У четвер 16 листопада з 9-ї години ранку до 18-ї години вечора я брав участь у Загальних зборах Академії педагогічних наук України.

Спочатку, в проміжок часу від 9-ї до 10-ї години ранку, відбулися загальні збори відділень.

Наше відділення педагогіки і психології вищої школи на своєму вранішньому засіданні в кабінеті академіка-секретаря Миколи Євтуха 13-ма голосами «За» при одному голосу «Проти» таємним голосуванням рекомендували Загальним зборам академії обрати на вакансію академіка по нашому відділенню член-кореспондента нашого ж відділення Анатолія Мазаракі, який є ректором Київського національного торгiвельно-економічного університету.

Після відкриття о 10-й годині ранку Загальних зборів, в яких взяли участь також міністр освіти і науки України Станіслав Ніколаєнко та Голова Комітету з питань освіти і науки Верховної Ради України Катерина Самойлик, Президент АПНУ академік НАНУ та АПНУ Василь Кремень надав слово академіку АПНУ Миколі Євтуху для виголошення основної доповіді на тему «Методологічні засади трансформації вищої освіти України в контексті Болонського процесу». Після закінчення доповіді біля 11-ї години розпочалося її обговорення, і тривало до 13-ї години.

В цьому обговоренні взяв участь і я. Подаю текст мого виступу:

Шановні колеги і гості!

В рамках обговорення проблеми, висвітленої в доповіді Миколою Борисовичем Євтухом, я хочу зупинитись на двох питаннях.

Сьогодні і в законі про вищу освіту, і в нормативних документах Міністерства освіти і науки ми маємо в статтях, присвячених освітнім рівням і кваліфікаціям, в якості базового рівня вищої освіти рівень бакалавра по освітньому напрямку, а в якості рівня повної вищої освіти — два рівні (через кому) — спеціаліста і магістра. Але ні в Західній Європі, ні в Північній Америці, ні навіть на Близькому Сході роботодавці не розуміють, як може сформуватись спеціаліст на виході вищого навчального закладу одразу після його закінчення. Вони визнають лише освітні рівні бакалавра і магістра, носії яких можуть стати спеціалістами виконавського рівня (для бакалавра) чи керівного (для магістра) не раніше, ніж після двох-трьох років роботи на підприємстві чи в організації під керівництвом спеціаліста керівного рівня і виконання спеціального проекту та його захисту на засіданні спеціально створеної у цій організації комісії, до якої обов’язково залучаються професори найближчого університету. В Канаді я зустрічав багато людей, які гордились тим, що, уже будучи магістрами, вони спромоглися за два роки роботи у фірмі розробити і захистити реальні інженерні проекти та стати дипломованими інженерами. А дипломи спеціалістів наших випускників технічних університетів, що приїздять на роботу до інших країн, визнаються там лише дипломами бакалаврів інженерії. Тож, зберігаючи на виході університетів рівень спеціаліста, після скорого вступу нашої країни до СОТ, що передбачає вільний рух капіталів, матеріальних ресурсів та робочої сили, ми створимо масу проблем випускникам вітчизняних вищих навчальних закладів, котрі мають дипломи спеціалістів, які не визнаватимуться такими за кордоном, оскільки до отримання такого диплому випускник університету у них зобов’язаний спочатку отримати диплом магістра. І хочу звернути вашу увагу, шановні колеги, на те, що усі заяви керівників навіть наших провідних університетів про визнання за кордоном без усяких виключень дипломів випускників очолюваних ними університетів є лише напівправдою — дійсно, визнаються, якщо це дипломи магістрів, але якщо це дипломи спеціалістів, то вони визнаються лише бакалаврськими, що, незважаючи на 5 років навчання, дає право їхнім власникам працювати лише на виконавських посадах і без додаткового навчання по магістерській програмі не дає права обійняти посаду керівну. А тому треба вилучити рівень «спеціаліст» з закону про вищу освіту та з освітянських нормативних документів і залишити там лише рівні бакалавра і магістра, тому що ми не станемо рівноправними партнерами в європейському освітньому просторі, допоки цього не зробимо.

А друге, до чого я хочу привернути увагу у своєму виступі — це до невідповідності західним стандартам нашої практики присудження третього рівня університетської освіти, яким у нас є науковий ступінь кандидата наук.

На Заході третій рівень університетської освіти — доктор філософії з конкретних наук — здобувається у докторантурі університету з захистом дисертації на засіданні ради, створюваної самим університетом.

У нас цей рівень — кандидат конкретних наук — здобувається не лише в аспірантурі університетів чи академічних інститутів, але і шляхом прикріплення претендентів до їхніх підрозділів у якості пошукувачів та захисту дисертацій на засіданнях рад, створюваних Вищою Атестаційною Комісією України за рекомендацією її експертних рад. До речі, цю систему атестації наукових кадрів вищої кваліфікації Україна успадкувала від Радянського Союзу, зробивши її, правда, за формальними ознаками більш жорсткою.На Заході за якість підготовки доктора філософії з конкретних наук несе відповідальність університет, який підготував цього доктора, і який відповідає за цю якість перед науковою громадськістю своїм іміджем, а у нас за якість підготовки кандидата конкретних наук університет чи академічний інститут відповідають лише частково, оскільки цю відповідальність ділить з ними Вища Атестаційна Комісія, яка затверджує і склад спеціалізованих вчених рад, і результати захисту дисертацій, і зобов’язує виконувати вимоги затверджених нею нормативних документів у тому числі і такі, які є прямим порушенням відповідних статей Конституції України, обґрунтуванням чого присвячено окремий розділ на сторінках від 191 до 198 у моїй книжці «Що за горизонтом?», опублікованій у 2005 році.

Прихильники діючої нині в Україні системи атестації наукових кадрів вищої кваліфікації мотивують необхідність подальшого її збереження в основному тим, що, мовляв, без неї університети і академічні інститути почнуть халтурити і присуджувати наукові ступені особам, яких науковцями назвати не можна. І ці «липові» науковці, отримуючи додаткову зарплату за наявність наукового ступеня, фактично, незаконно збагачуватимуться, обкрадаючи державу.

Простим економічним розрахунком покажемо хибність цієї тези.

За даними ВАК України вона щороку на стадії затвердження зупиняє до 100 кандидатських дисертацій. Тож, якби ВАК їх не зупинила, вони, працюючи в університеті, отримували б щомісяця на 100 гривень більше кожний, або на 10 тисяч гривень більше усі разом. За рік ця кількість «липових» з точки зору експертів ВАК кандидатів наук отримала б додатково 120 тисяч гривень. Запам’ятаємо це число.

Сьогодні в Україні діють 800 спеціалізованих вчених рад переважно на 2 або три спеціальності. В кожній спецраді третина членів повинна бути з інших наукових організацій, тобто в радах на три спеціальності чужих повинно бути не менше шести, а в радах на дві спеціальності — не менше чотирьох. Візьмемо середню кількість — п’ять. Із 800 діючих спецрад половина зосереджена в Києві і тут кияни є і своїми членами спецради і чужими. В інших 400 радах чужими є 2000 членів. Нехай в половині із цих спецрад чужими є теж мешканці того ж самого міста. Залишається 1000 членів, які повинні їздити на засідання спецрад в інші міста. За участь в одному засіданні одному іногородньому члену потрібно в середньому по Україні 150 гривень на білети в два кінці, 50 гривень добових і до 200 гривень на оплату проживання в готелі, тобто в сумі маємо 400 гривень. Якщо цей іногородній член спецради візьме участь у всіх її дозволених 10 засіданнях в рік, то він обійдеться спецраді у 4000 гривень за рік. Тож участь 1000 іногородніх членів спецрад в їхніх засіданнях протягом року обійдеться державі у 4 мільйони гривень. Як бачите, навіть не беручи до уваги вартість утримання самої ВАК і витрат на поїздки до Києва іногородніх членів її експертних комісій, маємо витрати на підтримку існуючої системи атестації, у 33 рази більші, ніж економія від прояву її пильності.

Тож треба сьогодні підтримувати не ідею оптимізації кількості спеціалізованих вчених рад, яка крокує коридорами ВАК, і яка, фактично, націлена на скорочення кількості цих спецрад, і, як наслідок, на збільшення витрат здобувачів наукових ступенів впродовж процесу подачі і захисту дисертацій, а треба підтримувати ідею передачі третього освітнього рівня — присудження наукового ступеня кандидата наук університетам і академічним інститутам. Що ж до ролі Вищої Атестаційної Комісії, то за нею треба залишити лише періодичний контроль роботи кандидатських спецрад, керуючись принципом, що — на те й щука в ставку, щоб карась не дрімав, — та формування разових спецрад із конкретних спеціалістів для присудження докторських ступенів кандидатам наук, що досягли значних наукових результатів після захисту кандидатських дисертацій. І тоді — і державний контроль за процесом атестації наукових кадрів вищої кваліфікації не буде втрачений, і вимогам Болонського процесу будемо відповідати, і скоротимо суттєво затрати як державні — на реалізацію процесу атестації, так і здобувачів наукових ступенів — на багаточисленні поїздки від міста, в якому навчався в аспірантурі, до міста в якому після ВАК-івської оптимізації системи атестації працюватиме потрібна спеціалізована вчена рада. З іншими моїми ідеями трансформації системи атестації наукових кадрів вищої кваліфікації ви, шановні колеги, можете ознайомитись в № 5 за 2005 рік Бюлетеня ВАК України, де в порядку дискусії вони опубліковані.

Дякую за увагу!

Завершили вранішнє обговорення доповіді ми перервою для таємного голосування по кандидатурі висунутого нашим відділенням для обрання академіком Анатолія Мазаракі. Голосували лише академіки. Лише двоє із більше ніж 40 академіків проголосували проти його кандидатури — усі інші кандидатуру підтримали. Слід зазначити, що вакансій в інших відділеннях не було.

Після обіду ми знову попрацювали до 16-ї години у відділеннях академії, обговоривши доповідь та проект рішення зборів, а також таємно проголосувавши за кандидатури претендентів на вакансії член-кореспондентів по відділеннях. В цьому голосуванні брали участь не лише академіки, але і член-кореспонденти відділення.

У нашому відділенні педагогіки та психології вищої школи були три вакансії член-корів і претендентів виявилося теж лише три. Тож результати голосування було легко прогнозувати. За ректора ХНУ імені Каразіна професора Віля Бакірова проголосували 28 членів відділення і лише один був проти, за ректора Кримського гуманітарного університету, професора Олександра Глузмана проголосували 27 членів віддiлення при двох проти, а за директора Інституту вищої освіти АПНУ професора Василя Ткаченка проголосували 26 членів відділення при трьох проти.

В інших же чотирьох відділеннях ситуація виявилася набагато складнішою — на деякі вакансії претендували по 8 осіб. На жаль, обидва представники Вінницького державного педагогічного університету, які претендували на вакансії член-корів, вибули з виборів ще на стадії голосування у відділеннях. Тож і надалі мені доведеться одноосібно представляти Вінницю в АПНУ.

Після завершення зборів у відділеннях ми в актовій залі Інституту педагогіки АПНУ продовжили обговорення доповіді Миколи Євтуха. Була надана можливість виступити усім, хто подав заявку.

Під час обговорення збори переривались для таємного голосування по претендентах на вакансії член-кореспондентів і завершились прийняттям рішення зборів по основному питанню та затвердженням протоколів підрахунку результатів голосування і постановою про обрання нових членів АПНУ.

В перервах зборів мені вдалося вислухати точки зору на питання, підняті в моєму виступі, ректора КНУ імені Тараса Шевченка академіка НАНУ і АПНУ Віктора Скопенка та заступника міністра, член-кореспондента АПНУ Михайла Степка.

Віктор Васильович, який колись одночасно з ректорством обіймав і посаду Голови ВАК України, не погодився з моєю пропозицією віддати в університети питання як створення спеціалізованих вчених рад, так і присудження наукових ступенів кандидата наук на цих радах, вважаючи, що не кожному університету в Україні можна сьогодні довірити цю справу.

А Михайло Филимонович не погодився з моєю пропозицією повнiстю ліквідувати спеціалітет, вважаючи, що немає еквівалентної заміни у медиків, лікарів та економістів. Але я змусив його замислитись, запропонувавши ввести замість економіста магістра економіки, замість лікаря — магістра медицини, замість учителя — магістра педагогіки, тобто, діяти по аналогії з тим, як ректори технічних ВНЗ запропонували замість інженера ввести магістра інженерії, Що ж до магістрів наукового напрямку, то по аналогії з магістром технічних наук можна ввести магістрів економічних, медичних та педагогічних наук.

І, якщо ми хочемо до Європи, то усе те, що я запропонував у своєму виступі, що, до речі, перегукується частково з тим, що говорив на нараді у міністра у жовтні ректор НТУУ «КПІ» Михайло Згуровський, нашій вищій освіті, рано чи пізно, доведеться реалізувати. І, думаю, чим раніше ми це зробимо, тим більше у європейців буде довіри до нас, як людей, котрі бажають поповнити їхні ряди.

Постскриптум: на нинішніх загальних зборах академії був присутнім і навіть сидів у президії як народний депутат України, наш колега академік АПНУ Сергій Ківалов, який під час президентських виборів 2004 року на перших двох етапах очолював Центральну виборчу комісію України, а на третьому етапі у зв’язку зі звинуваченнями в причетності до коригування народного волевиявлення під час підведення підсумків голосування буз замінений народними депутатами Ярославом Давидовичем. У роботі загальних зборів 2005 року Сергій Ківалов участі не брав — тоді йому було не до академічних справ. А нині він знову з’явився серед нас — вальяжний, з незмінною іронічною посмішкою на устах. Спостерігаючи за тим, як академіки проходили повз нього, роблячи вигляд, що не помічають, я прийшов до висновку, що ніщо не забуто і ніхто з рядових академіків до нього свого поствиборчого ставлення не змінив.