цієї непростої ситуації, ми зможемо оцінити і ступінь зрілості демократії у нашій державі.

Постскриптум 3: оскільки попереднє доповнення до основного тексту цього розділу я написав 22 січня — у День соборності України, то доцільно кілька слів сказати і про те, як це свято проходило у Вінниці.

Урочистості з нагоди свята розпочалися у приміщенні театру імені Садовського о 12-й годині. З основною доповіддю виступив голова Вінницької обласної державної адміністрації Олександр Домбровський. Після доповіді він разом з головою Вінницької обласної ради Григорієм Заболотним вручив групі кращих представників області президентські нагороди та почесні грамоти обласної адміністрації та обласної ради. Під час цього нагородження стався прикрий інцидент. Коли на сцену для нагородження був викликаний заступник голови крайової організації Народного руху України Валерій Палій, то, вийшовши до мікрофону, він відмовився отримувати нагороду із рук Домбровського і Заболотного, а натомість звинуватив їх у тому, що під час проголошення незалежності нашої держави вони були її політичними ворогами, тому не мають морального права вручати нагороди від імені незалежної України.

Після того, як Валерій Палій покинув сцену, Олександр Домбровський і Григорій Заболотний продовжили вручення почесних грамот, а після закінчення цієї офiційної церемонії вони зробили коментар його звинувачення.

Григорій Заболотний заявив, що для розбудови держави сьогодні не потрібно шукати ворогів, а спільно працювати на благо народу. І на його думку одна добра справа — це краще ніж мільйон не підтверджених ділом слів.

А Олександр Домбровський відзначив, що, одержавши із крайової організації НРУ для нагородження кандидатуру Валерія Палія, вони в адміністрації і обласній раді знали, що він не захоче цієї нагороди отримувати, а виступить зі сцени так, як виступив. І знаючи це, вони не стали пропонувати надати іншу кандидатуру, а вирішили стерпіти його обвинувачення, аби цим підкреслити, що у демократичній державі кожен має право висловлювати свою думку з будь-якої трибуни, і що надання такої можливості Валерію Палію і є свідченням демократичності влади на Вінниччині.