У вівторок 15 травня, прийнявши зранку разом з екзаменаційною комісією кандидатський іспит з наукових спеціальностей, споріднених моїй, я біля 12-ї години вирушив автомобілем до Кривого Рогу, де наступного дня Міжнародною науково-технічною конференцією «Сталий розвиток гірничо-металургійної промисловості — 2007» розпочинався перший етап святкування 85-річчя з дня утворення Криворізького технічного університету (КТУ), який під час мого навчання у ньому в період 1961–1966 роки називався Криворізьким гірничорудним інститутом (КГРІ).

До речі, незважаючи на те, що навчався за спеціальнiстю «Електропривод і автоматизація промислових установок» з прив’язкою до заводу «Криворіжсталь», я дуже пишався тим, що закінчив саме КГРІ, оскільки на фоні «гірничих» і «гірничо-металургійних» це був єдиний у Радянському Союзі «гірничорудний» інститут. Така унiкальність назви ріднила нас, студентів КГРІ, зі студентами таких, знаних в СРСР інститутів, як МФТІ та МВТУ. І, на мій погляд, КТУ виграв би від того, якби, отримуючи статус університету, зберіг подібно до КПІ та ХПІ у своїй назві своє первинне ім’я, назвавшись, наприклад, так: «Технічний унiверситет «КГРІ». Між іншим, майже усі ми, хто закінчив КГРІ, заповнюючи документи, де вимагається називати ВНЗ, який закінчив, сьогоднішнім ім’ям, вперто пишемо не КТУ, а КГРІ.

Разом зі мною до Кривого Рогу поїхав і доктор технічних наук, професор кафедри електричних станцій та систем нашого університету Василь Кутін, який закінчив КГРІ двома роками раніше від мене, а переїхав до Вінниці двома роками пізніше. За живою розмовою, пересипаною спогадами про криворізьку юність, ми не помiтили, як за спиною у нас опинились і 500 кілометрів відстані від Вінниці до Кривого Рогу (через Кіровоград по об’їзній) і п’ять з половиною годин часу. До речі, у молодості, коли я їздив до Кривого Рогу на «Жигулях» 13-ї моделі, а дорога від Умані до Кіровограда нагадувала прифронтову, то на подолання усієї відстані мені доводилось витрачати до 7-и годин. Зараз же, коли сів за кермо «Нісана-Максими», а дорогу суттєво підремонтували, то зекономив півтори години навіть за умови, що спочатку міліціонери з ДАІ мене спрямували на окружну дорогу навколо Кіровограда по довшій і вкритій ямами дузі. Запідозривши неладне, оскільки знав від директора Інституту інтеграції нашого університету Віктора Мізерного про існування гарної об’їзної дороги навколо Кіровограда, я зупинився хвилин через п’ятнадцять і, отримавши підказку від сторожів якоїсь бази, повернув назад і біля тих же ДАІшників завернув, уже їх не питаючи, на гарну вітку об’їзної, втративши таким чином півгодини часу не на просування вперед. До речі, те, що обидва ДАІшники дружно повернулись до мене спиною, коли я одиноко проїжджав знову повз них, опосередковано засвідчило, що вони цілеспрямовано послали мене не в той бік об’їзної.

О 17 годині 30 хвилин, висадивши за 15 хвилин до цього на площі Визволення Василя Кутіна, який пішов ночувати до свого старшого брата, я зупинився біля головного корпусу КГРІ, де мене уже чекав мій друг зі студентських літ, завідувач кафедри електромеханіки КТУ, доктор технічних наук, професор Станіслав Толмачов, який на 1-му курсі був моїм куратором, сам двома місяцями перед цим отримавши диплом і залишившись асистентом кафедри основ електротехніки. Він провів мене до санаторію-профілакторію, де ректором КТУ, професором Анатолієм Темченком, котрий цього дня перебував у відрядженні у Києві, мені був зарезервований шикарний номер-люкс для іменитих гостей.

Попрощавшись з Толмачовим і прийнявши душ, я поїхав на рудник Карла Лібкнехта, де недалеко від головного ствола шахти «Родіна» живе мій другий криворізький друг студентських років, з яким ми вчилися в КГРІ, Євген Коваленко, котрий витратив більше двох років, аби перетворити мене з екстравагантного «стиляги» в нормального студента. Гєна є старшим за мене на 4 роки і до вступу в КГРІ встиг закінчити технікум і відслужити в армії, тож вихователь з нього був відмінний. Він часто після занять забирав мене до себе додому, де його мама годувала нас різними смачними стравами. Саме у цьому домі я вперше відвідав торт «Наполеон», спечений мамою Гєни, і запам’ятав його смак на все життя. І зараз, оглядаючись на прожиті роки, я думаю, що, якби не турбота і смачні страви мами Гєни, навряд чи йому вдалося б так швидко мене перевиховати, адже після року життя на «1-му Комсомольському містечку» я перетворився в досить розумне і гонористе, але майже некероване вовченя.

Гєна в професійній кар’єрі досяг значних висот — він був і головним інженером підприємства, яке створювало систему автоматики на самій крупній у світі на той час доменній печі № 6 на заводі «Криворіжсталь», і генеральним директором підприємства, яке здійснювало ремонт і наладку систем автоматики металургійних заводів усього Півдня України. Зараз він є пенсіонером і успішним приватним підприємцем, доходів якого вистачає аби нормально жити самому і допомагати сім’ям дітей. Олігархом він не став, хоча можливості такі були — виховання не дозволило привласнювати державну власність, якої за часи його генерального директорства і правової анархії в Україні у нього було «неміряно».

Увечері 15-го травня, за спогадами і смачними стравами, ми просиділи з Гєною і його дружиною Людою за столом, потягуючи соки, до половини дванадцятої години ночі. В половині першої години ночі я повернувся до профілакторію КГРІ, попередньо поставивши автомобіль на університетську стоянку за головним університетським корпусом. Дорогою від стоянки до профілакторію — а це десь біля 200 метрів широким проспектом — я не зустрів жодної окремої людини, жодної закоханої студентської пари (при наявності поряд кількох студентських гуртожитків). Це навіяло думку, що мабуть у сьогоднішньому Кривому Розі вночі ходити вулицями не дуже безпечно. Забігаючи на день уперед, відзначу, що ця думка знайшла своє підтвердження у такому епізоді: у четвер 17 травня я біля 8-ї години ранку пішов на стоянку автомобілів, щоб до початку секційних засідань конференції взяти свій «Нісан» і пошукати у місті заправку, де можна було б заправитись 98-м бензином. В районі стоянки, на проспекті я зустрівся з юрбою школярів, кожному з яких було років по 12–14. Порівнявшись зі мною, один з них запропонував своїм одноюрбникам — «давайте вместо физзарядки набъем морду этому лысому старикану» — вказуючи пальцем на мене. Але на моє щастя його приятель сказав — «нельзя, на той стороне идет наш физик, донесет директору, неприятностей не оберешься с родителями» — і вони пройшли повз мене, не зачепивши. І хоч кожен із них самостійно не міг створити загрози, але їх було дев’ятеро, і справитись з ними було б не так просто. Особливо, зважаючи на те, що якби хоча б одному з них я наніс серйозні пошкодження, то батьки затаскали б по судах. І судді, зважаючи на те, що це діти, теж були б не на моєму боці. Ось такі численні зграї майбутніх малолітніх злочинців, мабуть, і наводять страх на нічних перехожих у Кривому Розі.

А у середу 16 травня з 10-ї години ранку в університетському палаці молодіжного дозвілля розпочалося пленарне засідання конференції, на якому пролунали в основному доповіді, присвячені становленню КТУ та до 100-річчя від дня народження академіка Георгія Малахова, який за життя протягом 18 років був ректором КГРІ (найдовше зі всіх ректорів), а також поздоровлення університету у зв’язку з 85-річчям.

Мене посадили в президію, як іменитого випускника, і я теж виступив з поздоровленням.

Після закінчення пленарного засідання для іменитих гостей, в число яких попав і я, ректор КТУ професор Темченко влаштував обід, під час якого, звичайно ж, звучали тости. Одночасно, я підписував екземпляри своєї останньої книжки «Друге дихання…», яку пообіцяв вручити кожному, хто був за столом.

Після одного із тостів, виголосивший його керівник однієї крупної криворізької організації запропонував усім, випити стоячи за Віктора Федоровича Януковича. Оскільки я був занятий підписами книжки, то і не почув у шумі голосів, за кого тост. Крім того, у мене на колінах лежало штук десять уже підписаних книжок, і я не міг встати, навіть, якби хотів. Тож я не встав і келих не підняв, як, до речі, не піднімав і багато разів до цього. Але на ті рази ніхто не звернув уваги, а цього разу звернули і підкреслено запитали мене, чого це я не хочу з ними випити за Віктора Федоровича. На що я відповів, що мені, між іншим, ще на секції треба виступати з науковою доповіддю, тож якби я усі тости підтримував, то про яку наукову доповідь могла б тоді йти мова. Ніхто начебто і не образився, але тостувавший за Віктора Федоровича і його сусід мою книжку взяти відмовилися — ці два екземпляри так і залишились там, куди я їх для них поклав. Оскільки Януковича і його найближчих соратників серед нас не було, то я і не звернув уваги на цю подію. Але, як виявилось, серед нас були люди, які у Партії регіонів займають досить високі посади на обласному рівні, і, як я розумію, вони усе-таки вирішили у якийсь спосіб відреагувати і на мою книжку, і на мою поведінку під час тосту. Тож, забiгаючи вперед, зауважу, що у понеділок 21 травня до університету зателефонували з Держтелерадіо України і попросили повернути лист подяки, підписаний мені Віктором Януковичем за те, що завдяки розробникам радіоапаратури нашого університету змогла відбутися трансляція теледебатів у 2004 році між кандидатами у президенти України Віктором Ющенком та Віктором Януковичем. Вони обидва тоді підписали мені листи подяки. Спочатку мені передали лист, підписаний Віктором Ющенком, а після того, як Віктор Янукович став Прем’єр-міністром України, передали мені і лист подяки, підписаний ним. І ось тепер, через чотири дні після того, як я не піднявся у Кривому Розі під час виголошення тосту за здоров’я Віктора Федоровича, мені з Держтелерадіо запропонували повернути лист подяки, ним підписаний. Але, оскільки лист адресовано мені, а тому є моєю власністю, то я, звичайно ж, повертати не особисто відправнику його відмовився.

Моя наукова доповідь, яка була присвячена перспективам і проблемам побудови повітряних акумулюючих електростанцій на Криворіжжі, і яку я виголосив, супроводжуючи мультимедійною презентацією, створеною моїм молодшим сином Олександром, прозвучала на секції електромеханіки конференції після 15-ї години. Після виголошення доповіді посипалось багато запитань, що засвідчило живий інтерес до піднятої проблеми учасників секції, яких було біля п’ятидесяти.

З 17-ї години до 20-ї разом з професорами Станіславом Толмачевим і Анатолієм Синоліцим — завідувачем кафедри електроприводу КТУ, який нині був керівником нашої наукової секції, а у мої студентські роки працював асистентом на цій же кафедрі і вів у мене лабораторні роботи по електроприводу, — я взяв участь у дружній вечері, організованій ректоратом КТУ з приводу 85-річчя університету на честь усіх учасників конференції. Що цікаво, усі номери художньої самодіяльності підчас цього святкування, виконувались для гостей студентами КТУ або українською мовою (пісні), або в українському стилі (танці). Тож і у Кривому Розі (як і раніше у Харкові та Одесі) я ще раз переконався у тому, що усі заяви деяких політиків про несприйняття української мови і української культури південними і східними регіонами України є абсолютно безпідставними.

Наступного дня — у четвер 17 травня я зранку заправив свій «Нісан» на автозаправці біля колишнього таксопарку на Дзержинці, де довідався, що крім них 98-м бензином у Кривому Розі заправляють ще лише на двох АЗС — на «Більшовику» і на «КРЕС», і біля 10-ї години прибув до КТУ для зустрічі з викладачами та студентами рідного мені електротехнічного університету.

Зустріч тривала дві з половиною години. Я розповів коротко про свій життєвий шлях і відповів на запитання.

Потім біля години ми разом з професорами Толмачевим, Синоліцим і Кутіним спілкувались з ректором КТУ професором Темченком.

А о 14 годині 30 хвилин я разом з професором Кутіним стартував на «Нісані» в напрямку Вінниці. Біля нашого університету у Вінниці ми зупинились о 19 годині 30 хвилин.

Насиченість цієї подорожі до Кривого Рогу і динамізм самої поїздки на автомобілі на таку відстань позитивно вплинули на мене, додали енергетики і психологічної впевненості у тому, що я ще не старий, і що я ще можу не зважати на паспортні дані.