У п’ятницю 11-го липня, пройшовши співбесіду в американському консульстві у Києві і залишивши там відбитки усіх 10 пальців рук, ми з моєю помічницею Анею Пискляровою отримали візи на в’їзд до США як учасники наукового конгресу у місті Пітсбурзі, розташованому у штаті Пенсільванія недалеко від озера Онтаріо, на протилежному боці якого розкинулось канадське місто Торонто, в якому я побував у вересні 1990 року у статусі народного депутата Верховної Ради УРСР.

Відрядження до Пітсбурга на термін з 19 по 24 липня для участі і виступу з доповіддю на науковому конгресі світової асоціації інженерів-електриків (ІЕЕЕ) мені дозволив міністр.

Вилетіли до США ми з Анею із аеропорту Бориспіль 19 липня, рейсом до Амстердама, об 11 годині 45 хвилин. До Амстердама летіли біля трьох годин. В Амстердамі через дві години пересіли на інший літак, який через 10 годин 30 хвилин приземлився в американському Міннеаполісі. Із Міннеаполіса через дві години ми вилетіли до Пітсбурга невеликим літаком, який приземлився в аеропорту Пітсбурга теж через дві години. Ще година пішла на те, щоб на таксі дістатись з аеропорту до готеля, на розміщення в якому у нас була домовленість ще з Вінниці. Якщо згадати ще й те, що на дорогу з Вінниці до Борисполя автомобілем ми витратили ще чотири години і проходили усілякі митні та прикордонні процедури в аеропорту Бориспіль ще біля двох годин, то з моменту виходу зі своїх квартир у Вінниці до моменту поселення кожного з нас в окремій кімнаті в готелі Пітсбурга пройшло 28 годин, тобто, ми з моєю помічницею Анею провели без сну і відпочинку більше доби. Але, оскільки ми пересікали в польоті до США Грінвінчський меридіан, то, незважаючи на старт в середині дня 19 липня у Борисполі і перебування в дорозі від Борисполя до Пітсбурга протягом 22 годин, ми все одно поселились в готелі Пітсбурга у кінці дня того ж таки 19 липня, оскільки різниця в часі між Борисполем і Пітсбургом складає 7 годин.

Наступний день 20 липня, а це була неділя, ми з Анею почали з пошуків іншого готелю, оскільки, як виявилось, у заброньованому з Вінниці готелі нам виділили кімнати лише на одну ніч, а з неділі у них вільних кімнат не було.

І ми з Анею інший готель швидко знайшли, рухаючись пішки у напрямку до Конгрес-холу на реєстрацію. Кожний із нас отримав комфортний однокімнатний номер вартістю в 265 доларів за добу на термін до дня від’їзду додому, 23 липня.

Одразу ж хочу відзначити, що мене вразила та впевненість з якою Аня спілкувалась англійською мовою і в аеропорту з митниками і прикордонниками, і в готелях з обслуговуючим персоналом, і з поліцейськими при з’ясуванні, де що знаходиться, і куди нам йти. Причому вона їм випалювала фрази з такою ж швидкістю, як і вони їй. При такій швидкості спілкування я взагалі не встигав «врубатись» про що йде мова. І лише тут, на місці, я переконався остаточно, що запевнення старшого викладача Веремiєнка, який індивідуально працював з Анею кілька місяців перед цією поїздкою, про те, що вона не підведе в США, не були бажанням просто заспокоїти.

Після поселення в готель ми зареєструвались в оргкомітеті конгресу, протягом кількох годин пішки знайомились з центром Пітсбурга, а ввечері протягом трьох годин, на теплоході разом з іншими учасниками конгресу, плавали по річці Огайо, та її двох рукавах, оглядаючи з теплохода місто.

У понеділок зранку в 50 залах Конгрес-холу, кожний із яких вміщує від 150 до 300 осіб, розпочалося заслуховування наукових доповідей учасників конгресу, обов’язковою умовою для яких була наявність хоча б одного члена ІЕЕЕ серед авторів доповіді. Оскільки я перед поїздкою до США став членом ІЕЕЕ по Інтернету, сплативши 127 доларів вступного внеску, а керівник Ані і співавтор її доповіді професор Петро Лежнюк є членом ІЕЕЕ у складі філії цієї асоціації у Києві уже кілька років, то у нас з Анею проблем в виголошенні своїх доповідей не було, якщо не звертати увагу на те, що довелось просити перенести наші доповіді з 24 липня на 22 липня, оскільки 23 липня ми уже повинні були від’їжджати додому.

Оскільки мій син, кандидат технічних наук Олександр Мокін, зробив мені гарну комп’ютерну презентацію доповіді англійською мовою, то озвучити її труднощів не склало. Аня, яка вільно володіє як розмовною англійською мовою, так і професійною в галузі електроенергетики, свою презентацію зробила сама. Оскільки наші доповіді були озвучені одночасно в різних секціях, то я не можу дати оцінку її доповіді. Що ж до моєї, то, оскільки вона була позаплановою в день виголошення і до того ж містила лише теоретичні основи, які ще не підтверджені практичним втіленням, то особливого інтересу не викликала, а запитання мені задавав лише один американець і до того ж російською мовою, якою він оволодів під час стажування у Московському енергетичному інституті (до речі у ті ж роки, коли там навчався в аспірантурі Петро Лежнюк).

Слід відзначити, що інтерес викликали в учасників конгресу лише ті доповіді, які містили результати втілення в життя наукових розробок у вигляді пристроїв, агрегатів чи систем, причому з обов’язковим дослідженням похибок функціонування і експериментальною перевіркою життєздатності.

Як підкреслив у пленарній доповіді Президент оргкомітету 21-го конгресу ІЕЕЕ, для членства в ІЕЕЕ головним є те, що ти інженер-електрик, а твоє професорство, чи навіть ректорство і академічне звання, то є другорядним. І заслуговують на увагу на Конгресі ІЕЕЕ лише ті доповіді, які демонструють практичні результати. Тобто асоціація інженерів-електриків є свого роду антиподом різноманітним об’єднанням університетських професорів, котрі генерують нові теоретичні знання. Він наголосив також на тому, що ІЕЕЕ випускає велику кількість науково-практичних журналів, які спонсоруються провідними світовими кампаніями, що спеціалізуються на електрообладнанні. В цих виданнях мають право публікувати свої розробки усі члени ІЕЕЕ, які справно платять членські внески. І до статей ті ж умови висуваються, що і до доповідей на конгресі — вони повинні нести втілені в життя результати, з обов’язковою експериментальною перевіркою і оцінкою похибок функціонування.

До речі, вступивши в члени ІЕЕЕ, я одночасно передплатив півтора десятки її періодичних науково-практичних видань в різних напрямках електроенергетики і електротехніки, благо для членів ІЕЕЕ річна передплата на кожне таке періодичне видання є пільговою і не перевищує 30, а то і 10 доларів.

Завдяки блискучому синхронному перекладу Ані усього, що говорили доповідачі, та яскравому графічному матеріалу, мені вдалося зрозуміти суть усіх тих доповідей, які протягом 21, 22 та ранку 23 липня вислухав в різних секціях конгресу.

Приємно було відчути, що ті, хто займається повітряною акумуляцією електроенергії в різних країнах світу, в теоретичному плані на рівень розробок мого авторського колективу ще не вийшли — вони ще навіть подумки не розглядали двохсекційні повітросховища, ізольовані від атмосфери. Але односекційні повітросховища, з яких повітря через детандерно-генераторний агрегат випускається безпосередньо в атмосферу, вони уже довели до реального втілення у життя з експериментальною оцінкою ступеня акумуляції.

На конгрес — хто на день, хто на два, хто на заслуховування усіх доповідей, з’їхались більше 10 тисяч членів ІЕЕЕ. За словами Президента оргкомітету, висловленими на пленарному засіданні у перший день роботи, в цілому за час проведення конгресу в ньому візьмуть участь до 18 тисяч членів ІЕЕЕ. Усі учасники приходили на засідання секцій з ноутбуками, в які «вкидали» усе, що їх цікавило. Кожен учасник конгресу розпочав роботу з того, що вставив в ноутбук диск з програмою і повним викладом усіх доповідей. Знайшовши ті доповіді, які учасника зацiкавили, він, в подальшому, будував свою роботу так, щоб встигнути побувати скрізь, де озвучувались цікаві йому доповіді. Тому в залах, від доповіді до доповіді, дискретно-неперервно змінювався склад учасників секцій, але реєстрація здійснювалась лише доповідачів.

І хоча б заради того, щоб оцінити дух цієї організації та співставити рівень своїх наукових розробок з рівнем аналогічних досліджень, здійснених іншими ученими чи інженерами, в її роботі варто було взяти участь.

21 липня у другій половині дня ми з Анею, разом з кількома десятками інших учасників конгресу, протягом трьох годин здійснили автобусно-пішохідну екскурсію по місту. Під час екскурсії вразили три обставини, перша із яких полягає в тому, що місто умовно розбите на шість зон: зона готелів, театрів і музеїв, зона офісних хмарочосів, зона університетів, зона лікарень, зона магазинів і жила зона, причому без будь-якого проникнення елементів однієї зони в інші.

Оскільки о цій порі усі театри і музеї не працюють, то у частині міста, розміщеній між двома рукавами річки Огайо, на вулицях можна зустріти було лише тих поодиноких мешканців готелів, які вирішили ознайомитись з містом.

Широких вулиць у місті немає, проїжджі частини в них в основному однополосні в обох напрямках, однонаправленого руху на вулицях немає. Надзвичайно велика кількість підземних паркінгів — буквально на кожному кварталі земля поглинає в себе велику кількість автомобілів. На вулицях пробок немає, вдень по них їздять в основному таксі.

Кожна значима вулиця, добігаючи до берега річки Огайо чи її двох рукавів, переходить в міст, який з’єднує її з такою ж вулицею на другому березі. Таких мостів в границях міста — 46. Всі вони однотипні, з металевих конструкцій, що не додає краси річковим берегам і перетворює річку в подобу хребта.

Оскільки різниця в часі у Пітсбурзі по відношенню до Вінниці складає 7 годин, то секції конгресу працювали саме в ті години, коли наші організми звикли спати. Тож Аню спасало від впадання в сон під час роботи секцій те, що вона перекладала мені усе те, що говорили доповідачі, а мене спасало від сну те, що я вслухався у все те, що говорила Аня, і співставляв сказане з намальованим на графіках і рисунках слайдів, що демонструвались.

Здивувала повна відсутність храмів і церков. Я звик, відвідуючи європейські та канадські міста, бачити їх майже у кожному кварталі. Екскурсії в цих містах також не оминали храми. А у Пітсбурзі ми не бачили цих культових споруд ні коли пішки обстежували центр міста, ні коли з теплохода оглядали місто, ні коли їздили екскурсійним автобусом.

Серед обслуговуючого складу готелю зустріли одного вихідця з України та двох з Кавказу. Вони тепло відреагували на нашу з Анею українську мову спілкування між собою.

Звертає увагу на себе те, що кожен американець будь-якого походження — хоч білий, хоч темношкірий, чи з китайською косиною в очах, чи з коричневим відтінком шкіри індуса — розмовляє з тобою з обов’язковою привітною посмішкою. Так було і в аеропортах, і в готелях, і в ресторанах, і в літаках, і в оргкомітеті конгресу, і в ліфтах, і на засіданнях секцій, і незалежно від кількості заданих запитань, і незалежно від темпераменту.

У Пітсбурзі я зустрів свого колишнього аспіранта В’єта із В’єтнама. Звичайно, якби він сам до мене не підійшов, то я його не впізнав би, оскільки, ставши професором і деканом університету на батьківщині, він суттєво посоліднішав і в очах, і в тілі. Зараз він у США на стажуванні за американським грантом.

23 липня о 4-й годині дня за місцевим часом (23 години ночі у Києві) ми з Анею стартували в напрямку аеропорту Пітсбурга. О 5-й годині були уже в аеропорту, а ще через годину в залі для відлітаючих. Перевірки теж були, але уже не такі скрупульозні, як перед посадкою до американського літака у Амстердамі. Звичайно, туфлі і ремінь зі штанів та піджак теж прийшлось знімати і відправляти на просвічування променями, але, принаймні, не пропонували власноручно відкрити тубу з зубною пастою і не облапували руками від п’яток до маківки голови. В Амстердамі, на шляху до США, особливо прискіпливо перевіряли Аню, оскільки, по-перше, американські митники і прикордонники вирішили, що вона іранського походження, а по-друге, їх здивувало, що вона їде на 5 днів лише з однією невеликою сумкою через плече. Тож у цій сумці вони досліджували кожний предмет так же скрупульозно, як і мою зубну пасту.

О 7-й годині вечора за місцевим часом ми вилетіли із аеропорта Пітсбурга до Детройта, де увійшли в будівлю аеропорту о 9-й годині вечора. Ще через дві години вилетіли із Детройта до Амстердама. Переліт до Амстердама зайняв 11 годин. Ще дві години пішло на реєстрацію виліту до Києва. Потім майже годину літак з пасажирами стояв в аеропорту Амстердама, чекаючи дозволу на зліт. На цю годину ми і запізнились з прибуттям до Борисполя, і замість 16 години 35 хвилин за київським часом приземлились о 17 годині 30 хвилин 24 липня. В аеропорту нас уже чекав Віктор Кириченко на моїй службовій машині. Тож о 18 годині ми рушили з Борисполя до Вінниці, куди прибули о 22 годині 30 хвилин.

Підводячи підсумки, можна констатувати, що поїздка до Пітсбурга була хоча і виснажливою, через велику кількість літако-годин та перельотів і суттєвого зсуву в часі, але корисною як для мене, так і, особливо, для Ані, адже вона вперше у житті була так далеко від рідних, вперше їй довелося летіти так довго, і вперше виконувати роль не лише доповідача на науковому форумі в англомовному середовищі, але і виконувати функції перекладача для шефа та контактера з місцевими органами забезпечення життєдіяльності на усіх етапах нашого перебування за кордоном.

До речі, добре, що ми не взяли білети на зворотній шлях на 24 липня. Адже у цьому випадку наш приліт до Борисполя 25 липня співпав би з прильотом сюди ж Вселенського патріарха Варфоломія, який прибув до Києва для участі у святкуванні 1020-річчя хрещення Київської Русі. У зв’язку з його прильотом, 25 липня у Борисполі було оголошено президентський рівень безпеки, тож жодну машину, не причетну до зустрічі високого гостя, в район аерпопорту міліція не допускала. Не була б, звичайно ж, допущеною в аеропорт і моя службова машина з Віктором Кириченком за кермом. І довелось би нам з Анею цю машину в аеропорту чекати до зняття президентського рівня безпеки на шляху від Борисполя до Києва, а це, вважай, до ранку.