У четвер 13 березня 2008 року у Києві в залі засідань колегії Міністерства освіти і науки України на запрошення міністра Івана Вакарчука зібралися на нараду 67 ректорів провідних технічних університетів, серед яких був і я. Нарада розпочалася вступним словом міністра об 11-й годині ранку і завершилась його заключним словом о 14-й годині пополудню.

Міністр закликав ректорів висловитись з приводу внесення змін до Закону про вищу освіту та з приводу наболілих для кожного конкретного університету проблем, а також висловити побажання стосовно того, що треба зробити, аби взаємодія між університетами і міністерством стала плідною і дружньою.

Виступили 15 ректорів. Дехто імпровізував, дехто зачитував заготовлені пропозиції. Десятим виступив я.

У своєму виступі я звернув увагу на те, що сьогодні є невигідним університету заробляти додаткові кошти за надання платних освітніх послуг, оскільки чим більше унiверситет цих коштів заробить, тим менше він отримає із бюджету. Наприклад, нашому університету із бюджету міністерство виділяє 19 мільйонів гривень на зарплату професорсько-викладацькому складу, а 10 мільйонів ми змушені платити із коштів, отриманих за надання платних послуг. А на оплату комунальних послуг міністерство виділяє із бюджету лише біля 1,5 млн грн, у той час як із власних коштів університет змушений виділяти на оплату цих послуг біля 2,5 млн грн. Тож, заробляючи на наданні платних послуг приблизно 19 млн грн., наш університет змушений витрачати 12,5 млн грн. із них на оплату праці викладачів та на оплату комунальних послуг і лише 6,5 млн грн університету залишається на забезпечення усіх інших сфер життєдіяльності, на які, крім студентської стипендії, міністерство університету коштів не виділяє. А це і ремонти, і зв’язок, і Інтернет, і придбання нових комп’ютерів та лабораторного обладнання, і робота транспорту, і поповнення бібліотеки, і матеріали та папір для видавничого центру, і оплата відряджень, і багато інших статей витрат. Особливо дивує те, що при наявності у нашому університеті лише 35 % контрактних студентів міністерство планує нам оплату комунальних послуг за власні надходження на рівні 65 %. А здавалося б, яка різниця — є в університеті контрактні студенти, чи їх нема? Адже опалювати і освітлювати аудиторії потрібно незалежно від того, скільки в них навчається студентів держзамовлення — усі 100 %, чи лише 65 %. Тож логічно університету, який є бюджетною організацією, оплачувати із бюджету комунальні послуги незалежно від того, є в університеті якийсь процент контрактних студентів, чи нема. А ми б ці 2,5 млн грн в нашому університеті, що заплановані на оплату комунальних послуг із власних надходжень, краще використали б на покращення матерiальної бази. Та й зарплату викладачам доцільніше було б платити в бюджетній організації виключно лише з бюджету, незалежно від того навчають вони студентів держзамовлення чи контрактників, тим паче, що більшість контрактників входять до складу академічних груп держзамовлення, в кожній з яких після 2-го курсу внаслідок відрахування частини бюджетників за академічну неуспішність числиться не більше 25 студентів, а то і менше. І, якби це було так, то чим престижнішим є університет, тим більше у нього було б власних коштів, тим швидше він оновлював би свої лабораторії, тим самим додатково нарощуючи свій престиж. Ось у цьому випадку президенту можна було б докоряти нашим університетам тим, що вони не входять до 500 кращих університетів світу. А проводячи політику зменшення бюджетного фінансування університетів на суму зароблених ними за рахунок надання платних послуг власних коштів, нічого сподіватись на те, що якийсь за західними мірками дуже бідний український університет проб’ється у 500 кращих у світі університетів, бюджет майже кожного із яких не набагато відрізняється від Державного Бюджету України.

Запропонував у своєму виступі я також ввести західну систему управління університетами, яка передбачає наявність президента університету, який обирається колективом із числа провідних професорів не більше ніж на два терміни і відповідає за стратегію розвитку і зовнішні зв’язки та керує сенатом, який затверджує бюджет університету по статтях витрат і здійснює контроль його виконання, та ректора університету, який разом зі своїми проректорами відповідає за поточну роботу в університеті по забезпеченню його життєдіяльності і призначається мінiстерством із числа енергійних та ініціативних доцентів на стільки, скільки здатен ефективно працювати.

У своєму виступі я висловив також сумнів у тому, що доцільно до складу вченої ради університету, яка вирішує і такі питання, як присвоєння науково-педагогічним працівникам вчених звань доцента і професора, вводити студентів, оскільки нелогічним є сам факт голосування за присвоєння комусь вченого звання людиною, яка сама ще не має навіть диплому про вищу освіту. Адже це буде уже щось на зразок ленінської тези про те, що кожній кухарці необхідно надати право керувати державою. І де тепер той Радянський Союз, в якому «кухарки» формували уряд і контролювали його діяльність?

Самим головним результатом моєї участі у цій нараді у міністра стало те, що начальник департаменту економіки міністерства Петро Куликов, почувши, що розподіл коштів на оплату комунальних послуг із бюджету та з власних коштів, здійснений працівниками його департаменту для нашого університету, не відповідає процентному співвідношенню між числом студентів держзамовлення і контрактниками, пообіцяв виправити цю несправедливість і додати нам один мільйон гривень з бюджету на оплату комунальних послуг, що дозволить нам додатково використати мільйон гривень на забезпечення життєдіяльності університету по інших статтях витрат, вивільнивши цей мільйон з комунальних послуг за рахунок власних надходжень. Тож повертався до Вінниці від міністра, по закінченні наради, я у дуже гарному настрої.