Оскільки цей розділ книги я сів писати 6-го листопада, то і знакові події описуватиму в хронології від 1-го листопада по 6-е одним блоком, розрізняючи їх лише рівнем особистостей, причетних до цих подій.

На рівні президента держави таких знакових подій я бачу лише п’ять — це: призначення нового Генерального прокурора України, призначення нового керівника НТКУ, затвердження структури і чисельності Секретаріату президента, не надання можливості Конституційному Суду України негайно приступити до виконання своїх обов’язків та радіозвернення Віктора Ющенка до українського народу.

Чи виправдаються сподівання президента, що саме Олександр Медведько стане тим Генеральним прокурором, який докопається до замовників убивства журналіста Георгія Гонгадзе, встановить, де знаходився паралельний сервер ЦВК під час президентських виборів 2004 року, і хто був причетним до його підключення, та виявить усіх осіб, причетних до спроби фізичного усунення кандидата у президенти України Віктора Ющенка, а також доб’ється незалежності органів прокуратури усіх рівнів від інших гілок влади і невтомно корчуватиме усі корені корупції, сьогодні спрогнозувати важко, хоча справедливості заради слід відзначити, що сумнівів поки що більше, ніж надій. Адже це саме Олександр Медведько був куратором усіх цих справ у Генеральній прокураторі, пропрацювавши майже рік заступником Генерального прокурора Святослава Піскуна, якого, якщо вірити офіційним трактуванням, президент країни відправив у відставку саме за неефективність слідства у цих резонансних справах. Та й те, що працюючи тоді ще у Луганській та Донецькій обласних прокуратурах і курируючи слідство в справі про вбивство журналіста Александрова, висновки в якій правоохоронними органами виявились сфабрикованими, Медведько не розпізнав фальсифікації і не став тим, хто викрив фальсифікаторів, теж не сприяє зміцненню упевненості у його спроможності змінити імідж вітчизняної прокуратури в очах української та світової громадськості. Але, поживемо, побачимо! Адже і в Юлії Тимошенко, коли вона стояла по праву руку від Павла Лазаренка, теж мало хто тоді вбачав лідера, здатного повести за собою.

Після добровільної відставки з посади президента Національної телекомпанії України колишнього народного депутата і польового командира Майдану під час Помаранчевої революції Тараса Стецьківа, багато хто у вітчизняному політикумі та журналістському середовищі сподівалися на те, що боротьба за вакантну посаду керівника НТКУ розгорнеться між двома заступниками Стецьківа — Андрієм Шевченком та Олександром Ткаченком, кожний із яких запропонував свою програму реорганізації НТКУ у суспільне телебачення. Тож для усіх, як грім серед ясного неба, пролунало повідомлення про те, що Президент України Віктор Ющенко своїм указом призначив президентом НТКУ керівника приватної телекомпанії «Тоніс» Докаленка, який не те, що не має власної концепції створення суспільного телебачення в Україні, але і зовсім не причетний до будь-яких подій, пов’язаних з обговоренням чужих концепцій з цього приводу. Не причетний він і до подій Помаранчевої революції. Але найбільше усіх приголомшило те, що Докаленко майже не володіє українською мовою і відверто заявляє, що не вбачає в цьому нічого надзвичайного, хоча знання державної мови, згідно з Конституцією, є обов’язковою умовою роботи на чільній посаді в державній структурі.

Указ президента держави про структуру і чисельність його секретаріату — подія теж знакова, оскільки вона дозволить покінчити зі спекуляціями на тему — підмінятиме чи ні, як за часів правління Леоніда Кучми, ця структура інші вищі органи влади до Кабміну включно. Із тексту президентського указу ми уже однозначно бачимо, що не підмінятиме, що віднині секретаріат президента буде дійсно лише його секретаріатом, і не виконуватиме функції керівної надбудови над урядом, парламентом і вищими судовими інстанціями та прокуратурою.

Може скластися враження, що я безпідставно відношу до знакових подій не надання можливості Конституційному Суду України негайно приступити до виконання своїх обов’язків.

Нагадаю, що Конституційний Суд України обирається у складі 18 суддів на 9 років без права повторного входження будь-кого з них до його складу. При цьому 6 суддів призначає Президент України, 6 суддів обирає Верховна Рада України і 6 суддів обирає Всеукраїнський з’їзд суддів.

Нинішній склад КСУ саме у першій декаді листопада завершив термін своєї каденції. 2-х нових членів КСУ уже обрала Верховна Рада, 3-х суддів призначив ще Леонід Кучма і 6 суддів уже обрав Всеукраїнський суддівський з’їзд. Тож сьогодні у складі КСУ є 11 суддів. Але почати працювати Конституційний Суд України має право лише за наявності у його складі не менше 12 суддів. І якби Віктор Ющенко призначив за своєю квотою ще 3-х суддів, то КСУ зміг би уже розпочати свою діяльність, скажімо, з розгляду питання, піднятого самим же Віктором Ющенком про неконституційність проголосованої народними депутатами норми про депутатську недоторканість депутатів місцевих рад. Але президент держави на день завершення роботи попереднім складом КСУ, на жаль, не призначив ще 3-х суддів за президентською квотою, що могло б одразу ж вдихнути життя у новий склад КСУ. Не поспішила, на жаль, у ці листопадові дні і Верховна Рада дообрати ще 4-х суддів зі своєї квоти. Тож спрогнозувати, скільки часу ще буде бездіяльним Конституційний Суд України у зв’язку з неспішністю і президента, і парламенту у питанні заповнення в ньому їхніх квот, сьогодні не візьметься ніхто.

Що ж стосується 10-хвилинного радіозвернення президента держави до українського народу, яке в основному звелося до прохання підтримати президента і уряд в їх намаганні інтегрувати Україну в Світову організацію торгівлі, то воно, хоч за змістом і відноситься до категорії знакових, але по формі прозвучало дуже буденно, приземлено і не зачепило емоційно, мабуть, нікого, принаймні, якщо орієнтуватись на моє близьке оточення.

На рівні Верховної Ради України знакових подій у ці 6 днів я відзначив би чотири — це прийняття у 1-му читанні проекту бюджету держави на 2006 рік, це позитивне голосування народних депутатів по кандидатурі Генерального прокурора, це провал у парламенті урядового законопроекту про введення обмеження на розмір пенсій і це провал спроби парламенту заповнити вакансії заступника керівника Верховної Ради та керівників 10-и парламентських комітетів. Оскільки на три із цих чотирьох знакових подій я уже свою точку зору висловив у попередніх розділах, то у цих рядках висловлю свою точку зору лише на одну із них, про яку ще не згадував, а саме — на провал у парламенті урядового законопроекту про введення обмеження на розмір пенсій.

Історія цього питання така — спочатку народні депутати України у законі про свій статус ввели норму виплати пенсії на рівні 80—90 % від зарплати діючого парламентаря. Потім вони на таких же умовах проголосували за пенсії науковим працівникам. Потім суддям. А апогеєм виявився закон про пенсійне забезпечення працівників правоохоронних органів, згідно з яким за рахунок одноразово виплаченої перед виходом на пенсію багатотисячної матеріальної допомоги пенсія стала досягати десятків тисяч гривень при попередній зарплаті у розмірі, не більшій півтори-двох тисяч гривень. Цим парламентська більшість, яка під час президентства Леоніда Кучми йшла назустріч майже усім його побажанням, вирішила продемонструвати працівникам правоохоронних органів свою любов до них, розраховуючи за це на їхню підтримку під час президентських і парламентських виборів у майбутньому.

І після перемоги Помаранчевої революції на пенсію в Україні пішли тисячі правоохоронців з пенсіями, які в десятки разів масово і в сотні разів індивідуально перевищують середні пенсії інших категорій працівників. На цьому фоні пенсії 600-а народним депутатам — це крапля у величезному морі, але саме проти цих пенсій ополчились Президент України Віктор Ющенко з міністром фінансів Віктором Пинзеником, наклавши вето на закон про доповнення до закону про статус народних депутатів України, в якому парламентарі виводили свої пенсії за межі закону про загальне пенсійне страхування.

У відповідь на це вето президента народні депутати провалили запропонований міністром фінансів проект закону про введення обмеження на розмір пенсій граничною сумою у 4 тисячі гривень.

Тож після опублікування 4-го листопада у «Голосі України» висновку ще старого складу Конституційного суду України про неконституційність обмеження розміру пенсій, введеного законом про зміни до Бюджету-2005, Пенсійний фонд змушений буде повернутись до виплати усіх тих величезних пенсій великій кількості колишніх правоохоронців та ще 8-и категоріям інших колишніх працівників, виплата яких була припинена у 2005 році. Змушений буде цей фонд виплачувати і значні пенсії пенсіонерам із числа народних депутатів України, які дійсно, після останнього підвищення з 1-го вересня цього року зарплати народним депутатам, піднялися до рівня 15 тисяч гривень. Але ті кошти, які щомісяця будуть йти на виплату пенсій народним депутатам, не перевищуватимуть 0,3 % місячного фонду виплати пенсій. Тож заяви деяких високих урядових посадовців про те, що пенсії пересічним українцям вчасно не будуть виплачуватись саме тому, що їхні гроші підуть на виплати високих пенсій народним депутатам пенсійного віку, є чистої води популізмом, націленим на голоси виборців і пошук винуватців їхньої неспроможності наповнити Пенсійний фонд. І в цих умовах «дражнити» парламентарів, які теж є людьми і багато з яких на відміну від президента та декого з його близького оточення не мають змоги задекларувати мільйонні статки, було кроком, принаймні, не мудрим в даний конкретний історичний час.

З приводу двох знакових подій цих днів для Кабінету Міністрів України — прийняття Верховною Радою України у 1-му читанні бюджету держави на 2006 рік з параметрами, неприйнятними для уряду, та провал у парламенті обох законопроектів, що містили статті про введення обмеження на виплату пенсій, я уже висловився вище, тож нижче піде мова лише про три інші знакові для Кабміну події, а саме: про результати візиту урядової делегації на чолі з прем’єр-міністром Юрієм Єхануровим до США та про дипломатичні «проколи» самого Юрія Єханурова у Вашінгтоні, а також про пропозиції уряду стосовно використання 24,2 мільярдів гривень, отриманих від приватизації «Криворіжсталі»

Урядова делегація поїхала до США аби розв’язати три задачі: по-перше, домовитись про скасування поправки Джексона-Венніка, яка обмежує присутність наших товарів на ринку США та поставку американських товарів стратегічного призначення до України; по-друге, отримати від США для України статус держави з ринковою економікою, що є важливим етапом на шляху нашого вступу до Світової організації торгівлі; а по-третє, домовитись із США про прийняття нас у СОТ ще до кінця нинішнього року.

На жаль, наша делегація поставленої мети не досягла по жодному з перерахованих вище пунктів. Питання скасування поправки Джексона-Венніка парламентарі США з незрозумілих причин «забули» навіть включити в порядок денний парламентської сесії, а розгляд питання про надання Україні статусу держави з ринковою економікою пообіцяли розглянути не раніше січня 2006 року. І, як наслідок, само собою знялося з порядку денного питання про прийняття України до СОТ ще до Нового Року.

Однак, мало того, що делегація Юрія Єханурова під час цих відвідин США не домоглась вирішення жодної із трьох запланованих до розв’язання задач. Додаткове погіршення наслідків відвідин українським прем’єром Вашінгтону сталося внаслідок двох не виважених висловлювань Юрія Єханурова на прес-конференції під час спілкування з американськими журналістами.

В одному із цих висловлювань Юрій Єхануров висловив вголос те, про що ми усі думаємо і знаємо, але про що високим посадовцям вголос говорити не можна. Він заявив, що Україна повинна вступити до СОТ раніше за Росію, оскільки якщо Росія вступить до СОТ раніше, то Україну вона туди не пустить ніколи. А крім того, він допустив некоректне порівняння президента Білорусії Олександра Лукашенка за пропагандистськими здібностями з іншим, досить не симпатичним політиком минулої епохи, що, на мій погляд і не лише на мій, неприпустимо не лише з позицій міждержавної дипломатії, а і з позицій добросусідських відносин з сусідньою країною, з якою нас пов’язують тісні економічні та родинні стосунки. Складається враження, що Юрій Єхануров ще до кінця не усвідомив те, що він уже не рядовий народний депутат чи губернатор, а прем’єр-міністр країни, кожне слово якого аналізується і інтерпретується та тягне різноманітні наслідки, які не забарилися, оскільки міністерства закордонних справ Росії і Білорусії на другий же день зажадали роз’яснень з приводу зроблених ним у Вашінгтоні заяв. До речі, Юрій Єхануров після приїзду із США в одному із інтерв’ю сказав, що він нічого подібного не говорив, а це журналісти попридумували самі. Але ж і я, і усі інші громадяни України та представники посольств Росії і Білорусії бачили і чули ці його заяви у прямій мові по різних каналах українського телебачення під час репортажів про перебування нашої урядової делегації у США. Тож, на мій погляд, для зміцнення довіри Юрію Єханурову краще було б вибачитись за невдалі висловлювання, аніж намагатись переконати усіх у тому, що він їх не робив.

Багато політичних сил сьогодні піарять себе, пропонуючи ті чи інші варіанти використання коштів, отриманих від приватизації «Криворіжсталі», але конкретна реалізація цих коштів знаходиться в руках уряду, тож усі чекали, що скаже Кабмін. І він сказав: 4,3 млрд грн повернути Пінчуку і Ахметову, у яких відібрали «Криворіжсталь»; 8 млрд грн направити на погашення дефіциту бюджету нинішнього року; 7,8 млрд грн зарезервувати для погашення дефіциту бюджету наступного року, 3,9 млрд грн використати на поповнення валютних резервів Національного банку України і 200 млн грн направити на розв’язання проблеми комп’ютеризації освіти.

І одразу усі політичні сили заспокоїлись, хоча окремі заклики продовжують лунати, наприклад, віддати усі ці гроші Кривому Рогу для поліпшення екології та життєвого рівня криворіжців.

У ці дні у Європі відбувається знакова подія, що розпочалася 10 днів тому, яка стосується одночасно і нашого президента, і нашого парламенту, і нашого уряду, і нашої країни в цілому. Розпочалася ця подія тим, що двоє французів підліткового віку арабського походження із емігрантів, які скоїли щось протиправне, втікаючи від поліції у передмісті Парижа, згоріли від високої напруги у трансформаторній будці, куди вони залізли, ховаючись від переслідувачів. Звинувативши поліцію у загибелі підлітків, жителі арабського передмістя Парижа тієї ж ночі в знак протесту побили вітрини сотні магазинів і спалили кілька сот автомобілів. Наступними ночами масштаби нічних погромів у передмісті Парижа зросли, досягши учора уже майже 2000 спалених автомобілів. Більше того, такі погроми уже зареєстровані в арабських кварталах ще 10 французьких міст, включаючи такі, як Бордо, Ліль, Гавр, Марсель, Нант і навіть Страсбург. А останньої ночі надійшли повідомлення про безчинства, зчинені арабськими емігрантами уже і в Бельгії та Німеччині. Складається враження, що цими погромами хтось цілеспрямовано керує, намагаючись дестабілізувати ситуацію в Європейському Союзі. Можливо цей хтось навіть не є арабом, а у такий спосіб намагається перешкодити прийому до ЄС Туреччини, боячись, що разом з її інтеграцією у Європейський Союз через турецькі кордони до Європи хлинуть нові мільйони представників ісламського світу, яких уже сьогодні, лише навколо Парижа, сконцентрувалось до 5 мільйонів.

І нам усім в Україні, прямуючи до Європи, треба враховувати і ті ризики, які нас чекають у зв’язку з можливим напливом до нас емігрантів з ісламського світу в разі нашого вступу до ЄС і підняття рівня життя до європейського.

Я думаю, що сьогодні жителі Ісландії і Норвегії, спостерігаючи за безчинствами емігрантів у країнах Європейського Союзу, радіють від того, що вони не є членами ЄС, а тому не входять до Шенгенської зони, в якій відмінено паспортно-візовий контроль на кордонах, що суттєво полегшує задачу проникнення нелегальних емігрантів з інших країн.

На Вінниччині у ці дні найбільш знаковою подією була одна — пропозиція віце-прем’єр-міністра Романа Безсмертного, який одночасно є головою партії «Народний союз «Наша Україна», голові Вінницької обласної державної адміністрації Олександру Домбровському подати заяву про відставку і перейти на роботу до якогось міністерства, наприклад, в якості заступника міністра. Вінничанам про цю пропозицію Романа Безсмертного стало відомо під час проведення у суботу конференції обласної партійної організації НСНУ від заступника губернатора Івана Гамрецького, який озвучив її з президії конференції після повернення з зустрічі з самим Олександром Домбровським, котрий, повернувшись з Києва, йти на конференцію і щось пояснювати бажання не виявив.

Запис того, що відбувалось після цього на конференції НСНУ, я увечері бачив по телевізору у програмі ТРК «Вінниччина».

Виступи делегатів конференції були різними — як на підтримку Олександра Домбровського, так і проти нього. Одразу ж відзначу, що виступів на підтримку було набагато більше. У виступах «на підтримку» акцентувалась увага на те, що область за динамікою росту показників господарювання знаходиться у п’ятірці кращих в Україні, маючи 2-й показник по сільському господарству (20 %) і 6-й по промисловості (15 %). У виступах «проти» увага акцентувалась на тому, що губернатор не захищав соратників по Майдану, коли їх знімали з посад у районах, та на тому, що до нього дуже важко пробитись на особистий прийом. Запам’ятався виступ «столичного гостя» народного депутата України Лілії Григорович, яку здивувало те, що окремі члени партії президента протестують проти рішення президента і закликають відправити делегацію до Києва з вимогою до президента відмінити прийняте по Домбровському рішення. Але, незважаючи на заклик Лілії Григорович погодитись з рішенням президента, 156 голосами «За» із 187 присутніх на конференції, делегати від НСНУ проголосували за те, щоб звернутись до Віктора Ющенка з пропозицією не знімати Олександра Домбровського з посади губернатора Вінниччини.

Попередні рядки я писав 5-го листопада у суботу, а продовжую розповідь уже у вівторок 8-го листопада. І звичайно ж, я продовжу з розповіді про губернаторську долю Олександра Домбровського.

У понеділок 7-го листопада у Вінниці зібралась позачергова сесія обласної ради. На порядку денному було лише питання оцінки ситуації, яка склалася в області у зв’язку з пропозицією Олександру Домбровському піти у відставку з посади губернатора. Спочатку обговорення йшло без участі Домбровського, а потім, коли усі висловились, на сесії з’явився і виступив і він сам, пояснивши своє запізнення бажанням дати можливість висловитись усім без оглядки на його присутність.

Як і делегати конференції НСНУ, депутати обласної ради у більшості своїй висловились на підтримку Олександра Домбровського, мотивуючи це тим, що його відставка не на часі і не є справедливою. Однак у виступі одного із депутатів прозвучала інформація, яка уже промайнула і в Інтернеті, що Олександр Домбровський кілька днів тому зустрічався з лідером блоку БЮТ Юлією Тимошенко у присутності Олександра Зінченка та Михайла Бродського і запевнив їх у тому, що сприятиме цій політичній силі під час парламентських виборів.

У своєму виступі Олександр Домбровський перш за все зупинився на тому, що на конкретних цифрах показав безпідставність прийняття рішення про його відставку, оскільки область на підйомі і справедливо посідає четверту сходинку за сумою показників у загальнодержавному табелі областей. Підтвердивши свою дружбу з відставленими віце-прем’єром Миколою Томенком і Державним секретарем України Олександром Зінченком, Олександр Домбровський наголосив на тому, що він не плутає дружні стосунки з робочими, і ніхто не може йому зробити докір у тому, що заради друзів він у чомусь поступився інтересами влади взагалі чи президента держави зокрема. Але він ще раз підтвердив, що навколо президента продовжують, уже правда не в кабінеті, а у коридорах, тусуватись люди, яких не можна допускати до влади.

Олександр Домбровський підтвердив, що відмовився писати заяву про відставку за власним бажанням і переходити на роботу до Києва у міністерство. Після відставки, якщо вона відбудеться, він залишиться у Вінниці і знайде собі роботу сам і буде продовжувати боротьбу за ідеали Майдану і президента Віктора Ющенка, на якій би посаді не працював.

Відмів Олександр Домбровський і усі звинувачення про те, що до нього не можуть пробитись люди зі своїми бідами. Він процитував листи, що надійшли нещодавно зі скаргами на нього до секретаріату президента від жителів Вінниччини, які уже кілька років як померли, а тому не могли ці листи написати в принципі, що є свідченням спланованої кампанії підтасовок і наклепів.

Завершив свій виступ Олександр Домбровський заявою про те, що Президентом України Віктором Ющенком йому на вівторок на 9-у годину ранку призначена зустріч, і що при будь-якому президентському рішенні стосовно його подальшої долі, він залишиться прихильником Віктора Ющенка.

Депутати обласної ради висловили підтримку Олександру Домбровському і, як і делегати конференції НСНУ, теж направили своє рішення Президенту України Віктору Ющенку, до якого зі спробою підтримати свого губернатора уже зранку у цей же день пробивалась делегація із 14 голів районних державних адміністрацій Вінниччини.

Тож у вівторок увага усієї Вінниччини була прикута до телевізорів і радіоприймачів, аби не пропустити повідомлення про рішення президента стосовно нашого губернатора.

В середині дня пролунало повідомлення, що Віктор Ющенко відправив у відставку двох губернаторів — голову Запорізької облдержадміністрації Юрія Артеменка та голову Луганської облдержадмінiстрації Олексія Данилова, які погодились перейти на роботу на інших посадах до Києва. Оскільки у цій обоймі Олександра Домбровського не виявилось, то це дає підстави думати, що він губернатором залишається. Мене це дуже влаштовує, оскільки я упевнений, що колишній наш інтелігентний і вихований студент Саша Домбровський ніколи не буде викручувати руки своєму ректорові і вимагати від нього організовувати в університеті підтримку будь-якої партії.

У тому ж блоці новин ЗМІ повідомили, що у Франції введено надзвичайний стан, оскільки ситуація з нічними погромами у доброму десятку міст вийшла з-під контролю поліції.

У четвер 10 листопада, дивлячись програму «Я так думаю» Ганни Безулик, від лідера фракції Народної партії України у Верховній Раді народного депутата України Ігоря Єремєєва я почув, що їхня фракція готує законопроект, в якому передбачено суттєве обмеження депутатських пенсій. Враховуючи те, що за спиною Ігоря Єремеєва стоїть лідер НПУ Володимир Литвин, який є одночасно і Головою Верховної Ради України, можна з високою імовірністю прогнозувати, що парламент напередодні парламентських виборів за таке обмеження депутатських і інших високорозмірних пенсій проголосує, особливо ж з огляду на те, що аналогічну позицію займають і народні депутати з блоку Юлії Тимошенко. Про позицію останніх я довідався наступного дня у п’ятницю із газет, яким про це повідомив Микола Томенко, додавши, що в їхньому законопроекті виключена ще й норма отримання пенсії на рівні 80 чи 90 процентів зарплати діючого працівника аналогічного рангу. А це означає, що в разі прийняття будь-якого із цих двох законопроектів суттєвого зниження зазнають не лише пенсії народних депутатів, а і пенсії ще восьми категорій працюючих, у тому числі і пенсії усіх моїх колег — наукових і науково-педагогічних працівників, для яких, як і для народних депутатів, теж діє ця норма. Але ж саме вони — тисячі викладачів унiверситетів і науковців академічних інститутів — прийшли самі і привели на Майдан під час Помаранчевої революції сотні тисяч студентів, забезпечивши цим прихід до влади і Віктора Ющенка, і Юлії Тимошенко. Як після цього не повірити у вічність тези: « Немає таких добрих справ, за вчинення яких рано чи пізно не наступить покарання!» Замість виведення із тіні 70 % процентів зарплати працюючих у бізнес-структурах, що суттєво збільшило б надходження до Пенсійного фонду і забезпечило б підвищення пенсій усім пенсіонерам, нинішня влада збирається йти найлегшим шляхом — шляхом зменшення пенсій тим, яким вона була нарахована у більших розмірах у відповідності до чинного законодавства владою попередньою. І найбільшу підтримку у бажанні обмежити розмір пенсій нинішня влада отримує саме від тих народних депутатів, які ще 15 років тому назад або були скромними завідувачами овочевими базами, або рядовими інженерами чи адвокатами з мізерними державними окладами, або школярами із сімей зі скромними статками, а нині завдяки обставинам і недолугості перших вітчизняних законів та першості в процесі використання цієї недолугості стали мільйонерами або за деклараціями, або за вартістю наявного майна чи витратами на його придбання.