У суботу 24 листопада увесь український народ о 16 годині запалив свічки в пам’ять про тих 10 мільйонів співвітчизників, які померли голодною смертю в період 1932–33 років. Це уже була друга хвиля голодомору.

Перша хвиля смертей від голоду в Україні прокотилась ще в період 1921–22 років. Але перша хвиля, по-перше, не була такою масштабною, по-друге, була викликана тим, що мужики замість того, щоб орати і сіяти в полях скакали по цих полях на конях з шашками, рубаючи один одному голови у братовбивчій громадянській війні.

А що ж до другої хвилі голодомору, то, як свідчать історичні документи, — це була свідомо спланована комуністичною верхівкою Радянського Союзу і реалізована рядовими комуністами акція по винищенню носіїв ідеології приватної власності в країні. Адже в містах на той час уже уся власність перейшла до рук органів комуністичного правління різних рівнів, які правили від імені пролетаріату, а на селі продовжувала зберігатись приватна власність на землю, на будівлі і на засоби праці. І правляча в Радянському Союзі Комуністична партія вирішила, що для того, щоб прибрати цю приватну власність до своїх рук, потрібно знищити здатну до опору частину її власників.

Звичайно, продзагони відбирали хліб і в станицях Дону та Кубані, але там людей у роки голодомору померло на два порядки менше ніж в Україні, тому що, по-перше, бійці продзагонів, які на Дону і Кубані, в основному, теж були вихідцями з цих регіонів, ставились до козаків більш поблажливо і не вимітали усе до останньої зернинки, як це робили продовольчі загони в Україні, сформовані виключно з представників не українських регіонів. А по-друге, правляча комуністична верхівка не ставила за мету знищити кубанських і донських козаків, які у Росії завжди були оплотом влади — вони їх сподівались приручити, а от стосовно українських заможних селян комуністичні правителі у Москві визначились однозначно — знищити. Адже серед цих правителів було досить багато таких, які мали освіту і добре пам’ятали і про боротьбу української козацької держави Богдана Хмельницького за свободу, і про появу козацьких загонів гетьмана Конашевича-Сагайдачного під стінами Москви, і про гетьмана Івана Мазепу, який разом зі шведами не переміг війська Петра 1-го під Полтавою лише тому, що ядром було перебито ногу шведському королю Карлу, що деморалізувало шведських вояків, і вони покинули поле битви. Пам’ятали ці комуністичні правителі і генетичну ненависть українців до москалів, які за правління у Російській імперії Катерини 2-ї ліквідували Запорізьку Січ і запровадили у раніше вільній Україні кріпацтво.

Тож цілеспрямоване знищення українських селян у період 1932–33 років було — це доведено архівними документами, це є фактом, не визнавати який можуть лише ті, хто і сьогодні мріє про їх донищення заради встановлення свого панування на селі. Але, на мій погляд, це не було знищення українців росіянами чи євреями, це було знищення українських селян виконавцями вказівок комуністичних правителів держави. Це є одним із найбільших злочинів Комуністичного режиму Радянського Союзу. Масштаб цього злочину є не меншим, а в силу того, що він був раніше, навіть більшим іншого, уже визнаного у світі, злочину комунізму, який пов’язаний з масовими репресіями в середовищі інтелігенції, органах влади та у Збройних силах, починаючи з 1937 року.

І, на мою думку, за здійснення навіть лише одного цього злочину, не беручи до уваги навіть усі інші, комунізм, як ідеологію, потрібно заборонити. Як заборонили фашизм.

І Віктор Ющенко, щоб там про нього не говорили сьогодні, обов’язково увійде в Історію України і в Світову Історію уже хоча б тому, що він є керівником держави, який першим на такому рівні заговорив про те, що у 1932–33 роках Комуністичною партією Радянського Союзу здійснювався геноцид українського народу, який своїми виступами і указами пробудив у свідомості нашого народу цю страшну історичну пам’ять, без чого не можна гарантувати не повторення такої трагедії у майбутньому, особливо, якщо нинішні політики так і не знайдуть у собі мужності заборонити комуністичну ідеологію, як це зробили політики середини 20-го століття з ідеологією фашизму.

А у вікні мого ректорського кабінету у суботу 24 листопада, починаючи з 16 години і до пізнього вечора, горіли свічки, змінюючи одна одну після догоряння і закарбовуючи у моєму мозку пам’ять про великі жертви нашого народу у часи комуністичного правління. І запалював ці свічки я не на виконання указу президента, а за покликом своєї душі, пробудженої цим указом.