Протягом травня 2005 року я, як і усі інші жителі України, спостерігав дивну поведінку влади на усіх її рівнях та в усіх гілках, не розуміючи, що це — банальна неузгодженість в діях та висловлюваннях партнерів чи добре продуманий новий стиль взаємовідносин, розрахований на залучення до рядів прихильників не лише у всьому згодних, а і тих політично-активних громадян, які звикли частіше говорити «Ні!» ніж «Так!».

Наприклад, вранці, включивши телевізор чи радіо, я міг почути заяву прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, в якій вона визначала поведінку російських нафтотрейдерів та російських власників українських нафтопереробних заводів, як монопольний зговір, і погрожувала їм розслідуванням СБУ і накладенням штрафів у разі, якщо вони не триматимуть стабільними ціни на нафтопродукти. А в обід того ж самого дня ті ж самі засоби масової інформації повідомляли мені, що перший віце-прем‘єр, тобто, перший заступник Юлії Тимошенко в уряді, Анатолій Кінах вважає поведінку нафтотрейдерів та власників НПЗ нормальною в умовах ринкової економіки і зростання світових цін на нафту, а вимоги нашого прем‘єр-міністра не піднімати ціни на нафтопродукти, по-перше, не ринковими, а по-друге, помилковими.

Зранку за допомогою ЗМІ я міг почути від віце-прем’єра Романа Безсмертного, що без проведення адмінiстративно-територіальної реформи, ідеологом якої є саме він, неможливе швидке перетворення України у демократичну державу. А в обід від когось із соратників Романа Безсмертного по владній коаліції я міг почути, що розмовами про адміністративно-територіальну реформу влада відволікає увагу народу від питань нарощення економічного потенціалу, розв’язати які вона не може сьогодні і не знає, як їх розв’язувати завтра.

Вранці я міг почути з посиланням на Анатолія Кінаха, що уже визначено список із 29 підприємств, умови приватизації яких будуть переглянуті. І щодня я чую заяви Юлії Тимошенко, що ніякого списку уряд не затверджував. І в разі, якщо такий список у когось із міністрів є, то він продиктований виключно його власною фантазією, яка межує з корупцією.

Вдень я міг прочитати в «Дзеркалі тижня» у статті Юлії Мостової, яка в своїх публікаціях завжди використовує лише перевірену інформацію, що на зустрічі з російськими нафтотрейдерами Президент України Віктор Ющенко вибачився перед ними за нерозумну поведінку уряду в питаннях розбудови ділових взаємовідносин, і що Юлії Тимошенко, яка під час цієї зустрічі вголос двічі не погодилась з оцінкою президентом її дій, він порадив подати заяву про відставку і йти на площу до СДПУ(о) «дудіти в дудку» і «бити в барабан». Але увечері прес-служби і президента, і прем’єр-міністра розповсюдили у ЗМІ інформацію, що нічого такого не було, що політичний союз Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко міцний, як ніколи.

Голова Верховної Ради України Володимир Литвин, виступаючи перед якимсь колективом, міг дуже негативно висловитись з приводу ручного управління урядом Юлії Тимошенко економікою держави і заявляти, що цим перекреслюється її ринковий статус. А у цей же час прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, виступаючи перед другим колективом, могла заявити, що на вибори до парламенту у 2006 року очолюваний нею політичний блок, незважаючи ні на що, піде у коаліції з політичними силами, які очолюють Віктор Ющенко і Володимир Литвин.

Міністр транспорту і зв’язку Євген Червоненко заявляє у засобах масової інформації, що під час ділової поїздки до Москви він зустрічався з розшукуваним українськими правоохоронними органами колишнім керівником Державного Управління Справами Ігорем Бакаєм, а Голова СБУ Олександр Турчинов через ЗМІ вимагає від Червоненка надати інформацію про точне місцезнаходження Ігоря Бакая, хоча, здавалося б, що той і сам повинен був надати таку інформацію одразу ж після повернення з Москви, якщо він не лише працює з Турчиновим в одному уряді, а і розділяє думку про достовірність інформації стосовно незаконних витрат колишнім керівником ДУСі майже 900 мільйонів гривень.

Зовсім незрозумілою є позиція нашого президента стосовно кримінальної справи, відкритої військовою прокуратурою Росії проти Юлії Тимошенко. Якщо Віктор Ющенко всупереч побажанням Росії поставив усе-таки Юлію Тимошенко прем’єр-мінiстром, продемонструвавши одночасно цим, що вірить у її непідсудність, то зараз він повинен при кожній нагоді з приводом і без приводу у повний голос підкреслювати свою віру у це. В противному разі буде складатись враження, що він її дійсно поставив прем’єр-міністром лише тому, аби насолити Росії, від чого ділові і політичні стосунки України з Росією не покращуватимуться, допоки Юлія Тимошенко не перестане бути прем’єром. А з сусідами треба підтримувати дружні стосунки, як би ти до них не ставився, оскільки від свари на межі більше страждає завжди менш сильний. Тож треба наших сусідів переконати, що так зроблено не із бажання їм досадити, а із великої віри в те, що настане час, коли і вони зрозуміють, що були неправі. І для вселення у сусіда своєї віри не треба шкодувати ні часу, ні енергії.

Багато хто із соратників президента не довіряє Генеральному прокурору Святославу Піскуну, заявляючи у ЗМІ та у стінах парламенту, що він обіймає свою посаду незаконно і робить усе для того, щоб світ ніколи не дізнався, хто замовив убивство журналіста Георгія Гонгадзе, хто керував втручанням у роботу сервера Центральної виборчої комісії під час президентських виборів, хто організував отруєння кандидата у президенти від опозиції Віктора Ющенка, та чому і хто стріляв у банкіра Ляха, екс-мінiстра МВС Кравченка та міністра транспорту Кирпу, чи чому та хто примусив їх застрелитись власноручно. А Віктор Ющенко ніяк на усі ці звинувачення не реагує і продовжує цілковито довiряти Святославу Піскуну, хоча в усіх цих справах і по-сьогодні ніяких зрушень не спостерігається. А як розцінити той факт, що Генеральна прокуратура після двомісячного утримування під вартою в слідчому ізоляторі голови Донецької обласної ради Колесникова і заяви міністра внутрішніх справ Луценка про наявність у слідства достатньої кількості доказів кримiнальної вини Колесникова постановила у порушенні кримiнальної справи стосовно Колесникова відмовити, оскільки, мовляв, основні потерпілі від своїх показань відмовились. І чи не зроблено усе це лише для того, щоб звинуватити у непрофесійних діях і змусити подати у відставку головного міліціонера країни Луценка, який, хоч і призупинив своє членство в Соціалістичній партії Олександра Мороза, але усім зрозуміло, що в душі соціалістом залишився, і який розпочав безкомпромісну боротьбу з корупцією як в правоохоронних органах, так і в суспільстві, що не подобається не лише високопоставленим корупціонерам із влади колишньої епохи Леоніда Кучми, але і декому із нинішнього оточення Віктора Ющенка із числа тих, хто теж прийшов із колишнього оточення Леоніда Кучми і побоюється, що нова не корумпована поросль слідчих, призначених Луценком, може докопатись і до їхніх корупційних дій тієї епохи? І боюсь, що інцидент з порушенням закарпатськими міліціонерами недоторканості народних депутатів Шуфрича та Прошкуратової під час арешту у лікарні колишнього губернатора Закарпаття Рiзака був спланованим одночасно обома сторонами конфлікту і націленим виключно проти мінiстра МВС Луценка.

Міністра юстиції Романа Зварича журналісти ловлять на подачі неправдивої інформації про свою освіту в офiційних документах, завірених його підписом. В демократичних країнах у таких випадках міністри самостійно йдуть у відставку, а Зварич заявляє, що поступить так, як скаже президент. А Віктор Ющенко пропонує журналістам залишити Романа Зварича у спокої, оскільки його не цікавлять ні дипломи міністра юстиції, ні те, що він там про ці дипломи комусь казав.

Майже півтора десятки губернаторів і десяток міністрів продовжують числитись депутатами Верховної Ради України і відмовляються реагувати на заклики керівника парламенту Володимира Литвина написати заяви про складення з себе депутатських повноважень, грубо порушуючи цим Основний закон держави, а гарант Конституції України Віктор Ющенко спокійно закриває очі на це. Але ж вищі керівники, які порушують конституцію, не мають морального права вимагати дотримання законів від своїх підлеглих.

Вражає поведінка судів і політика невизначеності виконавчої влади в питаннях установлення законного власника того чи іншого приватизованого підприємства. Ми усі були і продовжуємо бути інформаційними свідками того, як в одному і тому ж суді протягом дня приймались і приймаються прямо протилежні рішення стосовно результатів приватизації металургійного заводу «Криворіжсталь»; як в один і той же день в двох сусідніх містах Дніпропетровщини проходили збори акціонерів Нікопольського феросплавного заводу, які прийняли прямо протилежні рішення; як майже щодня у різних судах приймались і приймаються прямо протилежні рішення стосовно акцій і рахунків акціонерного товариства «Футбольний клуб «Динамо»; як протягом тижня деякі обласні енергетичні компанії, включаючи і наше місцеве «Вінницяобленерго», за допомогою місцевих судів і спецпідрозділів міліції по кілька разів міняли генеральних директорів.

Стали ми усі в Україні і продовжуємо бути свідками і зовсім незвичного явища — акцій протесту практично у всіх областях та в багатьох містах і районних центрах, які організовувались і продовжують організовуватись соратниками Віктора Ющенка по Помаранчевій революції в знак незгоди з призначеннями його адміністрацією місцевих керівників різних рівнів. Маємо ми ці акції протесту і у нас на Вінниччині. Останньою була позавчора акція незгоди з призначенням на посаду Голови обласної податкової адміністрації Володимира Деця, який раніше обіймав посаду керівника Вінницької міської податкової служби, і кандидатуру якого підтримав губернатор області Олександр Домбровський. Організатор цієї акції депутат міської ради Сергій Щетинін, який під час Помаранчевої революції був начальником Вінницького міського штабу підтримки Віктора Ющенка, протестуючи проти призначення Деця головним податківцем області, навіть здійснив спробу самоспалення, обливши себе бензином і блиснувши вогнем запальнички в момент проходження повз нього Голови Податкової адміністрації України Кірєєва, який приїхав до Вінниці представляти на посаді Деця. Трагедії не сталося лише тому, що товариші по акції вибили із рук Сергія Щетиніна запальничку, із газового сопла якої уже вилітав факел вогню, що свідчило про цілком серйозні наміри її власника.

До речі, спостерігаючи уже довгий час за Сергієм Щетиніним, я прийшов до висновку, що йому за складом характеру треба було б бути прихильником не Віктора Ющенка, а Юлії Тимошенко. І в її оточенні та по її квоті, на мій погляд, він би досяг більшого. А в оточенні Віктора Ющенка на Вінниччині Сергій Щетинін знаходиться в тіні Петра Порошенка і Володимира Скомаровського, дружба з якими не складається, внаслідок чого по закінченні Помаранчевої революції для нього ніякої серйозної посади не знайшлося, хоча і авторитету у місті та заслуг перед Віктором Ющенком у Сергія Щетиніна вистачає, принаймні, для зайняття посади мера Вінниці, до якої його не допустили, відмінивши вибори після переходу міського голови Олександра Домбровського на посаду губернатора.

Багато саркастичних зауважень журналістів і політологів у травні викликала заява Віктора Ющенка у Каневі на могилі Тараса Шевченка про створення майбутнього виборчого блоку, до якого увійдуть прихильники президента Ющенка, прем’єр-мінiстра Тимошенко і спікера парламенту Литвина. Усі ЗМІ одразу згадали про проголошення там же у Каневі на тій же могилі у 1999 році виборчого союзу прихильників Олександра Мороза, Євгена Марчука, Олександра Ткаченка та Володимира Олійника, яких прозвали «Канівською четвіркою». Союз цей, як відомо, розпався ще до виборів, оскільки, принаймні, троє із «Канівської четвірки» вважали себе лідерами і хотіли грати першу скрипку в союзі.

В нинішній «Канівській трійці» проблеми із лідером немає — ним є, звичайно ж, Віктор Ющенко, тому це утворення із зародку є міцнішим. Але розбіжностей теж вистачає. І, якщо Віктор Ющенко ще пару разів запропонує Юлії Тимошенко писати заяву і йти на площу «дудіти в дудку» і «бити в барабан», то не виключений вихід самодостатньої Пасіонарії Помаранчевої революції із «Канівської трійки» і її автономне плавання під час виборів-2006.

В партії, яку очолив Володимир Литвин, є добра половина колишніх прихильників Віктора Януковича, Віктора Медведчука і Леоніда Кучми, які перебігли у цю партію після перемоги Віктора Ющенка. Тож навряд чи ці члени партії будуть сприяти зміцненню союзу між нинішнім президентом та спікером парламенту. На мій погляд, їх поведінка буде визначатись ступенем підтримки Віктора Ющенка суспільством. Якщо цей ступінь не знижуватиметься, то вони будуть в лавах прихильників президента, якщо почне спадати, вони почнуть інтригувати проти нього і штовхати Володимира Литвина пристати до опозиції Ющенку в якості її одноосібного лідера. Тож абсолютної впевненості у тому, що Володимир Литвин зустріне вибори-2006 у складі «Канівської трійки» у мене, наприклад, немає.

Після Канева стає цілком очевидним, що соціалісти Олександра Мороза на виборах-2006 союзниками блоку імені Віктора Ющенка не будуть. Інакше, виступаючи у Каневі, Віктор Ющенко не упустив би назвати соціалістів серед рушійних сил Помаранчевої революції. А він цього не зробив, що кинулось у вічі усім, оскільки це є порушенням справедливості, адже один лише Юрій Луценко на Майдані робив і значив більше, ніж десятки політиків, наближених у той час до Віктора Ющенка. А те, що Віктор Ющенко у канівському виступі включив в число активістів Помаранчевої революції партію Володимира Литвина, жодний член якої окрім самого Литвина (який у той період до цієї партії ніякого відношення не мав) до захисту цінностей цієї революції причетним не був, теж усім кинулось у вічі, і теж викликало збентеження в середовищі помаранчевих прихильників Віктора Ющенка.

Список неузгодженостей в діях і висловлюваннях посадовців вищої ланки керівництва державою, за якими не наступає відставка, спростування, вибачення чи якась інша форма відповідальності перед прихильниками зокрема та суспільством у цілому, можна продовжувати, але і наведеного переліку досить, аби переконатись у тому, що, мабуть, ми в Україні усе-таки маємо новий стиль керівництва, коли кожному дозволяється робити і говорити, що йому заманеться, аби лише він не лінувався повторювати, що підтримує ідеї Помаранчевої революції, і демонструвати особисту відданість Віктору Ющенку.

Завершити цей розділ я хочу згадкою про Леоніда Кучму, ось у якому контексті. Увесь світ здригнувся у травні, але усе-таки проковтнув, політично не поперхнувшись, розстріл Ісламом Карімовим в Узбекистані противників свого режиму. Навіть за офіційними даними узбецького уряду під час цих заворушень загинуло більше півтори сотні протестантів. А за даними західних інформагентств число загиблих в Андижані досягло майже тисячної відмітки. Ще не менше, ніж стільки перейшли кордон Узбекистану з Киргизстаном і створили табори біженців, відмовляючись повертатись додому після кривавого придушення узбецькими властями акцій протесту. Цими жорстокими діями Іслам Карімов зміцнив свій режим і забезпечив собі подальше комфортне перебування при владі. І США особливо не протестують, оскільки хочуть і надалі зберігати на узбецькій території свої вертолітні бази по боротьбі з тероризмом в Афганістані. І Росія визнала дії Іслама Карімова законними, розраховуючи знову повернути Узбекистан в сферу свого впливу. І Китай заявив про свою підтримку Іслама Карімова, пам’ятаючи про те, що у минулому столітті на площі Тяньаньмень у Пекіні китайськими властями для зміцнення режиму було розстріляно не тисяча, а кілька десятків тисяч учасників акції, що виступили під лозунгами скасування диктатури комуністів і встановлення демократії у Китаї.

Тож, як бачите, події в Україні під час Помаранчевої революції могли піти і по такому сценарію, як в Узбекистані. І за те, що Леонід Кучма не віддав наказ спецназу придушити революцію, застосувавши зброю, ми повинні усе-таки йому бути вдячними і, навіть розкриваючи злочини апологетів його режиму і караючи їх, самого Кучму, на мій погляд, слід спеціальним законом Верховної Ради України наділити недоторканістю до кінця життя.

Постскриптум 1: 2 червня, виступаючи перед журналістами у Києві на прес-конференції, відомий мільйонер-філантроп Джордж Сорос зробив заяву про те, що російський президент Володимир Путін вимагав від українського президента Леоніда Кучми застосувати силу для розгону помаранчевих демонстрантів з Майдану у Києві, але Леонід Кучма відмовився віддати такий наказ внутрішнім військам, міліції і спецназу. А узбецький президент Іслам Карімов, за словами Джорджа Сороса, зреагував на пораду російського президента і віддав наказ військовим застосувати до демонстрантів в Андижані силу.

І на думку багатьох політиків і політологів Іслам Карімов оголосив у ці ж дні про вихід Узбекистану із об’єднання держав ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), мабуть, теж за порадою Володимира Путіна

Постскриптум 2: Кінець травня — початок червня ознаменувався двома міжнародними резонансними подіями — у Франції 55 %, а у Нідерландах 62,5 % від числа тих громадян, які взяли участь у референдумі, проголосували проти прийняття Конституції Європейського Союзу, яка набере чинності лише тоді, коли, за неї проголосують усі країни, що входять до ЄС. Тож не усе так добре у тій спільноті держав, куди намагається пробитись і Україна. І в чому їй відмовляють, незважаючи на Помаранчеву революцію і перемогу Віктора Ющенка на президентських виборах.

Постскриптум 3: сьогодні — у п’ятницю 3 червня — на засiданні Центральної виборчої комісії колишньому майору президентської охорони Миколі Мельниченку, відомому своїми магнітофонними плівками, записаними, начебто, під диваном у президента Леоніда Кучми, відмовлено у включенні до виборчого списку 2002 року Соціалістичної партії Олександра Мороза. У разі позитивного рішення ЦВК Микола Мельниченко отримав би право стати народним депутатом України нинішнього складу Верховної Ради за списком Соціалістичної партії і одночасно отримав би депутатську недоторканість, що створило б для нього можливість повернутись в Україну не людиною, яка одночасно порушила кілька статей Кримінального Кодексу України, тож повинна бути арештованою, а тріумфатором, який уже міг би не утруджувати себе відповідями на запитання, хто йому допомагав робити записи у президентському кабінеті протягом більше ніж року. На мій погляд, сьогодні і в Україні, і за кордоном уже немає людей, які вірять у те, що ці записи він робив сам, і що вони були зроблені за допомогою одного диктофону, розміщеного під диваном у режимному приміщенні, яке прибирають і охороняють багато різних людей із різних служб.

Мотивував Микола Мельниченко своє звернення до ЦВК України рішенням Міжнародного суду у Страсбурзі, який визнав рішення 2002 року ЦВК про вилучення майора із виборчого списку Соціалістичної партії таким, що порушує його громадянські права. Я нагадаю, що ЦВК тоді прийняла таке рішення тому, що майор без дозволу покинув територію України, порушивши присягу і прихопивши з собою матеріали, які містили в собі у тому числі і державні таємниці.

Нині ЦВК мотивувала відмову Мельниченку тим, що його довіреними особами це її рішення уже оскаржувалось у Верховному Суді України і Верховним Судом підтверджене. А згідно з Конституцією України рішення Верховного Суду є остаточними і оскарженню не підлягають, навіть, якщо цього вимагають дуже поважні міжнародні організації.

Захищав на нинішньому засіданні ЦВК інтереси Миколи Мельниченка добре відомий усім і як народний депутат України кількох скликань, і як екс-міністр юстиції в уряді, очолюваному Павлом Лазаренком, Сергій Головатий.

Слухаючи виступ Головатого і його відповіді на запитання слухачів радіо «Ера» напередодні цього засідання, я прийшов до висновку, що себе і свою точку зору він любить набагато більше, ніж Україну. Інакше, як пояснити те, що уже більше десятка років у Європарламенті та в інших зарубіжних організаціях він не сказав жодного доброго слова про рідну державу, що своїми виступами у Верховній Раді, на радіо і за кордоном на різних Форумах він створив в іноземних політиків і журналістів із нашої держави образ корумпованого, не цивілізованого монстра, який не те, що не треба приймати до поважних європейських організацій, а від якого треба шарахатись як від чумного, або як від ураженого проказою. І в тому, що нас сьогодні навіть на поріг Європейського співтовариства не допускають, є, на мій погляд, значний вклад і Сергія Головатого з його знанням англійської мови і виступами перед іноземцями, сповненими сарказму і представленням лише у чорних фарбах усієї нашої української дійсності.

В Латвії і Естонії права російськомовних громадян порушуються набагато вагоміше, ніж права громадян будь-якої національності в Україні, але серед публічних полiтиків цих країн немає Сергія Головатого, тож на Заході немає кому проголошувати звинувачувальні промови з цього приводу, а тому і Латвія, і Естонія уже є членами і НАТО, і ЄС.

Корупції і корупціонерів у Польщі не менше ніж в Україні, але усі поляки хотіли в НАТО і ЄС, тому вони змусили усіх своїх «Сергіїв Головатих» мовчати про відомі їм факти корупції до тих пір, поки Польща не вступить у ці поважні організації. І лише тепер там почалися серйозні публічні звинувачення у корупції усіх до неї причетних нинішніх і колишніх владних осіб.

На Кіпрі ще не так давно кіпріоти-турки стріляли в кіпріотів-греків і навпаки, але при появі міжнародних спостерігачів і зброя, і журналісти, і політики замовкали, і, виступаючи на міжнародній арені, усі публічні кіпрські політики наголошували на тому, що вони є цивілізованою нацією і свої внутрішні проблеми успішно розв’яжуть самі, особливо, якщо їх приймуть до ЄС. І їх прийняли, хоча ніякого прогресу у питанні об’єднання цих двох частин у цілісну державу не спостерігається і досі.

І Україну уже б до Європи прийняли б, якби усі наші Сергії Головаті усі роки нашої незалежності подібно до кіпрських політиків запевняли б Європу у тому, що ми дуже до неї хочемо, що у нас гарна держава і гарні люди, що наявні окремі прояви корупції ми подолаємо, що випадок з Георгієм Гонгадзе — це одиничний прикрий випадок, до того ж спланований і втілений у життя агентами іноземної розвідки. І тоді Європа нас не боялась би, і пішла б нам назустріч. І уже разом з її демократичними інституціями ми набагато скоріше подолали б усі ті негативи, що отруюють нам життя.

Дуже мене здивувала заява на радіо «Ера» Сергія Головатого про те, що він бореться з владою в Україні з 1988 року. Адже кожен раз, коли він обирався до Верховної Ради України, він боровся не з владою, а за владу, оскільки Верховна Рада теж є владною гілкою, до того ж законодавчою. Більше того, коли він подавав заяву і погоджувався стати міністром юстиції — він теж боровся не з владою, а за владу. І замість конструктивної критики ми від нього завжди чуємо огульну. І, на мій погляд, саме такою своєю позицією він відлякує і відштовхує усіх, навіть тимчасових соратників, від себе. І дивлячись на нього, думаєш — оцю б енергію і пафос та в розбудову держави! Ціни б йому не було б! А так усе йде в свисток, який, на жаль, лише відлякує усіх іноземців від нашого паровоза. Навіть тих, які у відсутності цього свистка не проти були б взяти участь і в модернізації нашого паровоза, і в створенні сучасного сервісу в поїзді, або, принаймні, хоча б скористались його послугами при поїздках по нашому бездоріжжю.