Уже третій рік поспіль нашим міністерством послідовно, з нарощенням обсягів впроваджується у життя незалежне тестове оцінювання знань випускників середніх шкіл, результати якого є обов’язковими для врахування під час конкурсного зарахування абітурієнтів на 1-й курс в усіх вищих навчальних закладах України.

Наш міністр Станіслав Ніколаєнко обіцяє, що через рік-два жоден із українських університетів не проводитиме власних вступних іспитів, крім творчих на мистецькі спеціальності, а зараховуватиме до складу студентів випускників шкіл виключно лише за сертифікатами центрів незалежного оцінювання знань.

І усе йде дійсно до того, оскільки не лише міністр освіти і науки, але і Президент України Віктор Ющенко у своїх виступах неодноразово висловлювався в підтримку цієї ідеї.

В Росії таке незалежне тестове оцінювання знань випускників шкіл, яке отримало назву «Єдиний державний екзамен» з абревіатурою ЄДЕ (в оригіналі російською — «Единый государственный экзамен» з абревіатурою ЕГЭ), розпочалося на пару років раніше ніж в Україні і на сьогодні уже є обов’язковим для усіх учасників процесу випуску із середніх шкіл та прийому до вищих навчальних закладів з закріпленням у вигляді закону, прийнятого Державною Думою.

Газета «Московские новости» щорічно повертається до розгляду цього питання і щоразу наводить приклади корупційних дій на різних рівнях під час проведення ЄДЕ.

Але уже після законодавчого закріплення процесу складання ЄДЕ ця газета почала у своїх публікаціях «криком кричати» про повальну і системну корупцію, яка буйним цвітом розквітає в Росії під час незалежного тестового оцінювання знань випускників шкіл, сертифікати якого служать перепусткою до вищих навчальних закладів.

Досліджені навіть причини того, чому міністерство освіти Росії висунуло цю ідею і так послідовно втілило її у життя в російських школах і університетах, незважаючи на протести експертів і ректорів та приклади виявлених ще на стадії апробації проявів корупції. За однією із версій першопричиною запровадження ЄДЕ стала виборність ректорів вищих навчальних закладів.

У ті часи, коли ректора ВНЗ призначав на посаду міністр своїм наказом при наявності згоди у радянські часи — секретаря обкому КПРС, а після розпаду Радянського Союзу і втратою КПРС своєї керівної ролі — при наявності згоди губернатора, необхідності в запровадженні ЄДЕ не було. Адже напередодні вступних іспитів кожного ректора викликали до обласного комітету КПРС, пізніше — до обласної державної адміністрації на рівень завідувача відділом освіти і науки і вручали йому довжелезний список прізвищ дітей відомих в області чи у столиці людей та спеціальностей, за якими ці діти бажали отримувати вищу освіту в очолюваному цим ректором університеті. І ректор був зобов’язаний усі ці забаганки задовольнити, якщо він хотів і надалі залишатись ректором цього університету. Тож проблем під час вступу до ВНЗ у дітей батьків, що могли пробитись у списки обкому чи облдержадміністрації, не було.

Але ще до розвалу Радянського Союзу і КПРС під час горбачовської перебудови до керівництва вищими навчальними закладами прийшли ректори, які були обрані на посаду колективами цих ВНЗ, і які стали незалежними ні від обкомів, ні від міністерства. І перше, що зробили ці ректори — це категорично відмовились реагувати на списки прізвищ вступників, які їм за звичкою пропонували в відділах обкомів КПРС.

Я теж пам’ятаю розгублені очі завідувача відділу освіти і науки Вінницького обкому КПРС, в той момент, коли, будучи обраним ректором Вінницького політехнічного інституту у червні 1989 року і у липні приступивши до виконання ректорських обов’язків, відмовився підтримувати уже нав’язані моєму попереднику ще у травні списки. І коли я відмовився ці списки підтримувати і у розмові з секретарем обкому КПРС, то по Вінниці пішов слух, що навряд чи я протримаюсь на посаді ректора ВПІ до наступної вступної кампанії. Адже кримінальну справу можна розкрутити проти будь-якого ректора, навіть, обраного колективом. І може воно так і сталось би, але наступну вступну кампанію я уже провів у статусі народного депутата УРСР, члена Комісії з питань освіти і науки Верховної Ради УРСР 12-го скликання. Тож обласна прокуратура ідею зайнятись мною категорично відхилила ще наприкінці 1989 року спочатку у зв’язку з тим, що я став кандидатом у народні депутати УРСР, а потім з огляду на депутатську недоторканість. І повернулась до цієї ідеї лише у 1995 році, коли я перестав бути народним депутатом України. Але слідчий прокуратури, за завданням якого комісія КРУ більше двох місяців «копала» в університеті, намагаючись знайти щось таке, що послужило б приводом для порушення кримінальної справи, так нічого і не знайшов і слідство припинив.

Але повернемось до ЄДЕ Росії. Високі державні чини на обласному, республіканському та федеральному рівнях, зіткнувшись зі зміцнілою непоступливістю ректорів ВНЗ стосовно прийому з «чорного ходу» їхніх дітей, розробили іншу тактику — за допомогою ЗМІ вони почали утверджувати в народі думку про те, що університетські адміністрації — це є гнізда корупції, тож для боротьби за чесні правила прийому до ВНЗ необхідно відібрати у них право проводити вступні іспити і наділити цим правом незалежні державні органи — регіональні центри тестування, керівники яких не вибираються колективом, а призначаються наказом міністра за погодженням з керівництвом регіону, тож є цілком керованими. За цією версією, розрахунок був на те, що у центрах тестування їх керівники створять «надійні» групи, яким можна буде поручити реалізацію списків, спущених кимсь, наділеним владою, зверху. Ідею матеріалізували, і що з того у Росії вийшло, можна прочитати в одному із російських найбільш об’єктивних щотижневиків «Московские новости» у статті Катерини Рожаєвої «ЕГЭ — афера века», опублікованій в № 24 за 22-28 червня 2007 року. Я не буду переказувати цю статтю, а лише мовою оригіналу подам епіграф, розшифровку заголовку та три підзаголовки статті. Вони звучать так:1) « Министерство образования и науки РФ попало в эпицентр скандала, пока общественного. Чиновников ведомства обвиняют в коррупции и махинациях, связанных с ЕГЭ… Дойдет ли дело до прокуратуры?» 2) «Специалисты и аналитики заявляют, что единый госэкзамен — мошенничество, придуманное чиновниками от образования», 3) «Версии преступления», «Под суд!» «Выброшенные деньги».

Ознайомившись з такими серйозними звинуваченнями на адресу працівників російського міністерства освіти та з огляду на те, що ми в Україні стали на шлях дещо запізнілого копіювання цієї їхньої освітньої технології, я вирішив, що не лишнім буде ознайомити з цим матеріалом і керівників нашого міністерства. Тож я зробив три ксерокопії цієї статті і 5-го липня відіслав по одній з них міністру освіти і науки України Станіславу Ніколаєнку, його першому заступнику Борису Жебровському та заступнику з питань вищої освіти Василю Шинкаруку, супроводивши листом такого змісту (привожу лише текст листа міністру):

Про російський
ЄДЕ

Міністру освіти і науки України
С. М. Ніколаєнку

Шановний Станіславе Миколайовичу!

Росіяни стартували раніше нас з незалежним тестовим екзаменом після школи, за результатами якого здійснюється прийом до ВНЗ, на кілька років. Про те, що у них має місце з цим сьогодні, можна судити по статті «ЕГЭ — афера века», опублікованій в № 24 за 22–28 червня 2007 року щотижневика «Московские новости», ксерокопію якої я Вам надсилаю. Сподіваюсь, що ця стаття Вас зацікавить, особливо з погляду на те, що ми прямуємо в тому ж напрямку.

З повагою —
ректор ВНТУ        Б. І. Мокін

Я не тішу себе надією, що цей лист і супровідні матеріали до нього сподобаються міністру і його заступникам, але вважаю за необхідне їх з ними ознайомити, адже, принаймні, хоча б на словах ми будуємо в Україні громадянське суспільство, в якому небайдужість відноситься до позитивних якостей людини.

Постскриптум 1: дивна річ — ми з радістю та ініціативою копіюємо усе, що є негативного в російській практиці, і начисто ігноруємо їхній позитив. Наприклад, росіяни відновили і розвинули усі аеродроми, які у них були в момент розвалу Радянського Союзу, включаючи військові, багато з яких перетворили на цивільні, а ми в Україні більшість аеродромів занедбали і продовжуємо політику їх розграбування, перепрофілювання і знищення. Наприклад, ось читаю в № 114 газети Верховної Ради України «Голос України» за 4-е липня таку замітку: «Військовий аеродром пустили з молотка за 30 тисяч гривень», в якій повідомляється, що за ціну, яка дорівнює вартості лише двох бетонних секцій багатосекційної рульової доріжки, на аукціоні у Болграді Одеської області Відкрите акціонерне товариство «Одеські авіалінії» продало на будiвельні матеріали колишній військовий аеродром з рульовою доріжкою у 2200 метрів і 11-ма майданчиками для маневрування та стоянки літаків. Хіба це не економічний злочин проти держави? Хіба це не підрив національної безпеки України? Але ж, оскільки ті, хто віддав цей потужний аеродром практично даром, мабуть впевнені, що їм за це нічого не буде, то виникають запитання з цього приводу і до президента держави, і до прем’єр-міністра, і запитання типу — а для чого тоді нам взагалі Рада національної безпеки і оборони?

Постскриптум 2: 25-го липня я отримав листа від директора Українського центру оцінювання якості освіти Ігоря Лікарчука, який 18-го липня написав мені його — цитую: «За дорученням Міністра освіти і науки України Ніколаєнка С. М. та першого заступника Міністра Жебровського Б. М.» в якості їх реакції на надіслану мною їм ксерокопію статті із «Московских новостей» під назвою «ЕГЭ — афера века».

Перш за все Ігор Лікарчук у своєму листі акцентує на тому, що вони в міністерстві не можуть погодитися з висловленою мною думкою, що «ми прямуємо в тому ж напрямку». А далі він пропонує — цитую: «Якщо Вам відомі конкретні факти корупційних дій під час підготовки та проведення зовнішнього оцінювання у 2006 р., витоку конфіденційної інформації про зміст тестових завдань тощо, то просимо повідомити нас чи правоохоронні органи про це». Потім Ігор Лікарчук переходить до звинувачень на мою адресу — цитую: «Якщо ж такі факти Вам невідомі, то Ваш висновок розцінюємо, як безпідставний і такий, що необґрунтовано плямує роботу великої кількості людей». І закінчує свого листа Ігор Лікарчук такою оцінкою мені, даною ним після ознайомлення з моїм листом до міністерства — цитую: «На нашу думку, він також свідчить про Ваше упереджене ставлення до проведення зовнішнього незалежного оцінювання навчальних досягнень випускників загальноосвітніх навчальних закладів як важливого засобу боротьби з корупцією під час вступу до вищих навчальних закладів»

До речі, у своєму листі до міністра і його заступника, вказуючи, що «ми прямуємо в тому ж напрямку», я мав на увазі лише те, що наше міністерство, як і російське, також збирається з наступного року вводити прийом до ВНЗ виключно за сертифікатами Центру оцінювання якості освіти та його регіональних філіалів, а тому варто ознайомитись з тими матеріалами, які демонструють, що у росіян із цього вийшло через кілька років. І немає підстав з мого листа робити висновок про те, що я когось «плямую» і до чогось «упереджено ставлюсь». Після ознайомлення з висновками Ігоря Лікарчука у мене навіть виникла думка — а чи не письменник-фантаст він часом?!

Постскриптум 3: за інформацією вітчизняних ЗМІ наприкінці липня нинішнього року підчас підписання у Харкові угоди про співдружність між Московським державним університетом імені Ломоносова та Харківським національним університетом імені Каразіна ректор Московського університету академік РАН Садовничий, який одночасно є Головою Ради ректорів університетів Росії, заявив, що приймальна комісія МДУ підчас прийому документів у абітурієнтів не приймає сертифікати про складання ними єдиного державного екзамену в визначених центрах його проведення, оскільки має інформацію, що багато з цих сертифікатів є купленими і такими, що не відповідають істинним знанням їх володарів. МДУ проводить власні вступні іспити. Академік Садовничий закликав українських ректорів не наслідувати гіркий російський досвід в проведенні ЄДЕ і не підтримувати керівників свого міністерства в їх намаганні ввести подібні сертифікати в Україні, оскільки ці сертифікати в Росії підняли корупцію в освіті до рівня, раніше ніколи там не баченого.