20 вересня я побував у Києві.

Зранку я поїхав на вулицю Лютеранську до Асоціації народних депутатів України, яка об’єднує усіх тих парламентарів, починаючи з 1994 року, які уже склали свої повноваження, і передав її керівникам визначену списком розсилки кількість примірників своєї 10-ї історико-публіцистичної книжки для вручення її усім тим колишнім народним депутатам України, які, приїжджаючи до Києва, сюди обов’язково заходять.

Потім я завітав до відділу технічних наук Вищої атестаційної комісії України, де обговорив питання перезатвердження на новий термін двох наших університетських спецрад по захисту докторських дисертацій. Термін дії цих спецрад, однією із яких керую я, а другою професор Олексій Азаров, ще не завершився, але, оскільки у кожній з них після ВАКівського реформування номенклатури спеціальностей випала одна спеціальність (у Азарова — інформаційно-вимірювальні системи, а у мене — комп’ютерні системи і мережі), то виникла необхідність в їх перезатвердженні. Це перезатвердження після подачі відповідних документів у ВАК сталося б автоматично, якби у кожній із цих спецрад ми погодилися б мати лише по дві спеціальності, що в них залишилися після реформування номенклатури. Але ми вирішили попросити ВАК у кожній із цих спецрад зберегти нам по три спеціальності, для чого подали документи на відкриття спеціальності 05.11.17 у спецраді, якою керує Азаров, та спеціальності 05.13.06 у спецраді, якою керую я. Тож, завітавши до відділу технічних наук ВАК України, я спробував здійснити додаткову усну аргументацію на користь відкриття у наших спецрадах цих спеціальностей. Під час розмови мені здалося, що мої аргументи були переконливими, але як на них зреагує експертна рада та голова ВАК і його заступники покаже час.

У цей же день після обіду я поспілкувався з науковцями Інституту педагогіки, Інституту проблем вищої освіти та Центрального інституту післядипломної освіти АПНУ, які зібралися в залі засідань президії Академії педагогічних наук України для участі в розгляді першого питання порядку денного сьогоднішнього засідання президії АПНУ. Кожному із присутніх я вручив свою 10-у історико-публіцистичну книжку, в якій багато сторінок присвячено питанням вищої освіти і науки. По примірнику цієї книжки я вручив перед початком засідання також кожному члену президії академії.

Одразу після завершення засідання президії я відправився додому до Вінниці, оскільки т. в. о. ректора, перший проректор Володимир Грабко виїхав цього ж дня до Львова, а тому мені треба було до кінця дня ще й підписати вхідні та вихідні документи.

А Володимир Грабко поїхав до Львова тому, що наступного дня у НУ «Львівська політехніка» кандидатську дисертацію захищав його син і мій аспірант Валентин Грабко. Оскільки обоє одночасно ми не могли покинути університет, то поїхав до Львова він, а моя участь у засіданні спецради обмежилась зачитанням ученим секретарем мого відзиву на дисертацію і аспіранта Валентина Грабка.

У попередній книжці я писав, що, фактично, я керую науковими дослідженнями і написанням кандидатської дисертації мого сина Олександра, а Володимир Грабко, фактично, керує науковими дослідженнями і написанням кандидатської дисертації свого сина Валентина. Але офіційно ми числимось науковими керівниками перехресно — так вимагають незрозуміло ким і коли написані правила. За цими ж правилами мій син Олександр захистився достроково нинішньою весною у НТУУ «КПІ», хоча його спеціальність є і у спецраді при нашому університеті, а Валентин Грабко, теж достроково, захистився в НУ «ЛП» 21 вересня, хоча його спеціальність теж є і у спецраді при нашому університеті.

До речі, як я колись уже писав, за логікою цих правил діти президента держави, прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів, а також голови ВАК і його заступників не повинні захищати свої дисертації в Україні, оскільки їх влада розповсюджується на усі спецради в державі не в меншій мірі, ніж влада ректора на спецради при його університеті. Тож, якщо діти ректора університету повинні їхати захищати свої дисертації за межі університету, то діти керівників держави та керівників головної атестаційної комісії держави повинні їхати захищати свої дисертації за межі держави.