Понеділок 12 листопада розпочався засіданням ректорату, на якому звітували про виконання завдання одразу дві комісії, одна з яких, під головуванням проректора Василя Леонтьєва, була створена для вивчення питання, порушеного мамою учня нашої університетської заочної фiзико-математичної школи під впливом його скарги про садистське ставлення до нього з боку іншого учня та одного із наших викладачів, а друга — під головуванням заступника проректора Геннадія Лисенка — для вивчення стану справ з викладанням дисциплін програмування.

Комісія під головуванням проректора Василя Леонтьєва з’ясувала, що мама учня у своїй скарзі подала правдиву інформацію. Дійсно, один із учнів ЗФМШ, у якій він по суботах та неділях навчався паралельно з навчанням у основній середній школі, на перерві між уроками вилив за комір її сину розчинник лаку для нігтів, від ацетонового запаху якого потерпілому стало зле, оскільки він страждає діабетом. Дійсно, викладач, до якого на початку наступного уроку потерпілий учень звернувся з проханням його відпустити, оскільки він себе погано почуває, перед тим, як відпустити цього учня, поглузував з нього, заявивши, що той «нанюхався ацетону» для того, щоб «сачканути» від контрольної роботи. Дійсно, при виході з корпусу потерпілому учню стало настільки погано, що чергова змушена була надати йому першу допомогу та сушити куртку, облиту розчинником лаку. Тож, незважаючи на те, що батьки обох учнів порозумілись, і потерпілий і його мама вибачили кривдника, комісія рекомендувала відрахувати цього кривдника з ЗФМШ, аби і він, і усі інші учні ЗФМШ зрозуміли, що за свої вчинки потрібно нести відповiдальність. Члени ректорату одноголосно підтримали пропозицію комісії. Підтримали вони і другу пропозицію комісії — винести догану викладачу, який замість надання допомоги віднісся до потерпілого учня глумливо. Рекомендовано було також, враховуючи, що цей викладач уже має наукову пенсію, тобто є соціально-захищеним, після закінчення строкового договору з адміністрацією у наступному році не рекомендувати ректору продовжувати з ним трудові відносини у подальшому.

Комісія під головуванням заступника проректора Геннадія Лисенка доповіла, що в цілому викладачі 43 дисциплін програмування в нашому університеті працюють на сучасному рівні, інакше наша студентська збірна з програмування не змогла б щороку входити у число призерів першості України, яка має статус чверть-фіналу першості світу, не посіла б у минулому році третє, а у нинішньому році друге місце у європейському регіональному півфіналі цієї першості світу, і не була б допущена у нинішньому році у складі збірної Південно-Східної Європи до участі у фіналі цієї першості, який пройде у Канаді на базі університету Альберти. Наших відмінників цього напрямку підготовки фахівців закордонні фірми беруть одразу на «великі» долари. Та й ті наші випускники зі спеціальності програмування, які виходять з середнім балом диплому на рівні «добре», теж не мають проблем з працевлаштуванням за фахом на гарно оплачувані місця. Звичайно, комісія знайшла і недоліки. І, перш за все, у тому напрямку, про який я уже згадував раніше — наші викладачі недостатньо уваги приділяють операційній системі Linux та її дистрибутивам, концентруючись лише на операційній системі та програмних продуктах фірми Microsoft. Ректорат підтримав висновки комісії про доповнення навчальних програм дисциплін програмування дистрибутивами операційної системи Linux.

Після засідання ректорату я зустрівся з начальником служби охорони праці Міністерства освіти і науки Миколою Васильчуком, який прибув до нашого університету разом з завідувачем сектору безпеки життєдіяльності мінiстерства Юрієм Бадюком для організації на базі нашого університету у середу-четвер навчання і прийому заліків з охорони праці та безпеки життєдіяльності у керівників ВНЗ I-IV рівнів акредитації Вінницької і Житомирської областей, їх перших заступників та начальників служб охорони праці.

Під час цієї зустрічі ми узгодили до деталей увесь процес навчання та прийому заліків, після чого представники міністерства залишились в університеті відпрацьовувати разом з моїми проректорами усі ці деталі, а я, підписавши документи, у другій половині дня подався до Києва, де наступного дня у вівторок повинен був взяти участь в засіданні президії Академії педагогічних наук України, останньому перед загальними зборами академії, присвяченими переобранню її керівних органів.

Дорога була не легкою. Після Житомира стемніло і пішов густий сніг, такий, що «двірники» мого автомобіля змітали його з лобового скла разом з болотистими бризками з-під коліс сусідніх автомобілів у неперервному режимі аж до самого Києва, точніше, аж до самої будівлі академії. Світло фар зустрічних автомобілів, проходячи обводнене лобове скло як лінзу, перетворювалось на райдугу з усіма кольорами спектру, а червоні ліхтарі автомобілів, які доводилось наздоганяти і обганяти, викидали крім основного потоку червоного світла в межах своїх габаритів, ще й вертикальні пучки червоних променів, які, як живі, переміщались по лобовому склу уперемішку з райдугами від зустрічних фар. Цей безперервний мінливий світло-райдужний калейдоскоп на лобовому склі заворожував і вимагав граничної концентрації уваги навіть при досить помірних швидкостях у 120–130 кілометрів за годину. Їхати з більшими швидкостями було практично неможливо. У Києві по дорозі до гуртожитку академії, мені, можна сказати, пощастило — я не попав у жодну «пробку», лише кілька разів був у «тягунах». Тож усю дорогу від університету у Вінниці до академії у Києві вдалося покрити за чотири години, що за такої погоди є дуже непоганим результатом.

Увечері цього ж дня я спостерігав по телевізору події, що розгорнулися у Керченській протоці та біля південного берегу Криму, де штормовий вітер і хвилі пошкодили півтора десятка кораблів типу «річка-море», причому 7 із них затонули. Із цих семи п’ять кораблів затонули у Керченській протоці, забруднивши її мазутом і нафтою. На дно пішли, також, кілька суден, навантажених сіркою. Тож маємо ще одну екологічну катастрофу, яка може де-факто позбавити статусу курортних такі міста як Керч, Судак, можливо, Феодосію і навіть Севастополь. У нафтових і мазутних плямах, які вітер прибиває до берегів, гинуть птахи. Шторм не дозволяє відкачувати нафту і нафтопродукти з пошкоджених суден, і є небезпека, що під впливом низької температури нафта і мазут, що повитiкали з покалічених танкерів, перетворившись на згустки, упадуть на морське дно, що унеможливить їх збір, а тому вони потім роками будуть викидатись з дна морського на берег іншими штормами.

Вівторок 13 листопада я розпочав з походу до полiклiніки Верховної Ради України, оскільки засідання президії перенесли на післяобідній час. За допомогою медсестри Іри мені вдалося усі потрібні для профілактичного огляду кабінети і лабораторії пройти до 12-ї години. З поліклiніки я вийшов у бадьорому настрої, оскільки лікарі запевнили, що, як для мого віку, мої основні функціональні органи ще працюють непогано.

Засідання президії пройшло динамічно і закінчилось за дві години, тож уже о 16-й годині 20 хвилин я стартував від гуртожитку академії у напрямку до Вінниці. Але так довго до Вінниці із Києва я ще не їхав ніколи. Щоб потрапити від гуртожитку академії, що знаходиться на вулиці Артема, через вулицю Чорновола до Проспекту Перемоги мені знадобилося рівно три години. У цій поїздці я вперше зрозумів, що таке київські «пробки». А по дорозі від Києва до Бердичева я їхав у тих же умовах, що і днем раніше у зворотному напрямку — знову неперервний сніг, знову бризки з-під коліс сусідніх автомобілів, знову райдужно-променеві розводи на лобовому склі. Тож додому у Вінниці я приїхав лише о 22 годині 50 хвилин. Тобто, у дорозі за кермом без перепочинку в умовах надзвичайної напруги я перебував 6 годин 30 хвилин. Піднімався до своєї квартири я трохи втомлений, але у доброму гуморі — адже, якщо я ще можу у таких складних погодних умовах їхати таку кількість годин без перепочинку, то це означає, що рано ще думати, незважаючи на вік у 65 років, про те, щоб уступати комусь ректорське крісло. Особливо ще й з огляду на активізацію наукової роботи — протягом трьох останніх тижнів я підготував матеріал для авторської доповіді по проблемі створення повітряних акумулюючих електростанцій на конгрес світової організації інженерів-електриків, який у наступному році відбудеться у американському Пітсбургу, та дві наукові статті — одна по регулюванню системних вітрових електростанцій, а друга — по проблемі оптимізації електроприводів трамваїв під час руху по ділянках колії зі складним рельєфом.

Середу 14 листопада зранку я на правах господаря розпочав відкриттям у нашому університеті навчання керівників ВНЗ 3-го та 4-го рівнів акредитації, їх перших проректорів та керівників служб охорони праці, яке закінчилось складанням заліків у одному із університетських обчислювальних центрів з використанням білетів, привезених керівниками служби охорони праці та безпеки життєдіяльності міністерства Миколою Васильчуком та Юрієм Бадюком. Викладачами на цьому навчанні виступили також кілька керівників наших місцевих підрозділів, пов’язаних з охороною праці та безпекою життєдіяльності, обласної державної адміністрації, державної автоінспекції та Мінiстерства надзвичайних ситуацій.

Після складення заліку і підписання документів я знову стартував у напрямку Києва, домовившись з представниками міністерства про те, що наступного дня вони проведуть навчання керівників ВНЗ 1-го і 2-го рівнів акредитації і приймуть заліки у них уже без моєї присутності, а з залученням, якщо буде потрібно, замість мене моїх проректорів. А моя присутність у Києві у четвер і п’ятницю була обов’язковою, оскільки саме у ці дні було заплановано проведення загальних зборів АПНУ.

Дорога до Києва цього разу була дещо кращою — до Житомира взагалі не сніжило, а після Житомира сніг йшов лише місцями і не густий. Тож я доїхав до Києва швидко, але уже на під’їзді до міста в районі села Стоянка попав у пробку, з якої, правда, кидаючи свою «Максиму» із ряду в ряд, як тільки попереду з’являлась шпарина між автомобілями, вибрався за хвилин двадцять. У самому Києві на жодній з вулиць маршруту у пробку цього разу не попав. Тож біля 18-ї години я уже був у своєму номері готельного поверху гуртожитку академії.

О 10-й годині ранку у четвер 15-го листопада в актовому залі Інституту педагогіки АПНУ розпочалися загальні збори Академії педагогічних наук України, присвячені її 15-й річниці від дня заснування та перевиборам керівного складу: президента, віце-президентів, головного вченого секретаря, академіків-секретарів відділень та президії. Серед гостей високого рангу слід у першу чергу відзначити Президента Національної академії наук України Бориса Патона, який, незважаючи на свій майже 90-річний вік, зберігає жвавість і тіла, і розуму, і виступає ясно і чітко без шпаргалки. Були присутніми також віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань Дмитро Табачник та міністр Кабінету Міністрів України Анатолій Толстоухов. Взяли участь у роботі загальних зборів академіки НАНУ і АПНУ Михайло Згуровський та Віктор Скопенко, перший із яких є Головою спілки ректорів державних вищих технічних навчальних закладів 3-го і 4-го рівнів акредитації, а другий Головою спілки ректорів усіх державних вищих навчальних закладів України 3-го і 4-го рівнів. Не було ні міністра освіти і науки Станіслава Ніколаєнка, ні його 1-го заступника Бориса Жебровського, ні заступника з вищої освіти Василя Шинкарука, ні будь-якого іншого заступника міністра або начальника департаменту. Такого зневажливого ставлення до загальних зборів Академії педагогічних наук України з боку керівників Мінiстерства освіти і науки ще ніколи не було за 15 років існування нашої академії. Можливо вони вважали, що досить присутності першого заступника міністра Андрія Гуржія, який є нашим академіком, а тому зобов’язаний брати участь у загальних зборах. Але його теж не було, оскільки він перебував у ці дні у санаторії на лікуванні.

Зі звітною доповіддю виступив Президент АПНУ, академік НАНУ і АПНУ, доктор філософських наук, професор Василь Кремень. Після його виступу з обговоренням доповіді виступили інші академіки і член-кореспонденти академії, які визнали роботу академії задовільною і одностайно висловили пропозиції переобрати Президента АПНУ академіка НАНУ і АПНУ Василя Кременя на цей пост на наступний 5-річний термін. Оскільки інших кандидатур висунуто не було, то лічильна комісія на чолі з академіком АПНУ Анатолієм Мазаракі після підведення риски по висуненню кандидатур ще до обіду пішла готувати бюлетені для таємного обрання президента. Голосування теж було одностайним — тож 15-го листопада академік НАНУ і АПНУ Василь Кремень розпочав новий, уже третій 5-річний відлік часу на посаді Президента АПНУ. Після обідньої перерви майже одностайно був переобраний на новий 5-річний термін і перший віце-президент нашої академії академік АПНУ Василь Мадзігон, який, незважаючи на те, що нещодавно відсвяткував свій 70-річний ювілей, є ще міцним і фізично, і розумово. Але мали місце і зміни. Замість академіка Олександри Савченко, якій у нинішньому році виповнилося 65 років і виникли проблеми зі здоров’ям, віце-президентом АПНУ майже одностайно було обрано 57-річного директора Інституту вищої школи АПНУ Володимира Лугового, колишнього ректора Української академії державного управління при президентові України. Однак і Олександра Савченко залишається в числі керівників академії — віднині вона зосередиться на роботі Голови Координаційної ради АПНУ, у функції якої входить координація тематики досліджень усіх майбутніх кандидатів та докторів наук у статусі аспірантів, докторантів та здобувачів. Було прийнято відставку академіка-секретаря відділення дидактики, методики та інформаційних технологій в освіті академіка Наталії Бібік, яка протягом останнього року перенесла чотири важкі хірургічні операції. На її місце повернувся попередній керівник цього відділення академік Олександр Ляшенко, котрий у зв’язку з цим склав з себе повноваження Головного вченого секретаря академії. Виконувачем обов’язків Головного вченого секретаря академії було призначено 58-річного член-кореспондента АПНУ Михайла Бурду, який до цього призначення працював на посаді заступника директора Інституту педагогіки АПНУ і якому згідно зі статутом академії, щоб позбавитись від «в. о.», потрібно спочатку обратись академіком.

Після завершення першого дня роботи загальних зборів, о 18-й годині у четвер 15 листопада, повечерявши у себе в номері готельного поверху гуртожитку академії самостійно привезеними сюди харчами, я включив телевізор і з новин довідався, що Партія регіонів отримала у ЦВК тимчасові посвідчення народних депутатів України. Більше того, я довідався, що нарешті запрацювала комісія по підготовці першого засідання Верховної Ради України, головою якої було обрано народного депутата України від Партії регіонів Раїсу Богатирьову, а секретарем — народного депутата України від Блоку Литвина Ігоря Шарова. І є уже перший результат роботи цієї комісії — перше засідання Верховної Ради України 6-го скликання призначене на 23 листопада 2007 року.

А Іван Плющ, Ігор Кріль та Василь Петьовка усе ще не поставили свої підписи під документом про створення 23 листопада (після прийняття народними депутатами присяги) демократичної коаліції на основі БЮТ і Блоку НУНС.

У п’ятницю 16-го листопада зранку відбулися засідання відділень академії, на яких академіки-секретарі відзвітували про свою роботу протягом попередніх 5 років і таємним голосуванням були визначені кандидатури претендентів на посади академіків-секретарів на наступні 5 років.

Я, звичайно ж, взяв участь у роботі відділення педагогіки і психології вищої школи, до якого прописаний. Ми заслухали звіт нашого академіка-секретаря Миколи Євтуха, позитивно оцінили його роботу і, незважаючи на 69-річний вік, а зважаючи лише на наукову плодовитість та надзвичайну мобільність і високі організаторські здібності, рекомендували його на посаду академіка-секретаря відділення на наступні 5 років.

Після засідань відділень ми знову усі зібрались в актовому залі Інституту педагогіки АПНУ і продовжили загальні збори академії. Таємним голосуванням спочатку були затверджені рекомендовані відділеннями академіки-секретарі, а потім приступили до висунення кандидатур до складу президії академії та таємного голосування по них. На 27 місць у президії було висунуто 27 претендентів, по жодному з яких не надійшло ні заяв, ні реплік від жодного учасника загальних зборів.

Рекомендовано було до складу президії на наступні 5 років і мене, у числі тих 18 членів президії, які обираються. Нагадаю, що президент академії, віце-президенти, головний вчений секретар і академіки-секретарі відділень входять до складу президії згідно зі статутом АПНУ за посадою.

Усі рекомендовані до складу президії 18 претендентів набрали потрібну для обрання кількість голосів. Якщо й були голоси проти когось, то одиничні. Але кілька претендентів, серед яких виявився і я, були обрані одноголосно. Одностайне голосування по моїй кандидатурі мене здивувало, адже і у моїх книжках, і при обговоренні різних питань я буваю інколи досить жорстким і категоричним по відношенню до певних політичних і академічних осіб, і певних моральних цінностей, що не усім моїм колегам по академії подобається. І навіть напередодні цих зборів я мав досить жорстку і непоступливу полеміку з одним із апологетів прийому до ВНЗ виключно лише за результатами зовнішнього тестування, який є також одним із розробників цих тестів, Головним вченим секретарем академії Олександром Ляшенком. Не усім подобається і моя активна політична позиція на підтримку Юлії Тимошенко. Але, як виявилось, наші академіки при голосуванні беруть до уваги лише загальний позитив і не зважають на певні розбіжності у поглядах. До речі, гострого на язик і жорсткого в оцінках академіка Володимира Преснякова теж здивувало одноголосне обрання мене до складу академії, про що він мені сказав після голосування.

По завершенню обговорення доповіді Президента АПНУ Василя Кременя була прийнята відповідна «Постанова про роботу АПН України в період 2002–2007 рр.», згідно з якою робота академії визнана задовільною і намічені конкретні завдання по її подальшому вдосконаленню.

Ряд членів академії і співробітників академічних інститутів були нагороджені Почесними грамотами і медалями, які вручили віце-прем’єр Дмитро Табачник та Президент АПНУ Василь Кремень.

Усім членам академії було вручене 5-томне зібрання праць академіків, випущене в честь 15-річчя АПНУ. Кожний том характеризував роботу відділення. Нашому відділенню педагогіки і психології вищої школи було присвячено том № 4. На сторінках 308–324 у цьому томі була представлена і моя праця: «Технології і засоби супроводження занять у системі дистанційної освіти та досвід їх впровадження в навчальний процес інженерних спеціальностей ВНТУ», яку я підготував у співавторстві з професором Віталієм Мокіним та доцентом Мирославом Боцулою.

Після завершення роботи загальних зборів о 14-й годині я стартував у напрямку до Вінниці. Цього разу, аби не потрапити у багатогодинну «пробку», я вирішив взагалі не виїжджати на маршрут вздовж вулиць Артема та Чорновола, а, пересікши вулицю Артема в районі виїзду від академії під прямим кутом на світлофорі і спустившись по Полтавській до трамвайної колії, вздовж цієї колії податись до Площі Перемоги, на якій біля цирку і влитись у потік на Проспекті Перемоги. План виявився вдалим, оскільки я уже через 7 хвилин влився в потік на Проспекті Перемоги, який цього разу ніде не перетворився на «тягун». І погода цього разу була кращою ніж у середу, менше сніжило на відрізку від Києва до Житомира. Тож до університету у Вінниці я прибув, не напрягаючись і ніде не ризикуючи, біля 18-ї години, витративши на шлях від академії у Києві до університету у Вінниці менше 4 годин.

Увечері цього ж дня я трохи подивився передачу Савіка Шустера «Великі українці». Задумка Савіка Шустера, звичайно ж, є цікавою, але її реалізація, на мій погляд, є абсолютно не адекватною. Не може бути експертом та частина нашого народу, яку хлібом не годуй, а дай можливість послати СМС чи зателефонувати на якусь студію з того чи іншого приводу. А більшість серйозних людей ні СМС слати не будуть, ні по телефону не дзвонитимуть.

А ті кілька серйозних людей, що збираються у студії, не можуть репрезентувати усіх інших серйозних людей.

На мій погляд, великими українцями є ті представники українського народу, які внесли вагомий вклад у звеличення України у світі. І немає ніякого значення якою мовою вони розмовляли і який процент крові корінної національності тік у їхніх жилах, оскільки для закордонних пошановувачів вони усі були українцями. І головні відомості про велич цих українців повинні черпатись не з тієї інформації, яка викладена в заполітизованих тією чи іншою політичною силою підручниках з літератури, мистецтва чи історії, що була при владі в Україні під час їх видання, а з тієї інформації, що викристалізовувалась роками у різноманітних закордонних та міждержавних виданнях та літописах. Крім того, я вважаю, що великих українців потрібно визначати по номінаціях, оскільки не гоже порівнювати вклад у звеличення України державного діяча чи письменника, композитора чи співака, спортсмена чи полководця. Я, наприклад, не візьмусь визначати, хто більш великий українець — Богдан Хмельницький чи Тарас Шевченко. І всерйоз не сприйму тих, хто намагатиметься це зробити. А от порівнювати гетьмана Хмельницького і гетьмана Конашевича-Сагайдачного уже цілком можливо, як цілком можливо і порівнювати між собою за вкладом у звеличення України Тараса Шевченка та Лесю Українку чи Івана Франка. Я також вважаю, що великих українців потрібно визначати лише, починаючи з тієї пори, коли Україна зазвучала як держава. І не є, на мій погляд, великим українцем ні Володимир Великий, ні Ярослав Мудрий, оскільки Київська Русь у своєму складі мала і деякі князівства, землі яких нині знаходяться у складі Росії, Польщі, Литви, Білорусії і Молдови, тобто, по нинішнім визначенням вона була імперією. І якщо визнавати Ярослав Мудрого великим українцем, то тоді імператора Римської імперії Юлія Цезаря чи Октавіана Августа слід визнавати у Франції великим французом, в Англії великим англійцем, а у Єгипті великим єгиптянином, адже усі ці нинішні незалежні держави тоді були провінціями Риму. І Юлій Цезар не є великим італійцем, а є великим римлянином, оскільки у країні під назвою Італія він не жив. І Ярослав Мудрий є великим русином або великим киянином, але не є великим українцем, оскільки в державі під назвою Україна він не жив.

У суботу 17 листопада я провів день за комп’ютером, описуючи усі ті події, що відбулися протягом цього тижня, а увечері подивився репортаж про матч нашої футбольної збірної зі збірною Литви. Звичайно, на цей матч наклала відбиток та обставина, що він нашій збірній уже нічого не додавав — вона навіть у разі перемоги не могла претендувати на вихід із групи, але такої бездарної гри від наших футболістів навіть у відсутності мотивації я не чекав. У збірній Литви не було таких зірок, як наші Шевченко, Воронін чи Тимощук, але вони грали комбінаційно і націлено, а тому і забили в наші ворота два м’ячі. Наші ж захисники грали на відбій, а тому м’яч не попадав ні до Вороніна, ні до Шевченка, тож і забити вони нічого не змогли. І, треба сказати, що вони і не намагались щось змінити, бездарно відстоявши матч на чужій половині поля. Похоже, що Олег Блохін буде покидати тренерський місток збірної під свист і улюлюкання болільників, оскільки за такої гри його підопічних в останньому матчі з Францією сподіватись на перемогу утопічно.

Ось на цьому я і поставлю крапку у розповіді про події тижня, що завершується.

Постскриптум 1: в ніч з суботи на неділю на шахті імені Засядька, де у нічній зміні працювало 500 шахтарів, стався вибух, після якого виникла потужна підземна пожежа. За попередніми даними 70 шахтарів загинули, ще 30 вважаються такими, що пропали безвісти, оскільки вони не піднялися з шахти на поверхню і рятівники не змогли поки-що знайти їхні тіла. Але є ще такі дільниці шахти, де триває пожежа і куди рятівники не в змозі потрапити. Це уже 5-а масштабна трагедія на цій шахті за останні 8 років. А вона ж є однією із найпотужніших та найнасиченіших сучасною технікою у Донбасі! На шахту прибув прем’єр-міністр Віктор Янукович. Створено комісію по наданню допомоги жертвам трагедії. У Донбасі оголошено три дні жалоби. Президент України Віктор Ющенко оголосив 20 листопада днем жалоби по усій Україні.

Постскриптум 2: станом на 30 листопада 2007 року офiційно встановлено, що на шахті імені Засядька під час вибуху метану 18 листопада вночі загинули 100 гірників, а із тих 40 гірників, що знаходяться у лікарні один уже помер.