В честь Дня соборності України, який ми святкуємо 22 січня, Президент України Віктор Ющенко нагородив державними нагородами не просто велику кількість, а феноменально велику кількість наших громадян. Це можна було б зрозуміти, якби він раніше нікого не нагороджував, але і до цього ним уже нагороджено протягом року перебування при владі з різного приводу теж людей не менше, ніж число тих, яких протягом року нагороджував попередній президент.

Читаючи нагородні списки, я ніяк не міг збагнути логіку нагороджень.

Якби серед нагороджених були лише ті, які рік тому стояли поряд з тоді ще кандидатом у президенти Віктором Ющенком на Майдані і виборювали йому перемогу, тоді було б зрозуміло і не дивно. Але ж добра половина із нині нагороджених були до Помаранчевої революції в рядах прихильників Віктора Януковича, і кожний з них намагався внести свій вклад в боротьбу проти Віктора Ющенка. І за прикладом мені далеко ходити не треба — серед нагороджених від Вінниччини є люди, які або мали офіційний статус довіреної особи Віктора Януковича на президентських виборах 2004 року, або входили до складу його обласного виборчого штабу. І навпаки, серед нагороджених я не побачив багатьох із тих, хто вніс левову долю в перемогу Віктора Ющенка. Наведу знову ж таки приклад з Вінниччини. Серед нагороджених немає депутата Вінницької міської ради Сергія Щетиніна, який був і командиром революційного Майдану у Вінниці, і саме тим депутатом, який ініціював знамените засідання Вінницької міської ради, на якому було прийнято рішення не визнавати за результатами 2-го туру виборів переможцем Віктора Януковича ще задовго до історичного рішення Верховного Суду України.

Якби серед нагороджених були лише ті, хто досяг надзвичайно високих показників у роботі, тоді теж логіку нагороджень було б зрозуміло — президент вирішив забути про те, хто з якого боку стояв на барикадах, і вшановує усіх, хто вніс значний вклад у розбудову України. Але ж, аналізуючи списки нагороджених від Вінниччини, поряд із людьми, про яких дійсно можна сказати, що вони внесли певний вклад у зміцнення і розбудову держави на якомусь рівні, я бачу і людей, які нічого видатного ні для держави в цілому, ні для нашого регіону зокрема не зробили.

На фоні підвищення цін на м’ясо, цукор і бензин, на фоні міждержавної кризи у взаємовідносинах з Росією, на фоні зменшення темпів росту ВВП держави і відсутності кардинальних зрушень на шляху прийняття нашої країни до СОТ, НАТО і ЄС, на фоні кризи взаємовідносин між президентом і урядом з одного боку та парламентом з другого і помилок президента в урядових призначеннях, на фоні не виконання обіцянки «Бандитам — тюрми!» і обіцянки швидкого розслідування та покарання усіх замовників виборчих фальсифікацій, отруєння кандидата у президенти Віктора Ющенка і вбивства журналіста Георгія Гонгадзе — на фоні усього цього масові нагородження виглядають недоречно. Особливо ж недоречними виглядять присвоєння деяким людям звання Героя України. Я уже писав у одній з попередніх книг про те, що дехто з тих, хто став Героєм України з легкої руки Леоніда Кучми, так і по-сьогодні не може пояснити — за що йому дали героя. На жаль, я змушений констатувати, що і деякі Герої України, що вийшли з-під пера Віктора Ющенка, теж не зможуть відповісти на запитання: «За що?»

Постскриптум: ознайомившись в «Урядовому кур’єрі» № 121 за 4 липня 2006 року з Указом Президента України Віктора Ющенка «Про відзначення державними нагородами України з нагоди 10-ї річниці Конституції України», я серед нагороджених побачив навіть прізвище такого свого колеги по цеху, стосовно якого студенти і викладачі ввіреного йому університету після Помаранчевої революції, якщо вірити матеріалам, що були опубліковані тоді в багатьох ЗМІ, виступали з колективною вимогою відсторонення його від посади ректора за те, що під час президентських виборів 2004 року він вимагав від них агітувати і голосувати виключно за Віктора Януковича.