17 лютого відбулося чергове засідання президії Академії педагогічних наук України, на якому головував Президент академії Василь Кремень уже не в статусі міністра освіти і науки, а в статусі першого заступника Державного секретаря України.

А рівно через тиждень — 24 лютого — на засіданні Ученої ради університету мені довелось дати досить жорстку оцінку поведінки завідувача кафедри політології і права Валерія Корнієнка, обумовлену подіями, викликаними Помаранчевою революцією.

Як уже відомо з моєї попередньої книжки, Валерій Корнієнко під час президентської виборчої кампанії був заступником начальника Вінницького обласного виборчого штабу Віктора Януковича. Але, як мені стало відомо уже тепер, Валерій Корнієнко, скориставшись своїм правом завідувача кафедри, запланував увесь свій річний обсяг навчального навантаження на перший триместр навчального року, який співпав з президентською виборчою кампанією, і, мотивуючи великою завантаженістю у виборчих заходах, передоручив виконання запланованого йому навчального навантаження колегам по кафедрі. Як виявилось, колег по кафедрі Валерій Корнієнко переконав у тому, що президентом України стане Віктор Янукович, а тому усі вони через кілька місяців будуть пишатися тим, що, заміняючи його на лекціях і семінарських заняттях, теж вносили свій вклад у перемогу.

І лише після виборів, які закінчились поразкою Віктора Януковича, викладачі кафедри розповіли мені про те, як вони протягом чотирьох місяців виконували навчальне навантаження за свого завідувача, а він на кафедрі майже не з’являвся, проводячи увесь свій час у обласному виборчому штабі.

Фактично, реагуючи на вчинене, я повинен був би зараз запропонувати Валерію Корнієнку добровільно скласти з себе повноваження завідувача і повернути незаконно отриману зарплату за чотири місяці. Але, розуміючи, що засобами масової інформації це буде представлено як розправа з прихильником Віктора Януковича, я не став вимагати від Валерія Корнієнка здійснення таких кроків, але через проректора Василя Леонтьєва, оскільки сам Корнієнко уникав зустрічі зі мною, запропонував йому перерозподілити навчальне навантаження на кафедрі так, щоб в залік тим викладачам, що працювали восени за нього, пішло виконане ними навчальне навантаження завідувача, а він взяв на себе виконання їхнього весняного навчального навантаження у відповідних пропорціях. А через ученого секретаря університету Едуарда Кірчанова я запропонував Валерію Корнієнку не подавати у цьому навчальному році на Учену раду університету підготовлені ним документи на присвоєння ученого звання професора.

Але, проігнорувавши ці мої поради, Валерій Корнієнко перерозподілу навчального навантаження по кафедрі до цього часу не зробив, а документи на Учену раду все одно подав, розраховуючи на те, що достатню для присвоєння ученого звання професора кількість голосів при таємному голосуванні він, незважаючи на критичне відношення ректора, набере.

Не поставити на таємне голосування на Ученій раді університету заяву Валерія Корнієнка я не мав права, тож голосування відбулося. Але перед його початком, при обговоренні, я свою позицію оприлюднив. Результати таємного голосування виявились такими: «За» присвоєння Валерію Корнієнку ученого звання професора проголосували 30 членів Ученої ради, «Проти» проголосували 33 члени і 11 членів «Утримались». Тож Валерій Корнієнко ученого звання професора не отримав. Йому було запропоновано виправити допущені помилки і не зловживати своїм статусом завідувача в майбутньому, що дасть право Ученій раді в наступному навчальному році повернутись до повторного розгляду питання про присвоєння йому ученого звання професора.

Як вдалося з’ясувати, Валерій Корнієнко усе-таки розраховував на те, що я не буду оприлюднювати на Ученій раді факт допущеного ним зловживання службовим становищем і заяву, що голосуватиму проти, по-перше, тому, що не захочу псувати відносин з проректором Леонтьєвим, котрий про цей факт знав, але закрив на нього очі, по-друге, тому, що побоюсь викликати на себе шквал звинувачувальних публiкацій у періодичних виданнях, які на виборах підтримували Віктора Януковича, а по-третє, тому, що на цьому ж засіданні Ученої ради обирався за конкурсом на посаду завідувача кафедри моделювання та моніторингу складних систем мій старший син доцент Віталій Мокін.

І тим, що Валерій Корнієнко не зміг здійснити правильний прогноз ні результатів президентських виборів, ні реакції Ученої ради на факт зловживання ним службовим становищем, ні моєї поведінки під час розгляду питання про присвоєння йому ученого звання, є додатковим свідченням того, що рівня професора політології він на сьогодні ще не досяг, адже прогнозування розвитку суспільних відносин і є основним завданням політології.

А Віталій Мокін при таємному голосуванні отримав 72 голоси «За» і лише два голоси «Проти» і це не дивно, оскільки він у свої 30 років, по-перше, уже завершив роботу над докторською дисертацією, а по-друге, сьогодні об’єктивно є фахівцем номер один на Вінниччині по створенню геоінформаційних систем екологічного моніторингу, який виконує замовлення на створення цього класу систем не лише організацій нашої та сусідніх областей, але і замовлення таких загальнодержавних відомств, як Мінiстерство екології, Гідрометцентр та Укрводгосп. І більшість його конкретних замовників навіть не знають, що він син ректора, а лише знають, що він виготовляє науковий продукт високого рівня, що завжди доводить його до практичного впровадження, яке здійснює завжди в обумовлені угодами терміни. І усі наукові досягнення Віталія Мокіна є його суто особистим здобутком.

У кінці лютого на слуху у всіх було п’ять тем — це, по-перше, реприватизація металургійного гіганту «Криворіжсталь» та прогноз її наслідків; по-друге, ініціація однією із діючих сил Помаранчевої революції молодіжною організацією «Пора» відставок ректорів, що були довіреними особами Віктора Януковича, та створення нею «чорних списків»; по-третє, люстрація керівників усіх рівнів, журналістів та викладачів вузів на предмет співробітництва з КДБ СРСР, причетності до зловживання владою режимом Леоніда Кучми та участі у фальсифікаціях останніх президентських виборів; по-четверте, пікетування прихильниками Віктора Ющенка ряду обласних державних адмінiстрацій в знак неприйняття призначених президентом губернаторів і, по-п’яте, перепалка в засобах масової інформації прихильників та противників гурту «Ґринджоли», який отримав право представляти Україну на конкурсі Євробачення, що цієї весни проходитиме у Києві.

Повернути державі «Криворіжсталь» та інші підприємства, приватизація яких була проведена попередньою владою з порушеннями і недоплатою, пообіцяли і Президент України Віктор Ющенко, і прем’єр-міністр Юлія Тимошенко. І уже є рішення суду, який визнав приватизацію «Криворіжсталі» проведеною з порушеннями чинного законодавства. Тож «Криворіжсталь» буде спочатку повернуто державі, а потім знову виставлено на приватизацію, аби отримати за цей завод ту ціну, яку він заслуговує. А це, на думку Віктора Ющенка, на 5 мільярдів гривень більше, ніж було отримано.

Ті, кому загрожує реприватизація, через підгодовані засоби масової інформації і підгодованих експертів та полiтологів намагаються переконати керівників держави, що реприватизація, по-перше, налякає західних інвесторів, і відібрані у нинішніх власників підприємства перестануть бути привабливими, а по-друге, що її здійснення неможливе без порушення чинного законодавства і виходу нашої держави за рамки визнаного Європою правового поля. А тому доцільно залишити усе таким, яким воно є.

Але будемо сподіватись, що наші керівники не зупиняться і доведуть обіцяне до логічного завершення. Це потрібно і заради того, щоб повернути державі раніше недоплачені кошти, і заради того, щоб нікому більше не заманулось так робити бізнес у майбутньому. А боятись відтоку західних інвесторів не варто. Вони, навпаки, прийдуть, оскільки повірять у прозорість процедури приватизації і переконаються, що організатори торгів не будуть лобіювати інтереси окремих осіб, нехтуючи інтересами народу.

Керівники молодіжної організації «Пора» вирішили довести народу, що Помаранчева революція не завершилась, що вона продовжується. Вони ініціювали в ряді міст (Рівне, Кам’янець-Подільський, Суми, Черкаси, Дніпропетровськ, Київ) мітинги і пікетування, а подекуди і голодування студентів в університетах з вимогами відставки ректорів, які були довіреними особами Віктора Януковича і примушували своїх викладачів та студентів голосувати за нього. І не виключено, що комусь із ректорів доведеться піти. Я з цього не робив би трагедії, а радив би усім ректорам зробити правильні висновки. А правильним, на мій погляд, буде не нав’язування ректорами студентам і викладачам ввірених університетів у майбутніх виборчих баталіях своїх уподобань з завчасним попередженням про це усіх зацікавлених осіб і партій.

А от щодо складання активістами «Пори» «чорних списків» осіб, які з чиєїсь точки зору здійснили такі поступки, за які заслуговують усунення з займаних посад, і оприлюднення цих списків в Інтернеті, то у правильності цього заходу «Пори» у мене є великий сумнів. І перш за все, виходячи з класичного запитання: «А судді — хто?». А по-друге, оголошення когось у чомусь винуватим без вироку суду є дією антиконституційною. Тож скоро ми, мабуть, станемо свідками судових процесів про захист честі та гідності і матеріального відшкодування завданої моральної шкоди, відповідачами у яких будуть керівники «Пори». Про це у передачі Ганни Безулик «Я так думаю» попередив лідера «Пори» Владислава Каськіва голова Комітету з питань правової політики Верховної Ради України народний депутат Василь Онопенко, який є одним із соратників Віктора Ющенка, а тому не може бути запідозреним в упередженості.

Багато розмов в засобах масової інформації ведеться щодо доцільності чи недоцільності проведення сьогодні люстрації в Україні. Проект закону до Верховної Ради України з цього приводу подав народний депутат Василь Червоній, який уже приступив до виконання обов’язків губернатора Рівненської області.

На мій погляд, люстрацію в Україні необхідно було робити у 1991 році, тобто, одразу після створення незалежної української держави. Саме так була здійснена люстрація у Чехії, де це було зроблено одразу після скинення ними комуністичної влади і виходу з-під опіки Радянського Союзу.

Зараз же проведення люстрації вимагають в першу чергу ті прихильники Віктора Ющенка, які нічим політично помітним себе ще не проявили і яких можна умовно віднести до третього ешелону діячів Помаранчевої революції. І, на мій погляд, їхньою головною метою є захоплення за допомогою процесу люстрації верхніх щаблів влади у державі. Адже, якщо процес люстрації розпочнеться, то рано чи пізно він проковтне у своїй пащі і нинішнього міністра МВС Юрія Луценка, який, будучи сином секретаря обкому КПУ радянських часів, у 1996 році у період розквіту протекціонізму в Україні, маючи лише 32 роки від народження, став заступником міністра науки і технологій; і нинішнього Голову СБУ Олександра Турчинова, який не лише був і радником, і соратником нинішнього американського в’язня і колишнього прем’єр-міністра України та лідера партії «Громада» Павла Лазаренка, але встиг побувати і в радниках прем’єр-міністра Леоніда Кучми; і віце-прем’єра Романа Безсмертного, який довгий час відстоював інтереси Леоніда Кучми у Верховній Раді України, будучи у ній його представником; і віце-прем’єра Миколу Томенка, який в радянські часи очолював комітет комсомолу Київського університету імені Тараса Шевченка; і першого віце-прем’єра Анатолія Кінаха, який майже увесь період правління Леоніда Кучми перебував на верхніх щаблях владної драбини; і прем’єр-міністра Юлію Тимошенко, яка кілька років була і бізнесовим, і політичним соратником Павла Лазаренка; і Голову Верховної Ради України Володимира Литвина, який за радянських часів встиг попрацювати в ЦК КПУ, а в часи правління Леоніда Кучми пройшов шлях від його помічника до Глави Адмінiстрації Президента; і Державного секретаря Олександра Зінченка, який за радянських часів працював на керівній посаді в ЦК КПРС, а в Україні був відомий раніше як соратник Віктора Медведчука і засновник проросійського телеканалу «Інтер»; і секретаря РНБОУ Петра Порошенка, який до приходу у команду Віктора Ющенка встиг побувати і в соратниках Віктора Медведчука та Миколи Азарова; і самого Президента України Віктора Ющенка, який був за часів правління Леоніда Кучми і Головою НБУ, і прем’єр-міністром, котрому формально були підпорядковані усі міністри, саме в період убивства журналіста Георгія Гонгадзе.

Покопавшись в біографіях та у прилюдних висловлюваннях, легко показати, що під люстрацію в разі її старту рано чи пізно попадуть і Перший Президент України Леонід Кравчук, і другий президент Леонід Кучма, і колишні спікери парламенту Іван Плющ та Олександр Мороз, і колишній прем’єр-міністр Віктор Янукович, і колишній керівник президентської адміністрації Віктор Медведчук, і усі інші нинішні та колишні чільні функціонери уряду, президентської адміністрації та парламенту.

Як тут не згадати люстраційну гільйотину якобінців, включену в дію з ініціативи лідерів французької революції Дантона, Марата і Робесп’єра, голови яких відтятими були потім цією ж гільйотиною.

Та й люстрація органами НКВД Радянського Союзу у 30-і, 40-і та 50-і роки минулого століття підвела під розстріл і усіх її піонерів, і активних послідовників.

Ця дама має дуже потужний апетит, тож не варто її запрошувати в Україну, аби не бути рано чи пізно з’їденими і тим, хто її запросить.

Кілька слів про пікетування обласних державних адмiнiстрацій прихильниками Віктора Ющенка, не згодними з призначеними їм губернаторами та їхніми заступниками.

Звичайно, президенту і його соратникам треба було більш ретельно і виважено підбирати кандидатури на ці посади та й затверджувати їх необхідно було з дотриманням усіх процедурних вимог. Але, якщо уже указ президента про призначення було оголошено, то призначеного необхідно захищати до кінця. Інакше країну очікує адмінiстративний хаос, оскільки в принципі неможливо знайти кандидатуру на будь-яку посаду, яка задовольнила б абсолютно усіх.

І не треба боятись обвинувачень, побудованих на тому, що, мовляв, при призначенні губернаторів президент порушив процедуру, за якою кандидатури на ці посади повинні висуватись після обговорення їх на засіданні Кабiнету Міністрів. Адже усі міністри чули пропозиції прем’єр-міністра і, в разі своєї незгоди, могли її тут же у залі засідань Верховної Ради України висловити. І їх мовчазна згода була свідченням того, що увесь Кабінет Міністрів був згоден з пропозиціями свого керівника. Тож визнати процедуру призначення губернаторів такою, що здійснена з порушенням Конституції України, можуть лише судді, які не визнають верховенства права, а слідують лише формальній букві закону. Але ж ми усі уже мали можливість переконатись, що Верховний Суд в Україні сповідує принцип верховенства права і здатен протистояти будь-якому тиску. Тож він, у разі звернення, і цих суддів настановить на шлях істини.

Багато галасу сьогодні у ЗМІ навколо перемоги гурту «Ґринджоли» у вибірковому конкурсі за право представляти Україну на конкурсі Євробачення. Цей гурт прославився під час Помаранчевої революції щоденним виконанням пісні «Нас багато і нас не подолати!» яка уже стала символом.

Гурт не брав участі у попередніх турах і разом ще з кількома колективами був допущений одразу у фінальну стадію конкурсу.

Мені особисто «Ґринджоли» не подобаються, оскільки є дуже статичними і не дуже фотогенічними. Але мене дивують нападки засобів ЗМІ на віце-прем’єра Миколу Томенка, з подачі якого ці хлопці одразу попали у фінал.

Конкурс розпочався при старій владі, тож нічого не бачу дивного у тому, що нова влада дозволила собі дещо змінити його умови. Не можна відбирати у нової влади право вносити зміни до тих заходів, які розпочаті до її приходу, інакше немає чого розраховувати на зміни в нашому житті на краще.

Крім того, ну дійсно, якби вони перейшли дорогу конкурсанту, котрий зміг би краще представити Україну на конкурсі, тоді ще можна було б обурюватись, мотивуючи гаслом «За державу прикро!» Але ж друге місце після «Ґринджол» посіла Ані Лорак, яка, я впевнений, на цьому конкурсі не увійшла б навіть у десятку кращих. На фоні Руслани Ані Лорак взагалі ніяка! І після динамічної і голосистої Руслани, та ще й одразу на наступний рік, коли її «Дикі танці» ще у всіх на слуху, статична, з голосом, яких багато, Ані Лорак не просто програла б, а програла б катастрофічно. І це прекрасно розуміє її продюсер, який не оспорює результати конкурсу і пропонує свої послуги «Ґринджолам», щоб навести на них потрібний лоск. Тож Ані Лорак повинна бути вдячною Миколі Томенку, що він підключив до конкурсу «Ґринджоли». Адже тепер вона у ролі ображеної матиме не меншу популярність ніж Руслана, в той час, як в разі нищівної поразки на Євробаченні вона взагалі б була відтісненою на задвірки естради.

Завершити цей розділ я хочу кількома словами на адресу вітчизняних засобів масової інформації. Ми усі ще добре пам’ятаємо, як під час президентських виборів майже усі вони вихваляли Віктора Януковича і замовчували, або обливали брудом Віктора Ющенка. Між 2-им та 3-ім турами виборів деякі з них під тиском активної частини своїх колективів трохи змінили тональність і навіть зняли з основних напрямків найбільш одіозних журналістів. Але корінної ломки в редакціях цих ЗМІ не сталося, до керівництва ними не прийшли люди з новим мисленням. Тож сьогодні, коли переляк пройшов, більшість вітчизняних ЗМІ знову починають обливати брудом Віктора Ющенка та його соратників, вишукуючи в їхніх діях і біографіях лише негатив і мотивуючи свою позицію закликом влади до об’єктивності в висвітленні її дій. І теза, що «стакан наполовину пустий» у вітчизняних ЗМІ сьогодні домінує над тезою «стакан наполовину повний». А це на руку колишній владі, яка намагатиметься у 2006 році взяти реванш за програш президентських виборів у 2004 році.

Після того, як Верховна Рада України провалила дуже потрібний уряду для боротьби з корупцією на митних кордонах держави законопроект міністра економіки Сергія Терьохіна, я зрозумів, що наш парламент, як і ЗМІ, теж уже оговтався і згадав, що він раніше у більшій мірі був на боці Віктора Януковича, ніж Віктора Ющенка. І я дуже боюся того, щоб нинішній парламент не почав ставити палиці в колеса Віктору Ющенку у такій же мірі, як це робили усі попередні парламенти Леоніду Кучмі. І тоді ми знову станемо свідками боротьби заради боротьби, а не заради поліпшення рівня життя народу.

На завершення цього розділу хочу відзначити, що, на мій погляд, Віктор Ющенко зробив стратегічну помилку, призначивши на посади міністрів і губернаторів тих своїх соратників із числа народних депутатів, які обрані до Верховної Ради України по мажоритарних округах. Адже такий відтік соратників Віктора Ющенка з Верховної Ради може досить швидко привести до втрати ним підтримки в парламентських стінах і, як наслідок, до гальмування економічних та суспільних процесів в країні у зв’язку з неприйняттям вчасно законодавчою владою потрібних виконавчій владі законів. Як на мене, то краще на період до парламентських виборів 2006 року було б призначити на посади міністрів і губернаторів тих соратників, які не входили до Верховної Ради України. А народні депутати України нехай би забезпечували їм стабільну підтримку у вищому законодавчому органі. Але може я не правий, і все обійдеться — поживемо-побачимо.