8-го травня до мого робочого кабінету завітали два офіцери з УБЕЗ, які продемонстрували пластиковий ламінований диплом про закінчення нашого університету, де красувався мій особистий підпис і саме у тому варіанті, який я передав до Центру виготовлення пластикових дипломів, що уже 5 років діє при нашому міністерстві.

Я свій підпис визнав, але офіцери мене запевнили, що диплом фальшивий і попросили підняти архівні дані на людину, яка числилась власником цього диплому. Піднявши архівні дані, я переконався, що дійсно така особа в нашому університеті ніколи не навчалась і у нас ніколи диплом не отримувала.

Показали офіцери мені і додаток до диплома, який виготовляється в самому університеті. Що це фальшивка, хоча і на ній стояв мій підпис, я переконався одразу, оскільки мій підпис був скріплений печаткою, підробленість якої кидалась у вічі одразу — на ній не було ідентифікаційного коду університету.

Як повідомили мені офіцери, виробників цих документів вони уже взяли, а зараз збирають лише докази на підтвердження, що ці документи дійсно є фальшивками.

І те, що фальшивими документами торгують уже люди, які причетні до їхнього централізованого виготовлення в Центрі при міністерстві, є ще одним свідченням того, що перехід до централізованого складання тестів по вступу до університетів замість їхнього складання в кожному університеті приведе до аналогічного результату — сертифікати, виготовлені в Центрі тестування, теж стануть з часом товаром з-під поли. Як це уже сталося в Росії, котра раніше нас перейшла на централізовану сертифікацію знань школярів. Нещодавно я прочитав у «Московських новостях» інтерв’ю з щойно звільненим директором Російського центру тестування, в якому він визнав крах цієї системи і, як доказ, навів такий факт — у Башкирії 85 % випускників сільських шкіл склали тести на «відмінно» і тепер претендуватимуть на місця в московських університетах. Прочитавши це, я згадав, що два роки тому читав репортаж про журналістське дослідження того, як у Якутії 90 % випускників шкіл склали централізовані тести на «відмінно».

А наші українські політики, стверджуючи те, що передача владних повноважень із центру на місця згідно з Конституційною реформою сприятиме боротьбі з корупцією, одночасно намагаються нас переконати у тому, що централізація виготовлення документів про якість знань випускників шкіл, то теж є засіб боротьби з корупцією. І де тут логіка?

У цьому розділі варто згадати і про те, що у березні нинішнього року мене, головного бухгалтера університету Ліану Нечепуренко та начальника університетської канцелярії Едуарда Кірчанова викликав до себе слідчий обласної прокуратури Голубенко, який продемонстрував нам довідки про зарплату для нарахування пенсії, начебто видані нашим університетом людям, які, як виявилось, в університеті ніколи не працювали. Поставивши свої підписи і відбиток університетської печатки поряд з тими, що стояли на довідках, ми одразу ж продемонстрували слідчому, що ніякого відношення університет до виготовлення цих довідок не має, оскільки підписи на них навіть віддалено не нагадували ні мій підпис, ні підпис головного бухгалтера, а відбиток університетської печатки відрізнявся від відбитка печатки на довідці не лише розмірами і конфігурацією букв, але і кількістю використаних слів.

А далі сталося те, чого я ніяк не очікував, і що мене дуже здивувало — на вимогу слідчого Голубенка і я, і Нечепуренко змушені були свої підписи поставити на трьох сторінках (у мене в рядку їх виявилось штук по п’ять, а рядків десь приблизно по двадцять на кожній сторінці, а Ліані Нечепуренко — в якої букви удвічі мілкіші моїх — своїх підписів довелось поставити удвічі більше). Більше того, кожному із нас довелося ще на трьох сторінках переписувати статті із якогось юридичного журналу, аби у такий спосіб дати зразки наших почерків. А на моє здивоване запитання — навіщо так багато, адже кількох рядків і кількох підписів досить, аби переконатись, що ні наші почерки ні наші підписи не схожі на ті, що мають місце на довідках — слідчий мені відповів, що так треба за процедурою, інакше суд у нього не прийме до розгляду справу. І лише тепер я зрозумів, чому слідство по деяких справах ведеться роками — адже, якщо по справі проходить, наприклад, сто свідків, і кожному з них крім показань за протоколом, який складає слідчий, треба ще по три сторінки написати якихось текстів і на трьох сторінках густо поставити підписи, то лише на їх одноразові допити слідчому треба буде потратити не менше місяця. А якщо він веде слідство, скажімо, по семи кримінальних справах одночасно, то щодня кожній з них він може приділяти не більше години. А тому із простих розрахунків витікає, що на завершення кожної з цих кримінальних справ слідчому фізично потрібно буде не менше 7 місяців. І виявляється, що прискорити розслідування кримінальних справ можна, принаймні, втричі, якщо замість трьох сторінок підписів і трьох сторінок зразків почерку слідчий буде брати їх, ну, наприклад, лише на півсторінки.