17 вересня 2005 року Вінниці виповнилось 650 років.

Від секретаря Вінницької міської ради Віктора Козака, який після призначення Олександра Домбровського губернатором виконує обов’язки міського голови, я отримав запрошення на три заходи із програми ювілейних урочистостей, а саме — на урочисте засідання, яке розпочиналось в театрі ім. Садовського о 10-й годині, на святковий концерт, який розпочинався о 15-й годині в кіноконцертному залі «Райдуга», та на урочистий прийом, який мав розпочатись о 16-й годині в концертному залі «Плеяда».

Напередодні по місту пройшов слух, що в наших урочистостях візьме участь Голова Верховної Ради України Володимир Литвин. А це означало, що при вході до театру доведеться проходити «рамку», тож я вирушив до театру так, щоб мати у запасі хвилин п’ятнадцять. І не помилився — «рамка» була і ходанина туди-сюди та витягування усіх металевих предметів з кишень, щоб вона перестала дзвеніти, теж.

Театральний зал швидко заповнився, тож коли до нього увійшли нині діючий народний депутат соціаліст Микола Мельник та колишній мій колега по Верховній Раді України 1-го скликання Василь Рябоконь, який колись був секретарем Вінницького обкому КПУ, то вільні місця виявилися лише біля мене у 5-му ряду. Отак ми — народні депутати Верховної Ради 1990-1994 років Мельник, Мокін і Рябоконь — люди з різними політичними поглядами — опинились на урочистостях поряд, обмінюючись протягом години не антагоністичними коментарями побаченого і почутого.

Серед гостей я помітив Голову Верховної Ради України Володимира Литвина, який разом з губернатором Олександром Домбровським, Головою обласної ради Юрієм Івановим і виконувачем обов’язків міського голови Віктором Козаком зайняв місце у 1-й ложі, та народних депутатів Олега Зарубінського, який нині є заступником Володимира Литвина по Народній партії України, і Віктора Петрова, який продовжує очолювати Вінницьку обласну організацію Комуністичної партії України.

Відкрили урочистості піснею дівчатка в платтях помаранчевого кольору. Потім ведучий запросив на сцену Віктора Козака, який виступив з 7-хвилинним привітанням і короткою історичною довідкою про наше місто, яке отримало магдебурзьке право ще в 1640 році, а герб і печатку від польського короля у 1650 році; у якому електрика і водогін з’явилися ще у 1911 році, а перший трамвай побіг у 1912; яке було третім в Україні, де над міськвиконкомом у 1991 році замайорів синьо-жовтий прапор, ще до того, як Верховна Рада проголосила ці кольори державними; в яке сьогодні вкладають інвестиції бізнесмени з 10 країн світу. Завершив свій виступ Віктор Козак запрошенням до слова Володимира Литвина.

Володимир Литвин говорив теж протягом 7 хвилин, говорив з пафосом, говорив піднесеним голосом, але це була чиста політологія, яка майже нічим не зачіпала безпосередньо Вінницю і може бути виголошеною будь-коли у будь-якому місті при святкуванні будь-якої ювілейної дати.

Після закінчення промови Володимир Литвин залишився на сцені і вручив групі вінничан ордени, посвідчення про присвоєння почесних звань, грамоти Верховної Ради України і цінні подарунки. Указ президента з цього приводу зачитав заступник Державного секретаря Богуцький. Серед нагороджених почесними званнями заступник голови облдержадміністрації Іван Гамрецький, проректор Вінницького національного медичного університету професор Жученко та колишній наш викладач, який перекваліфікувався на керівника студії дитячих бальних танців, Олександр Мацюк. Завершив нагородження Володимир Литвин побажанням усім присутнім в доброму здоров’ї зустріти 700-річний ювілей міста і вручив мерії пам’ятну вазу від Верховної Ради України.

Після Володимира Литвина з 2-хвилинним привітанням виступив губернатор області Олександр Домбровський.

За ним виступили: командувач військово-повітряними силами України, для яких Вінниця є столицею, генерал-полковник Торопчин, який подарував Віктору Козаку гермошлем; заступник міського голови Києва Пилипишин з вітанням від Олександра Омельченка, який подарував мерії зображену на полотні Софію Київську; голова Вінницького земляцтва у Києві, яке нараховує 37 тисяч членів, Безносюк, котрий подарував 20 золотих іменних годинників, які мерія сама повинна роздати тим, хто на них найбільше заслуговує; президент хокейного клубу «Динамо» Марчук, який є членом українського земляцтва у Москві, котрий подарував міській волейбольній жіночій команді майстрів повний комплект волейбольного спорядження; член мерії із англійського міста-побратима Пітерборо Бьорк, який звернув нашу увагу на те, як змінилась Вінниця і вінничани за 15 років, що пройшли після його першого приїзду до нас у 1990 році — щезли черги за продуктами, прилавки супермаркетів ломляться від продуктів і товарів, кількість автомобілів збільшилась у десятки разів. Потім виступили міський голова польського міста-побратима Кельце Богуцький, перекладав якого Ян Глінчевський, який колись був старшим викладачем в нашому університеті на кафедрі ТОЕ, а зараз є успішним підприємцем і одним із провідників польських інвестицій в економіку Вінниці; і міський голова міста Рибниця із Придністров’я, який теж подарував щось у вигляді високої коробки.

Завершив урочистості Віктор Козак словами вдячності усім гостям за поздоровлення.

Увесь цей святковий ритуал зайняв рівно одну годину.

Після цього усі пішли на площу біля міськвиконкому, де уже зібралося біля тисячі громадян Вінниці.

В одинадцять годин тридцять хвилин Литвин, Домбровський, Іванов і Козак урочисто відкрили на цій площі художню композицію «Пісня», автором якої є наш місцевий скульптор Смаровоз. Композиція являє собою 2-метрову дівчину, що співає і пританцьовує, розвівши руки, зігнуті в ліктях, на 10-метровій колоні і, по-перше, дуже нагадує зменшений варіант Монументу незалежності у Києві, а по-друге, дуже нагадує виступ Юлії Тимошенко на Майдані.

Після скидання полотна з композиції по кілька слів сказали і Володимир Литвин, і Олександр Домбровський, потім над площею полились пісні.

А високі гості у супроводі трохи нижчих, але теж високих господарів, в одинадцять годин п’ятдесят п’ять хвилин попрямували до парку Слави, де о 12-й годині поклали квіти до Монументу Слави.

Характерна деталь — на площі біля «Пісні» третина прапорів були державні, третина «Нашої України» і третина Української народної партії та Народного Руху України. А на площі біля Монумента Слави державні прапори і прапори «Нашої України» уже були у меншості, оскільки тут майоріли у великій кількості червоні прапори комуністів, малинові — соціалістів, сині — Партії регіонів, зелені — Партії зелених та ще якісь триполосні (червона, жовта, синя полоси), але без написів. І не побачив я жодного прапора УНП і НРУ. Не побачив я ні на одній площі, ні на другій жодного прапора НДП, яких ще рік тому на усіляких святкуваннях було найбільше. Не було нині і прапорів СДПУ(о), які за чисельністю у минулому були на другому місці після НДП.

Уся процедура покладання вінків до Монументу Слави зайняла 11 хвилин, а разом з виконанням гімну і проходженням почесного караулу урочистим маршем біля східців, на яких стояли Литвин, Домбровський, Іванов, Козак і супроводжуючі їх особи, 14 хвилин. Після цього високі гості в супроводі високих господарів сіли у величезний автобус і поїхали, я так думаю, на обід. А я поїхав до університету.

По дорозі від театру до площі перед міськвиконкомом я спочатку порівнявся з вічним бунтівником проти влади депутатом міськради Сергієм Щетиніним, з яким обмінявся поздоровленнями, а потім ми уже з ним разом догнали лідера вінницьких соціалістів Івана Бондарчука, якого дуже здивувало, що ми йдемо поряд, до того ж мирно розмовляючи. Іван Миколайович не втримався, щоб не запитати, коли ми помирились. На що йому Сергій Щетинін відповів, що ми ніколи і не сварились. А я додав, що у нас був період, коли ми ходили поряд, не помічаючи один одного, але до сварок дійсно ніколи не доходило.

За 5 хвилин до 15-ї я підійшов до кіноконцертного залу «Райдуга» і зі здивуванням почув голос Володимира Литвина, який уже виступав перед людьми, що заповнили зал, хоча починатись дійство у «Райдузі» повинно було лише о 15-й годині. Пробившись до залу, я дослухав виступ Литвина, стоячи у проході, оскільки усі місця були уже зайняті, потім подивився як Віктор Козак поздоровив і вручив подарунки 14 парам молодят, які щойно розписались у Палаці створення сімей, та парі, яка відзначила «золоте» весілля, послухав дві пісні та побажання ведучого високим гостям із Києва гарної дороги додому і пішов паралельно з киянами із зали, аби повернутись до університету і знову увійти в режим розв’язання поточних справ.

Незважаючи на запрошення Віктора Козака, не пішов я, на жаль, на прийом до виконувача обов’язків міського голови о 16-й годині у «Плеяду», оскільки після поїздки до Києва і харчування там всухом’ятку відчув проблеми з підшлунковою залозою, що унеможливлювало, принаймні, на тиждень вживання ресторанної їжи і спиртних напоїв.

На площі біля Монументу Слави я зустрівся з доцентом кафедри політології нашого університету Григорієм Буртяком, який за часів існування СРСР та КПРС був секретарем Вінницького обкому КПУ і який залишається авторитетною людиною у Вінниці і по-сьогодні. Він мене запитав, чи підходив я до Володимира Литвина, адже ми колись працювали пліч-о-пліч у Мінвузі УРСР та й моє звання народного депутата, яке є довічним, дає мені право спілкуватись з Головою Верховної Ради поза межами зали її засідань будь-коли і будь-де, тим паче, якщо є така нагода.

На що я відповів Григорію Буртяку, що не підходив і підходити не збираюсь, оскільки невиконання ним даних мені обіцянок в минулому викликало у мене стійку недовіру до нього на майбутнє. Буртяк не схвалив таке моє рішення і порадив усе-таки підійти. Але, йдучи від Монумента Слави до Соборної, де стояв автобус високих гостей, паралельно і трохи позаду, я так і не зміг себе ні змусити підійти до Володимира Литвина, ні направитись в когорті місцевого високого ескорту всередину його автобуса, а попрямував Соборною до свого автомобіля.

І таке моє рішення, мабуть, стане зовсім зрозумілим, якщо я розповім ще й про те, яку відповідь на площі біля міськвиконкому я дав журналісту, що задав мені запитання, кого я підтримуватиму на парламентських виборах 2006 року. А відповідь була такою: «На колегії Міністерства освіти і науки Президент України Віктор Ющенко сказав ректорам, щоб вони займались освітою і наукою і не переймались політикою. Тож я і не буду перейматись. А забезпечуватиму рівну можливість студентам і викладачам підтримувати ті політичні сили, які їм до вподоби». Журналісту моя відповідь не сподобалась.

Але я уже досить давно не звертаю уваги на те — подобаються комусь мої відповіді, чи ні!»

На завершення розповіді додам ще, що погода у Вінниці в день святкування 650-річчя була теплою, ясною, а сонце, пробиваючись з-за легких хмарин, світило привітно, не спричиняючи спеки.

Моя розповідь була б не повною, якби я не згадав, що в Центральному парку міста міською владою у цей день були влаштовані масові гуляння, а на стадіоні з штучним покриттям, який теж розкинувся у цьому парку, відбулися чергові матчі з хокею на траві між жіночими збірними європейських країн, що займають провідні позиції у цьому виді спорту, за право стати чемпіоном Європи. І збірна України, яка повністю укомплектована гравцями хокейних клубів Вінниччини, що входять до вищої ліги, обіграла у день ювілею рідного міста збірну Португалії з рахунком 2-1 і стала чемпіоном Європи.

Постскриптум 1: у цей же день 310 учнів 9-х класів зі шкіл області проходили тестування у нашому університеті за право стати учнями університетської дворічної заочної фізико-математичної школи, куди ми вирішили у цьому році набрати 200 осіб. Вся процедура тестування за допомогою відеокамер і комп’ютерної системи спостереження транслювалась на два винесені монітори і демонструвалась на площу перед приймальною комісією, де зібрались батьки і друзі тих, хто проходив тестування. І те, що скарг від батьків мені не поступило, свідчить про повну об’єктивність процесу тестування.

Постскриптум 2: у першому ж числі газети «Вінниччина», яке вийшло після святкування Дня міста у вівторок 20 вересня, політичний оглядач цієї газети, відомий письменник Іван Волошенюк подав інтерв’ю, взяте ним у народного депутата України Степана Хмари, який теж відвідав Вінницю у день святкування її 650-річчя. В заголовок цього інтерв’ю Волошенюк виніс такі слова Степана Хмари: «На Юлю поставили транснаціональні космополітичні фінансові кола, але я вірю, що вона зазнає фіаско. Не дай Бог, щоб ця людина колись зайняла найвищий щабель в Україні!»

Нагадаю, що Степан Хмара упродовж багатьох років був вірним соратником Юлії Тимошенко і вийшов з очолюваного нею політичного блоку БЮТ лише кілька місяців тому, ще у той час, коли Юлія Володимирівна була прем’єр-міністром, в знак протесту проти її авторитарного способу керівництва та прийому до свого політичного оточення багатьох одіозних особистостей із колишнього владного блоку, очолюваного Леонідом Кучмою.

У цьому інтерв’ю Степан Хмара піддав нещадній критиці як саму Юлію Тимошенко, так і її найближчого соратника Олександра Турчинова та ситуативного соратника Олександра Зінченка. Він одночасно похвалив Президента України Віктора Ющенка за те, що той зважився на відставку Юлії Тимошенко з посади прем’єр-міністра, незважаючи на те, що такий крок може позбавити його на деякий час підтримки частини громадян України, особливо в середовищі «пенсіонерів сільської місцевості», тому що «люди мало інформовані. Негативні результати діяльності уряду, інфляція дійдуть до них значно пізніше. Така специфіка села». А зараз поки що вони знаходяться під впливом того, що «А, як вийде Юлія на трибуну, як защебече соловейком… ».

Об’єктивності заради, зазначу, що закінчує своє інтерв’ю зі Степаном Хмарою Іван Волошенюк словами: «На правах автора і журналіста, який дорожить честю свого «мундира», я змушений сказати, що не погоджуюся з Степаном Ільковичем, мені його аргументи здаються надто емоційними і упередженими, але, шукаючи істину, я подаю цю статтю, хоча мені в ній багато що неприємне, навіть неприйнятне.»

А я від себе додам, що останні слова у цій статті Іван Волошенюк просто не міг не подати, адже у своїх попередніх статтях він написав на адресу Юлії Тимошенко багато похвальних слів.