Сьогодні субота 16 квітня — на душі моторошно, а тому вирішив облегшити її, виплеснувши частину наповнення на папір.

Усі засоби масової інформації заполонені чутками.

Розкриваєш одну газету — читаєш про протистояння між прем’єр-міністром Юлією Тимошенко і секретарем РНБОУ Петром Порошенком. Думаєш, що це хтось хоче видати бажане за дійсне — чуєш з телеекрана заклик Президента України Віктора Ющенка до Петра Порошенка подати руку Юлії Тимошенко.

Розкриваєш другу газету — читаєш, що в еміграції є люди із Росії, які заявляють, що спецоперацію по організації прослуховування кабiнету президента Леоніда Кучми здійснював не сам Микола Мельниченко в одиночку, а що це робила ціла група людей, якою керував, чи про яку, принаймні, знав колишній голова СБУ і колишній прем’єр-міністр Євген Марчук, який, звичайно ж, у іншій газеті це спростовує.

Розкриваєш третю газету — читаєш, що російські ЗМІ переповнені повідомленнями про скору відставку прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко. Включаєш телевізор і чуєш заяву президента держави, що Юлія Володимирівна буде працювати главою уряду України довго і щасливо.

Розкриваєш четверту газету — читаєш, що поїздка Юлії Тимошенко до Росії відкладена у зв’язку з тим, що треба керувати посівною кампанією і оперативно розв’язувати питання забезпечення аграрного сектора економіки пальним. Включаєш телевізор і чуєш, що прем’єр-міністр відклала візит до Росії у знак протесту проти заяви російського Генерального прокурора Устинова, що кримінальна справа, в якій одним із фігурантів є Юлія Тимошенко, не закрита.

Розкриваєш п’яту газету — читаєш, що лідер соціалістів Олександр Мороз, чотири члени партії якого обіймають чільні міністерські посади в уряді, направив до Верховної Ради законопроект, в якому пропонує надати російській мові статус другої офіційної. Включаєш радіо і чуєш із уст заступника Мороза по партії Вінського спростування цієї інформації і заяву про викривлення позиції Мороза.

Розкриваєш шосту газету — читаєш, що Державний секретар Олександр Зінченко виступає з ініціативою проведення Всенародного референдуму з приводу впровадження в життя окремих положень закону про Конституційну реформу, прийнятого Верховною Радою України в пакеті під час президентських виборів. Включаєш телевізор і чуєш обурення соратників Зінченка по владній коаліції із соціалістичного табору з приводу його ініціативи.

Розкриваєш сьому газету — читаєш, що розкручування інфляції в Україні є виключно наслідком непродуманої економічної політики попереднього уряду Віктора Януковича. Включаєш телевізор і чуєш із уст президента держави, що у значній мірі інфляція є продуктом не до кінця продуманих дій і заяв і нинішніх урядовців.

Розкриваєш восьму газету — читаєш заяву прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, що скачок цін на пальне є наслідком зговору нафтотрейдерів, якому вона буде нещадно протидіяти. Включаєш телевізор і чуєш заяву 1-го віце-прем’єр-міністра Анатолія Кінаха про те, що звинувачувати нафтотрейдерів у зговорі і здійснювати на них адміністративний тиск для зниження цін на пальне є діями не професійними.

Розкриваєш дев’яту газету — читаєш, що міністр юстиції Роман Зварич є високопрофесійним юристом і має науковий ступінь в галузі юриспруденції, присуджений у Колумбійському університеті. Включаєш телевізор і чуєш, що на чийсь там запит хтось із Колумбійського університету повідомив, що Роман Зварич не завершив навчання у Колумбійському університеті, оскільки серед випускників не значиться, і ніколи не отримував науковий ступінь у цьому університеті.

Розкриваєш десяту газету — читаєш, що міністр юстиції в усьому дотримується букви закону і не йде ні на які сумнівні компроміси навіть із соратниками по Помаранчевій революції. Включаєш телевізор і чуєш, що Роман Зварич, використовуючи службове становище, захищає бізнес своєї дружини, який намагається зруйнувати інший міністр. І що Юлія Тимошенко, начебто, вважає, що її уряд цілком може обійтись і без Романа Зварича.

Розкриваєш одинадцяту газету — читаєш, що голову Донецької обласної державної адміністрації Бориса Колесникова заарештовано за примушування власника Донецького торгового центру за безцінь віддати свої акції і за погрози відправити цього власника на той світ в разі відмови, про що свідчать відірвані пальці ніг у цього власника під час направленого проти нього вибуху. Включаєш телевізор і чуєш з уст опозиції, що над Колесниковим чиниться розправа за його підтримку під час президентських виборів Віктора Януковича і проведення з’їзду депутатів місцевих рад в підтримку ідеї федеративного устрою України, а пальці на ногах основний свідок проти Колесникова втратив не в результаті вибуху, а в результаті хірургічної операції, обумовленої багаторічним гангренозним процесом.

Розкриваєш дванадцяту газету — читаєш, що за усним розпорядженням покійного міністра транспорту Кирпи керівники залізниць перечислили перед президентськими виборами та під час них різним благодійним фондам більше мільярда гривень, причому часто для того, щоб перерахувати благодійний внесок, залізниця спочатку брала ці кошти у банку в кредит під проценти. Включаєш телевізор і чуєш, що лише незначна частина цих благодійних внесків залізниць доходила до благодійних фондів, а більша частина їх зникла безслідно. Наприклад, Артеку однiєю із залізниць за її документами перераховано було 60 мiльйонів гривень, а у самому Артеку ревізори знайшли сліди лише одного мільйона.

Розкриваєш тринадцяту газету — читаєш, що колишній майор президентської охорони Леоніда Кучми Микола Мельниченко є героєм, який з ризиком для життя записував на диктофон злочинні розмови в президентському кабінеті, копії записів яких потім передав Олександру Морозу для оприлюднення, а тому він заслуговує на те, щоб ввести його по списку Соціалістичної партії Олександра Мороза до Верховної Ради України, нагородити орденом та надати недоторканість і охорону. Включаєш телевізор і чуєш думки деяких політологів, політиків і експертів, що майор Микола Мельниченко є злочинцем, який, порушивши присягу, незаконно заволодів великою кількістю державних таємниць, вивіз їх за кордон, і, принаймні, частину з них продав іноземному громадянину Борису Березовському, а тому Мельниченка треба не нагороджувати, а судити.

Розкриваєш чотирнадцяту газету — читаєш, що в розшук оголошено колишнього керівника Державного управління справами Ігоря Бакая, який перед тим, як виїхати до Росії, шляхом розпродажу державного майна за безцінь наніс збитків Україні за самими приблизними підрахунками на 500 мільйонів гривень. Включаєш телевізор і чуєш звинувачення на адресу тих, хто оприлюднив інформацію про розшук Бакая — мовляв, цим його, як і колишнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, провокують на самогубство.

Розкриваєш п’ятнадцяту газету — читаєш, що міністр юстиції Роман Зварич спеціально затягує процес реєстрації політичної партії «Пора», щоб на майбутніх парламентських виборах вона не відбирала голоси у партії НСНУ, тобто, у соратників Віктора Ющенка. Включаєш телевізор і чуєш, що «Пора» не реєструється виключно із-за того, що в списках підтримки при перевірці виявлено до 40 % фіктивних прізвищ, фіктивних адрес і фіктивних підписів.

Розкриваєш шістнадцяту газету — читаєш, що колишній міністр внутрішніх справ генерал Білоконь на законних підставах отримав пенсію в 14 тисяч гривень щомісяця і що навіть підполковники міліції її мають на рівні 8 тисяч, що, звичайно ж, є одночасно і характеристикою тих зарплат та доплат, з яких нараховувались ці пенсії. Включаєш телевізор і чуєш, що уже новий міністр внутрішніх справ Луценко домігся підвищення зарплат міліціонерам удвічі, і тепер лейтенант міліції, який з горем пополам закінчив на «трійки» якийсь вищий навчальний заклад, буде отримувати зарплату більшу, ніж професор унiверситету, який захистив дві дисертації, написав силу-силенну наукових статей та підручників і підготував кілька сотень таких лейтенантів або їх аналогів в економіці чи промисловості.

Розкриваєш сімнадцяту газету — читаєш, що Президент України Віктор Ющенко, виступаючи перед ректорами вищих навчальних закладів, заявив, що майбутнє держави за якісною освітою і наукою. Включаєш радіо і чуєш, що віце-прем‘єр-міністр Микола Томенко запропонував обсудити питання про перетворення Національної академії наук України та галузевих академій наук в громадські організації, що в нинішніх умовах є рівноцінним повній руйнації не лише системи фундаментальних досліджень, а і системи прикладних наукових розробок, які і так ледь-ледь виживають із-за мізерного фінансування в межах 30 % від допустимого мінімуму.

Розкриваєш вісімнадцяту газету — читаєш, що Президент України Віктор Ющенко заявив, що керівники усіх рівнів, у тому числі і ректори ВНЗ, які, використовуючи службове становище, примушували своїх підлеглих голосувати за Януковича і забезпечувати високий процент голосів за нього на підконтрольних виборчих дільницях, повинні добровільно залишити свої посади, не чекаючи поки за них візьметься прокуратура. Включаєш телевізор і чуєш в числі новопризначених керівників різних рівнів прізвища людей, які були активними агітаторами за Віктора Януковича.

Розкриваєш дев’ятнадцяту газету — читаєш, що і президент держави, і міністр освіти і науки не дадуть спуску жодному, хто буде займатись корупційними ділами, і, навпаки, надаватимуть усіляку підтримку тим, хто з корупцією буде боротися. А «Дзеркало тижня» повідомляє, що над ректором Тернопільської академії народного господарства професором Юрієм С. І. нависли свинцеві хмари лише тому, що він, повіривши президенту держави, який разом з ним закінчив цю академію, вирішив покарати корупціонера у своєму навчальному закладі, котрий, використовуючи службове становище ученого секретаря закладу, сфабрикував фіктивні документи на присвоєння ученого звання доцента одному високопоставленому вінницькому чиновнику, відкривши цим шлях до незаконного отримання тим ученого звання професора. Але на біду професора Юрія до фабрикації тих фіктивних документів виявилася причетною людина із оточення президента держави. І тепер ця людина намагається закрити рота ректору ТАНГ, професору Юрію С. І., насилаючи на нього різноманітні перевірки і усіляко роздуваючи знайдені недоліки. Тож, на думку журналістів, виходить, що вимагати бути чесними від усіх набагато простіше і комфортніше, ніж викинути нечесних зі свого оточення.

Розкриваєш двадцяту газету — читаєш, що до правоохоронних органів ще рік тому назад звернувся голова фонду «Золотий скіф» Васильєв, який звинуватив голову Донецької облради Бориса Колесникова у тому, що той вимагає від нього скласти повноваження голови фонду і погрожує ініціювати кримінальну справу у разі відмови. Включаєш радіо і чуєш, що проти колишнього голови цього фонду Васильєва порушено 6 кримінальних справ.

Розкриваєш двадцять першу газету — читаєш, що прем’єр-міністр Юлія Тимошенко вважає майбутній день введення у дію закону про Конституційну реформу (1-е вересня 2005 року чи 1-е січня 2006 року) початком владного хаосу в Україні, оскільки у державі не стане людини, яка відповідатиме одноосібно за стан справ, а влада фактично перейде до олігархічної більшості у Верховній Раді України. Включаєш радіо і чуєш обвинувачення на її адресу з боку декого з нинішніх соратників, що є членами іншої партії, котрі закликають Віктора Ющенка не реагувати на ці заяви Юлії Тимошенко, а дотримуватись напрацьованих під час Помаранчевої революції домовленостей.

Перелік тез і антитез, що заполонили в останні дні вітчизняні ЗМІ, можна було б продовжувати і продовжувати, але я розумію, що не варто переобтяжувати ними сторінки одного розділу, а тому на цьому зупинюсь і завершу розповідь кількома своїми висновками з приводу викладеного.

Висновок перший: щоб там не стверджувала сьогодні опозиція, але об’єктивним фактом є те, що нинішня влада надала повну свободу усім засобам масової інформації і не переслiдує жодного з них за будь-які висловлювання на її адресу.

Висновок другий: велика кількість ЗМІ із числа прикормлених попереднім режимом, переконавшись у тому, що нинішня влада не збирається переслідувати їх за минулорічні гріхи, знову у звичному гіпертрофованому режимі почали акцентувати увагу своїх читачів, слухачів та глядачів виключно на недоліках і прорахунках команди Віктора Ющенка, залишаючи поза увагою досягнення та об’єктивні труднощі і роздуваючи будь-які неузгодженості та відмінності у баченні тих чи інших проблем соратниками нинішнього президента держави.

Висновок третій: деякими представниками колишньої влади під час президентських виборів було не за призначенням використано або привласнено величезні суми бюджетних коштів

Висновок четвертий: будь-які спроби нинішньої влади заради торжества справедливості порушити кримінальні справи проти якихось колишніх розкрадачів державного майна і бюджетних коштів розцінюються і будуть розцінюватись більшістю опозиціонерів та опозиційних ЗМІ, як переслідування опозиції за політичними мотивами.

Висновок п’ятий: якщо правоохоронцям вдасться довести, що дії голови Донецької облради Бориса Колесникова підпадають під означення злочинних, і він буде засуджений, то опозиція розсиплеться, Віктор Янукович залишиться без підтримки, а команда Віктора Ющенка легко виграє парламентські вибори 2006 року. Якщо ж Борис Колесников слідством чи судом буде виправданий, то це зцементує опозицію, надасть додаткової політичної ваги Віктору Януковичу і приведе опозицію до перемоги на парламентських виборах.

Висновок шостий: якщо соратники Віктора Ющенка будуть з’ясовувати стосунки між собою не наодинці чи лише в його присутності, а через засоби масової інформації, то команді президента, працюючій в режимі «рака, лебедя і щуки», до парламентських виборів 2006 року не вдасться виконати нічого із обіцянок, даних Віктором Ющенком під час президентських виборів, що приведе до втрати ним контролю над Верховною Радою України після виборів 2006 року і отримання прем’єр-міністра і уряду, котрі втілюватимуть у життя не його, а свої обіцянки.

Висновок сьомий: сьогодні і Віктору Ющенку, і його команді максимально треба зосередитись на розв’язанні внутрішніх проблем, відставивши натівську і євроінтеграційну риторику на другий план, оскільки без швидкого і суттєвого підвищення рівня життя народу він може втратити кредит довіри і перетворитись на президента, який не знаходить спільної мови ні з парламентом, ні з урядом, ні з народом, тобто повторити трагедію другого терміну правління Леоніда Кучми.