У неділю 22 жовтня 2006 року у складі робочої делегації із 8-и українських виконавців проекту з фандрайзингу програми Tempus-Tacis я вилетів з Бориспільського аеропорту «Боїнгом» Міжнародних Авіаліній України до Німеччини.

До складу нашої делегації увійшли: два ректори — Вінницького національного технічного університету (я) і Запорізького національного університету (Сергій Тимченко), один проректор — Запорізького національного технічного університету (Олександр Андрієнко), один заступник проректора — Національного авіаційного університету (В’ячеслав Стадніченко), один директор Центру перепідготовки спеціалістів — Київського національного університету будівництва і архітектури (Юрій Четверіков), два начальники відділів — Житомирського інституту підприємництва та сучасних технологій (Дмитро Веселков) і Волинського інституту економіки та менеджменту (Наталія Хордич), а також директор освітньої агенції «Агнос» із Києва Андрій Сидоренко.

Через дві години ми приземлились в аеропорту Берліна, звідки одразу ж автобусом вирушили на залізничний вокзал німецької столиці.

Ще через годину ми швидкісним електропоїздом відправились з Берлінського залізничного вокзалу до Дрездена, який розкинувся на відстані дещо більшій 200 кілометрів від Берліна і якому виповнилось у цьому році 790 років. Їхали поїздом трохи більше двох годин. Одразу ж відзначу, що за рівнем комфортності вагонів 1-го класу поїзд «Берлін-Дрезден» суттєво поступається нашому поїзду «Жмеринка — Київ» і це при тому, що білет від Вінниці до Києва у вагоні 1-го класу нашого більш комфортного поїзда коштує 12 гривень, а білет від Берліна до Дрездена у вагоні 1-го класу німецького менш комфортного поїзда при майже однаковій відстані між містами сполучення коштує 50 Євро при курсі Євро до гривні як 1 до 6,4.

З Дрезденського залізничного вокзалу трамваєм ми за 15 хвилин дістались до площі Веберплатц, на якій, розпитавши у цю пору одинокого німця, що вигулював вночі свого пса, знайшли Гастенхаус Технічного університету Дрездена (ТУД), де нам були заброньовані місця. Гастенхаус ТУД являє собою трьохзірковий готель з вартістю проживання в 50 Євро за добу, з врахуванням сніданку по принципу шведського столу. Кожного з нас поселили в окремий номер, розрахований на двох.

Наступного дня вранці в холі Гастенхауса нас зустріла адміністратор проекту Інеса Шмідт, з якою ми автобусом за 10 хвилин дістались до конференцзалу адміністративного корпусу ТУД, котрий виступає в нашому консорціуму університетів координатором-контрактером і покриває усі витрати, пов’язані з виконанням проекту, включаючи оплату наших перельотів і переїздів, проживання в готелі та харчування.

В конференцзалі у цей день ми відпрацювали під керівництвом керівника проекту від ТУД професора Вінкера з 10-ї години ранку до 16-ї години з перервою на обід, яким нас пригостили у студентській їдальні за 8 Євро з кожного.

Після 16-ї години і десь приблизно до 18-ї нам влаштували пішохідну екскурсію по найбільш видатних місцях Дрездена, показавши в тому числі і історичний палацовий комплекс саксонських королів Цвінгер на березі Ельби, в одному із палаців якого розміщується знаменита Дрезденська художня галерея, в якій у понеділок був вихідний день.

Дрезден і за своєю забудовою, і за висотою будинків у старій та новій частинах міста, і за розгалуженістю трамвайної мережі, і навіть за шириною Ельби в межах міста і виглядом мостів мені видався дуже подібним до рідної Вінниці з її Південним Бугом та «Мурами», звичайно ж, за умови виселення з них усього сучасного і відродження старовинного. Навіть посереднім рівнем чистоти на вулицях та безпробково не перенасиченими автомобільними потоками на їхній проїзній частині Дрезден теж є подібним до Вінниці. Єдине, що у Дрездені є на порядок кращим при зовнішньому огляді — це стан під’їздів у будинках. На відміну від наших вони там усі добре відремонтовані та доглянуті.

Дуже сподобалась мені у Дрездені система оплати за проїзд у міському транспорті. Ти купляєш у кіоску чи автоматі квиток, який дає право їздити протягом одного дня у будь-якому міському транспорті. Компостувати цей квиток ти зобов’язаний лише один раз — у тому транспортному засобі, який першим використав. Компостер пробиває на твоєму квитку дату, і більше ти уже не компостуєш цей квиток ніде при пересадках в подальшому в інші види міського транспорту (автобус, трамвай, тролейбус). Якщо ти купив квиток, але в цей день його не використав, то можеш використати у наступні дні. Але серед німців, мабуть, є і такі, які полюбляють їздити «зайцями», оскільки поява контролерів в трамваях і автобусах, якими ми користувались, була регулярною. Мабуть усе-таки до цього часу частина німців, що проживають у столиці Саксонії, яка під час поділу Німеччини входила до складу Німецької Демократичної Республіки, не позбавилась радянських звичок.

Розпитуючи у німців дорогу, маршрути трамваїв, меню в кафе, вартість сувенірів у кіосках та спілкуючись з продавцями магазинів, ми переконались, що англійською мовою у Дрездені вільно володіють не лише студенти і професори університету, а і усі ті німці, що задіяні в сфері обслуговування. Тож саме у Дрездені я остаточно зрозумів безперспективність відновлення своїх знань шкільного та університетського курсів німецької мови і постановив для себе шліфувати в подальшому лише розмовну англійську.

Після 18-ї години ми повернулись в Гастенхаус, а на 19 годину господарі з ТУД запросили нас на вечерю в кафе.

Наступного дня, у вівторок, ми уже самі на 9-у годину добрались до конференцзалу ТУД, де з перервою на обід відпрацювали під керівництвом Інеси Шмідт, професора Вінкера та професора Лемана до 16-ї години. Цього разу обідати нас повели в кафе.

Після 16-ї години ми дружно попрямували в Дрезденську художню галерею, у виставкових залах якої знайомились зі знаменитими мистецькими творами аж до її закриття о 18-й годині. Про свої враження від цих відвідин я скажу так — там варто побувати. І не лише для того, щоб побачити видатні витвори мистецтва, а ще й тому, щоб відчути себе на виході з галереї молодшим і наповненим додатковою енергією.

По дорозі до нашої тимчасової домівки ми зайшли усією делегацією в кафе і повечеряли — кожному вечеря разом з кухлем пива обійшлась приблизно в 18—20 Євро. Слід відзначити, що страви у німців подаються такими порціями, що уже після одного із них важко знайти місце у шлунку для другого.

Підводячи підсумки двох днів роботи на семінарі по тематиці нашого проекту у Технічному університеті Дрездена, можна констатувати, що участь у роботі цього семінару була корисною. І не лише тому, що ми ближче познайомились з самим університетом, але ще й тому, що винесли з семінару нове бачення шляхів розв’язання тих проблем, з котрими у себе зіштовхуємось повсякденно.

Коротко про ТУД можна розповісти так: це університет з річним бюджетом у 500 мільйонів Євро, на 14 факультетах якого навчаються на стаціонарі 35 тисяч студентів, серед яких 14, 25 майбутніх інженерів, 13 тисяч гуманітаріїв (в основному економічного та юридичного профілів), 3,75 тисячі за нашою класифікацією навчаються фундаментальним наукам, тобто, математиці, фізиці та хімії, а 2 тисячі вивчають медицину. Після завершення програми перших шести семестрів навчання гуманітарії і медики отримують звання бакалавра мистецтв у конкретному напрямку, а хіміки, фізики і математики стають бакалаврами наук. Ще після чотирьох семестрів навчання бакалаври виростають до майстрів мистецтв або наук. А от майбутні інженери поділу на бакалаврів і майстрів не мають. У них є єдина програма, яку вони освоюють підряд 10 семестрів з 1-го по 5-й курс включно і по завершенню її вивчення отримують звання магістра інженерії з конкретної спеціалізації. Тож, як бачимо, вимоги Болонського процесу про обов’язковість поділу усіх випускників на бакалаврів і магістрів в частині підготовки інженерів Технічний університет Дрездена ігнорує.

Поділивши 500 мільйонів Євро на 35 тисяч студентів, отримаємо 14,3 тисяч Євро в рік на підготовку в ТУД одного студента.

Для порівняння — бюджет нашого ВНТУ складає 40 мільйонів гривень. Ми маємо 6, 25 тисяч студентів стаціонару. Розділивши ці числа, отримаємо 6,4 тисячі гривень, або 1000 Євро у рік на підготовку одного студента. Тобто, наш університет фінансується державою у 14 разів гірше ніж ТУД, оскільки ми у нас на одного студента маємо лише 7 % від того, що виділяється на одного студента там. Чи таким же є співвідношення і зарплат професорів, мені дізнатись не вдалося, оскільки у них сума зарплати кожного викладача, визначеної у контракті, є службовою таємницею, яку працівник згідно з умовами контракту не має права розголошувати, а за її розголошення працівником бухгалтерії, той підлягає негайному звільненню з роботи.

Найм житла у Дрездені є дешевим — у центрі міста не більше 4 Євро за квадратний метр, — оскільки 14,3 % міського житлового фонду є вільним. Більшість жителів Дрездена живуть у квартирах, найнятих у власників будинків. У приватну власність окремі квартири майже ніхто не купує. Коли діти малі і треба мати де їх вигулювати, сім’ї знімають котеджі у приміській зоні. Коли діти виростають і покидають батьківський дім, батьки повертають котеджі власникам і переїжджають жити до міста, знявши квартиру.

Технічному університету Дрездена виповнилось 178 років. Станом на 1989 рік (рік входження НДР до складу ФРН) у ньому навчалось лише 14 тисяч студентів, а станом на 2005 рік, тобто, через 16 років кількість студентів зросла у два з половиною рази. Нові корпуси університету теж виросли саме у цей період. Назву лише деякі з них, аби осягнути масштаб капіталовкладень, — це лекційний зал на 2840 місць вартістю 28 мільйонів Євро, бібліотека на 990 робочих столів з читальними залами, розміщеними ярусами під землею, вартістю 98 мільйонів Євро, Інститут хімії вартістю 35,7 мільйонів Євро та ряд інших навчальних та наукових об’єктів. Основна доля лекцій в ТУД з ключових для спеціальностей дисциплін читається лекторами потокам до 1000 студентів в кожному в залах, обладнаних різноманітними допоміжними засобами — дошками звичайними під фломастери, дошками інтерактивними електронними, комп’ютерними проекторами, телевізійними екранами вздовж стін, мікрофонами, відеокамерами та іншим корисним для викладання матеріалу обладнанням.

Навчання в ТУД по першій спеціальності безоплатне, навіть для іноземних студентів в межах виділеної квоти. Але за отримання другої вищої освіти уже потрібно платити з власної кишені. Скільки хто платить за отримання другої вищої освіти, з’ясувати не вдалося — комерційна тайна. Державна студентська стипендія має солідний розмір — 500 Євро, але отримують стипендію не більше 30 % студентів з кожної спеціальності. В основному це супервідмінники та діти обділені долею.

Стратегію розвитку університету в ТУД розробляє ректор, який головує на засіданнях Вченої ради та в робочих президіях різноманітних заходів за участю професорського складу, міської адміністрації та зарубіжних партнерів, а також представляє університет за кордоном і в міжнародних організаціях. Обирається ректор колективом університету на 5 років і не більше, ніж на два терміни підряд. Він має чотирьох заступників у вигляді трьох проректорів — по плануванню розвитку, по навчальній роботі і по науковій роботі — та канцлера, який веде усі поточні справи, тобто, приймає та звільняє з роботи викладачів і співробітників, підписує рахунки по оплаті за виконані роботи і надані послуги, несе відповідальність за виплату зарплат, стипендій і податків, керує створенням безпечних умов праці і навчання та матеріально-технічним забезпеченням навчального і наукового процесів. Канцлер призначається міністерством освіти на 8 років з правом продовження роботи і на наступні 8 років та з можливістю подальшої пролонгації терміну роботи на цій посаді. Слід зазначити, що в окремих німецьких університетах стратегією розвитку займається президент університету, а роль канцлера виконує ректор на умовах, викладених вище для канцлера. Але в обох випадках функції стратега і гаранта в німецьких університетах виконує одна людина з когорти вищого керівництва, а функції керівництва поточними справами — друга, в той час як у наших вітчизняних державних університетах усі ці функції зосереджені в руках однієї людини — ректора. Хоча в університетах недержавної форми власності у нас теж уже є приклади розділення цих функцій, наприклад, такий університет як «Міжрегіональна академія управління персоналом» (МАУП) має і президента, і ректора.

Але повернемось до основної мети нашої поїздки до Німеччини — освоєння в рамках проекту методології фандрайзингу.

Одразу ж відзначу, що за цим незвичним для нас терміном, ховається банальний процес знаходження джерел фінансування університету, додаткових до основного фінансування, яке університет має за рахунок державного бюджету та платного навчання. Тобто, це пошук спонсорів, згодних надавати університету кошти чи обладнання без необхідності їх у якійсь формі відпрацьовувати, це надходження коштів від продажу патентів на винаходи, зроблені ученими університету в рамках виконання ними програми державного замовлення, це приріст частки коштів, які перераховуються на розрахунковий рахунок університету, від суми надходжень за виконання науково-дослідною частиною наукових розробок по замовленню господарських організацій і підприємств, узгоджений з замовником, це безкоштовне надання сторонніми організаціями і підприємствами якихось послуг університету без вимагання оплати за ці послуги. Висловлюючись студентським сленгом, фандрайзинг — це мистецтво заробляти гроші «на шару».

За час після висунення ідеї фандрайзингу в Технічному університеті Дрездена уже реалізовано більше 70 проектів. У нинішньому році в ТУД виконується 22 фандрайзингових проекти. Наші учителі у Дрездені познайомили нас з шістьма проектами як з числа тих, що уже завершені, так і з числа тих, що ще виконуються. Це проекти: «175 років ТУ Дрездена», «Друзі ТУД», «Університетський спорт», «Дитячий унiверситет Дрездена», «Університетські діти», «Університетський парк». Перший і останній із числа цих проектів мали точно визначені терміни виконання і уже завершені, а усі інші є перехідними, в яких змінюються лише річні програми. Фактично, відзначаючи ювілейні дати, випрошуючи спонсорські внески від наших обласканих Фортуною знайомих підприємців і промисловців, відшукуючи спонсорів і кошти на розвиток спорту, проводячи засідання Малої Академії Наук для школярів старших класів, проводячи новорічні ялинки і літні табори відпочинку для дітей працівників університету та знаходячи можливості по мінімальних цінах діставати молоді деревця і кущі для поновлення прогалин в університетському парку, ми, не вживаючи терміну «фандрайзинг», робимо те ж саме, що і ТУД у вище перерахованих проектах.

Але є і суттєві відмінності у тому, що роблять вони у своїх фандрайзингових проектах, від того, що робимо ми в наших вітчизняних аналогах. І перша відмінність полягає в тому, що ми, як правило, здійснюємо потрібні заходи в пожежному порядку за день-два до того, як те чи інше дійство повинне здійснитись. І у зв’язку з цією «пожежністю» псуємо один одному нерви і обов’язково щось не встигаємо, щось забуваємо передбачити, щось оплачуємо не з тієї статті бюджету, щось не так документально оформляємо, а за щось забуваємо вчасно відзвітувати. У них же усі ці недоліки виключені, оскільки вони у своїх фандрайзингових проектах усе розписують зарані по роках, по датах, по виконавцях від університету, по залученнях зі сторони, по сумах і термінах надходжень та вартості закупівель матеріалів і послуг, по змісту і термінах контролю та по переліку контролерів і контролюючих організацій.

Друга відмінність полягає в тому, що вітчизняне законодавство нам не дозволяє створювати при університеті акціонерні товариства, які спеціалізуються на продажі наукових патентів і ліцензій на винаходи і технології, розроблені науковцями університету, як це має місце у ТУД. До речі, як і у нас, у ТУД не так уже й багато науковців, здатних довести свої розробки до вигляду, придатного для продажу патенту чи ліцензії. Продають патенти у них наукові колективи, які працюють під керівництвом лише 8 професорів, а ліцензії і того менше — під керівництвом лише 5 професорів. Але в рік фандрайзингові проекти дають університету додатково до 36 мільйонів Євро.

А третя відмінність полягає в тому, що у нас за вчасність виконання різних заходів в межах одного завдання несуть відповідальність різні підрозділи, що суттєво затрудняє їхню координацію і створює можливість перекладення вини за невиконання якогось завдання на когось іншого. А у них у структурі університету є Центр фандрайзингу, працівники якого і є координаторами усіх проектів, які кожному з виконавців нагадують вчасно про сутність завдань та терміни їх виконання і напрямки взаємодії з іншими виконавцями.

Тож, повернувшись додому і відзвітувавши на ректораті про роботу в ТУД по програмі проекту, я одразу ж поставив питання про розробку у нас фандрайзингових проектів: «50 років ВНТУ» (виповниться у 2010 році), «Друзі ВНТУ», «Діти ВНТУ», «Розвиток спорту у ВНТУ», «Парк ВНТУ», «Науково-технічні конференції у ВНТУ», «Університетські олімпіади», «Університетська аура», «Науково-технічний бізнес-інкубатор» (з перехідними від року в рік програмами), — а також про створення в структурі Інституту інтеграції відділу фандрайзингу. Члени ректорату одностайно підтримали ці пропозиції, тож тепер перейдемо в площину їх реалізації.

Але повернемось до Німеччини.

І під час польоту над Німеччиною, коли наш літак уже опустився нижче хмар, готуючись до посадки, та ще не піднявся вище хмар після злету, а також під час поїздки в поїзді від Берліна до Дрездена і назад, я побачив велику кількість вітрових установок, розташованих на площах від одного гектара до трьох та об’єднаних кабельними лініями електропередачі у вітроелектричні станції (ВЕС). По довжині склопластикових лопатей трилопастних вітряків я визначив, що кожний такий вітряк обертає ротор електричного генератора потужністю 100 кВт. А вітряків в кожній побаченій ВЕС я нарахував від 20 до 40. Тож кожна з цих станцій у вітряну погоду може генерувати потужність від 2 до 4 МВт. А цього досить аби забезпечити електроенергією або міський квартал з десятьма стоквартирними будинками, доверху заповненими електропобутовою апаратурою, або повномасштабне фермерське господарство, в якому електроенергія використовується не лише для освітлення, але і для опалення усіх приміщень та для приведення в дію усього фермерського технологічного обладнання. Побачити вживу ці багаточисельні німецькі поля, «засаджені» вітряками, в силу концентрації наукових інтересів в останній час у галузі вітроенергетики для мене було таким же важливим, як і ознайомлення з методологією створення фандрайзингових проектів у ТУД.

У середу вранці 25 жовтня наша делегація знову ж таки поїздом дісталась від Дрезденського до Берлінського залізничного вокзалу і, маючи в своєму розпорядженні 6 годин до відльоту літака на Київ, пішла оглядати центр Берліна. Хвилин через п’ятнадцять ми уже стояли біля Рейхстагу. Кинулась у вічі довжелезна черга (як в радянські часи до мавзолею Леніна) бажаючих попасти на другий поверх Рейхстагу, аби з-під куполу подивитись на засідання німецького парламенту (бундестагу). У нас часу на вистоювання в черзі не було, тож ми лише сфотографувались на її фоні. Потім перейшли під Бранденбурзькі ворота і теж сфотографувались. Не відмовили собі в задоволенні сфотографуватись і на площі, в компанії бронзових Карла Маркса та Фрідріха Енгельса.

Враження від Берліна у мене склалось не на користь цього міста, точніше не на користь бувшої його частини, що знаходилась в зоні радянської окупації, адже ми оглядали саме її. Багато розритих вулиць і сміття біля будинків, не досить естетичний, я б навіть сказав, базарний вигляд відділів в супермаркетах, похмурість архітектури. Але сподобалась система відвідання музеїв — досить купити квиток на відвідання одного з них, і з цим квитком ти маєш право заходити в усі інші, не вистоюючи черги в касах.

Забравшись на глибину трьох годин в середину Берліна і вдосталь на фотографувавшись та пообідавши в одному з кафе, наша наукова делегація на таксі, котре по київських мірках є досить недорогим, повернулась назад до залізничного вокзалу, який мені сподобався, оскільки сам по собі є витвором сучасного індустріального мистецтва. Далі був автобус до Берлінського аеропорту і переліт на літаку «Міжнародних авіаліній України» до Борисполя, де мене чекав службовий автомобіль. Границю Києва я пересік в 21 годину 30 хвилин, а границю Вінниці через чотири години.

В цілому і я, і усі мої колеги з інших університетів, поїздкою до Німеччини, відвідинами Технічного університету Дрездена та семінарськими заняттями по освоєнню фандрайзинга залишились задоволеними. Ставлячи за мету увійти в європейський освітній простор, корисно час від часу вивчати досвід європейських університетів, перебуваючи безпосередньо в них.