Сьогодні, у п’ятницю 24 листопада, я вирішив закінчити роботу над текстом книги і передати дискети до редакції, не чекаючи завершення тих справ, про які було сказано в «Післямові до попереднього».

Таке рішення обумовлене тим, що на наступному тижні я лягаю на операцію, тож хочеться завершити книгу до її початку, адже нікому невідомо напевне, чим операція закінчиться.

Операція, на перший погляд, не відноситься до надзвичайно складних — таку операцію роблять тисячі хірургів, і у переважній більшості випадків вона звершується успішно. Мова йде про видалення жовчного міхура, який у мене уже кілька років забитий камінням.

Кожного року при профілактичному обстеженні в поліклініці Верховної Ради України, до якої я прикріплений як народний депутат 1-го скликання українського парламенту, лікарі пропонують мені погодитись на цю операцію, завіряючи, що в урядовій «Феофанії» її роблять зі стовідсотковою гарантією. Але я відкладаю прийняття позитивного рішення уже четвертий рік поспіль, оскільки кожний раз, коли я уже майже погоджуюсь, виникає якась нагальна справа, котру обов’язково потрібно залагодити до операції, стосовно якої у мене немає стовідсоткової упевненості в позитивному результаті.

Сумніви пояснюються тим, що на моєму життєвому шляху зустрічались три людини, котрим я чимось зобов’язаний і котрі померли після того, як їм зробили операцію по видаленню жовчного міхура.

В роки юності це був Іван Іванович — головний хірург 1-ї міської лікарні у Кривому Розі, який мені робив операцію на нозі по ліквідації наслідків футбольної травми. Через кілька років після цього його самого прооперував, видаливши жовчний міхур, кращий друг, з яким вони пройшли усі воєнні роки. Після операції виник перитоніт, в результаті якого Іван Іванович помер. Він прожив лише 58 років.

Через кілька років після захисту мною докторської дисертації внаслідок перитоніту, що виник після операції по видаленню жовчного міхура, помер ректор Одеського політехнічного інституту Віталій Ажогін, який на момент мого захисту був ще деканом факультету автоматики Київського політехнічного інституту і заступником голови наукової спецради, на засіданні якої я захищав докторську дисертацію. Він прожив лише 52 роки.

Через кілька років після того, як мене було обрано ректором Вінницького політехнічного інституту, від перитоніту після видалення жовчного міхура помер перший ректор ВПІ Роман Юрійович Кігель, який у 1971 році брав мене на роботу ще у Вінницький філіал КПІ після закінчення аспірантури у КГРІ. Йому напередодні операції виповнилось 73 роки.

Тож зараз, хочу я того чи ні, але в пам’яті знову і знову прокручується інформація про ці трагічні випадки.

А тому, про всяк випадок, я підтягнув усі ректорські діла, ввів у курс усіх ректорських справ першого проректора Віталія Грабка, який стоїть в резерві на посаду ректора нашого університету, довів як науковий керівник до прийняття до захисту у спецрадах при НТУУ «КПІ» та КНЕУ кандидатські дисертації мого молодшого сина Олександра та його дружини Юлії, накопичив на банківському рахунку трохи грошей, щоб, якщо мене не стане, а разом зі мною не стане і моєї зарплати та пенсії, перші кілька років дружина і обидва сини могли пережити до моменту досягнення твердого грунту під ногами, не опустившись за межу бідності, і пішов з 1-го листопада у відпустку, аби привчити усіх обходитись без мене.

Але операцію я вирішив робити не в Київській «Феофанії». Адже саме там робили аналогічну операцію Віталію Ажогіну. Я вирішив вручити свою долю вінницьким хірургам, які в попередні роки уже дві якісні операції мені зробили — по видаленню гландів та апендикса. Тож є надія, що вони здійснять якісно і третю операцію.

Я — фаталіст, і вірю в те, що піду в інший світ тоді, коли мені десь там «на небі» визначено. Тож, якщо цей термін ще не прийшов, то з операцією буде усе в порядку. Якщо ж він уже прийшов, то немає чого і побиватись. А оскільки я визначеного мені долею терміну не знаю і вірю своєму ангелу-хранителю, то піду на операцію цілком спокійно.

Але, звичайно ж, мені хочеться вірити у те, що я ще поживу, і ще попрацюю і що ця книжка буде ще не останньою.

Що ж до цієї книги, то хочеться вірити у те, що кожен читач знайде у ній щось для себе цікаве. Одних, сподіваюсь, зацікавить політичний зріз подій, інших університетські справи. Комусь будуть цікавими рішення, які мені довелось приймати як ректору, комусь виявляться більше до вподоби мої журналістські вправи. Одним читачам книга дозволить краще зрозуміти Болонський процес в освіті, інших зацікавлять мої напрацювання в області вітроенергетики. Комусь будуть цікавими психологічні портрети наших політичних лідерів, а комусь провідних науковців.

Завершити книгу я хочу заявою про те, що в ній я нікого не хотів образити, а намагався як можна об’єктивніше передати почуте і побачене. І у всіх, кого я на їх погляд показав у не найкращому психологічному образі, я наперед прошу вибачення. І прошу пам’ятати девіз цієї книжки — із чужої пісні слова не викинеш.