8 травня 2005 року Європа, а 9 травня Росія і разом з нею і ми святкували 60-ту річницю перемоги у 2-й свiтовій, а за вітчизняною історіографією — Великій Вітчизняній війні.

Ми в університеті на честь ветеранів силами наших талановитих студентів дали урочистий концерт, а потім влаштували їм у студентській їдальні святковий обід.

Наш Президент Віктор Ющенко 9-го травня вранці разом з більш, ніж сорока главами інших держав, у тому числі і Президентом США Джорджем Бушем, взяв участь у святкуванні Дня Перемоги у Москві на Красній Площі, подивившись парад військ, а у другій половині дня уже у Києві пройшов урочистою ходою разом з ветеранами і соратниками Хрещатиком та разом з ними пригощався солдатською кашею і «наркомівськими» 100 грамами біля меморіалу Перемоги. У своєму короткому виступі перед ветеранами Віктор Ющенко, подякувавши і тим, хто живий, і тим, хто поліг у боях, за їх самовіддану боротьбу з загарбниками і досягнуту перемогу, наголосив також і на тому, що пора українському народу уже визнати учасниками боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і воїнів Української повстанської армії і цим завершити об’єднання української нації, як це багато років тому назад зробили іспанці.

Варто згадати, що Віктор Ющенко пропонував до урочистої ходи на Хрещатику в День Перемоги долучити і ветеранів УПА, але керівники ветеранських організацій Радянської Армії категорично заперечили проти цього і заявили, що, якщо в День Перемоги на Хрещатику з’являться ветерани УПА, то туди не прийдуть ветерани Радянської Армії. Тож довелося президенту відмовитись від своєї ідеї і погодитись з тим, що по Хрещатику в День Перемоги пройдуть урочистою ходою лише ветерани Радянської Армії.

9-го травня телеканал 1+1 завершив демонстрацію телесеріалу «Штрафбат». І одразу ж по закінченню останньої серії «Штрафбату» телеканал СТБ продемонстрував документальний фільм, створений з залученням архівних матеріалів і свідчень очевидців, про участь у Великій Вітчизняній війні штрафних рот і батальйонів.

Телесеріал мене заставив задуматись над тим, що може не такий уже далекий від істини був Володимир Висоцький, коли стверджував у своїй пісні, що Велику Вітчизняну війну виграли штрафні батальйони. А документальний фільм про штрафні роти мене буквально потряс. Із тих публікацій, що мені попадались на очі, я знав, що воювали в штрафних батальйонах багато людей і що воювати у цьому статусі було дуже непросто. Але я не думав, що знущання над штрафними і повна зневага до їх життя були доведені до того рівня, який я побачив у цих фільмах.

Раніше я думав, що в штрафних батальйонах воювали лише злочинці, яких було засуджено і які побажали кров’ю змити свою вину, а також ті малодушні солдати і офіцери, що втекли з передових позицій, не витримавши атак і вогню ворога.

І лише подивившись ці фільми, я зрозумів, що штрафні батальйони відігравали в армії під час війни ту ж саму роль, яку відігравали табори позбавлення волі в довоєнні роки в будівництві «Біломорканалу», «Дніпрогесу» та інших гігантів індустрії. І як на будівельних майданчиках «зеки» були рабською робочою силою, якою можна було безоплатно виконувати ті роботи, які і за плату більшість вільних людей не погоджувались виконувати, так і на військових плацдармах «штрафбатівці» були безправним «гарматним м’ясом», яким прокладали дороги до перемоги над ворогом елітним армійським частинам. І як до війни районним і обласним органам НКВС спускались рознарядки на поповнення концтаборів фахівцями конкретних напрямків для забезпечення роботи ГУЛАГівських оборонних науково-дослідних і промислових «поштових ящиків», так і під час війни цим же органам, до яких відносились і відділи СМЕРШ у військових частинах, спускались рознарядки на поповнення штрафних рот.

А поповнювати доводилось часто, оскільки штрафбатівців примушували і в атаку в повний зріст ходити, щоб виявляти вогневі точки ворога перед проведенням артобстрілу ворожих позицій, і щільними рядами атакувати ворога через мінні поля, щоб ціною життів штрафників, під ногами яких розірвались міни, проробляти проходи в мінних полях для тих, хто потім, перестрибуючи через їхні понівечені трупи, піде слідом в атаку, і під дулами «ідейних», але теж чимось проштрафившихся офiцерів ходити в тил ворога за «язиками», звідки або ніхто не повертався, загинувши від своїх чи чужих куль, або поверталось із десяти один-двоє, і падати скошеними кулеметним вогнем «заградотрядов НКВД», які розстрілювали кожного, хто, не витримавши вогню ворожих кулеметів або вигляду понiвечених мінами тіл, повертав назад. До речі, тих, хто не повертав, а залягав під вогнем ворога, теж розстрілювали, але уже після закінчення бою. Та й в обороні штрафбатівців гинуло набагато більше, ніж звичайних червоноармійців, оскільки, по-перше, їм видавались лише допотопні гвинтівки системи Мосіна, по-друге, на штрафну роту стандартної кількості у 360 бійців видавалося лише два ручні кулемети, а важких, станкових кулеметів їм мати не дозволялось, навіть трофейних, відбитих у німців, і по-третє, при найменшій спробі відступити під час атаки ворога їх розстрiлювали кулемети «заградотрядов НКВД», розмiщені у них за спиною на запасних позиціях, які рили в землі для «особістів» теж штрафники. Якщо вірити документам, озвученим у документальному фільмі, присвяченому штрафним ротам, змінний склад цих рот повністю обновлявся у зв’язку з пораненням чи загибеллю бійців не менше, ніж двічі на місяць. А змінний склад роти — це 330 рядових бійців. Тобто, щомісяця для поповнення штрафної роти потрібно було 660 нових штрафників. А штрафних рот у Радянської (спочатку війни — Червоної) Армії налічувалось 1049. Тож рахунок штрафникам йшов на мільйони. І оскільки важко поранені, як такі, що змили кров’ю дійсні чи приписані злочини, після одужання переводились в регулярні частини Радянської Армії, то офіцерам СМЕРШів на фронтах для вчасного поповнення штрафних рот доводилося працювати в поті чола, фабрикуючи у режимі конвеєра справи по навішуванню штрафних ярликів на у чомусь винних перед Батьківщиною, армійським статутом чи цими обинувачами солдат і офіцерів регулярних частин. Та й, як з’ясувалося, роботи офіцерам тилових відділів НКВС у цьому напрямку теж вистачало. Із побаченого 9 травня документального фільму про штрафні роти я вперше довідався, що в так звані запасні штрафні батальйони, які були дислоковані по усій не окупованій території Радянського Союзу, тиловими відділами НКВС направлялись цивільні особи, щоб їх перед відправкою у штрафні роти на фронт навчили стріляти і закопуватись у землю. Через запасні штрафні батальйони по звинуваченнях, сфабрикованих тиловими відділами НКВС, на фронт попадали і лікарі, і артисти, і професори. Тих, хто, не витримавши нелюдського відношення інструкторів, пробували тікати з місць дислокації запасних штрафбатів, упіймавши, розстрiлювали перед строєм. У фільмі є демонстрація епізодів таких розстрілів. Розстрілювали без суду і слідства штрафників і на фронтах за найменший спротив наказам будь-кого, наділеного хоч якоюсь владою, навіть якщо наказ був безглуздий і його безглуздість вищим начальством визнавалась. Є демонстрація у фільмі свідчення одного ветерана СМЕРШу, який з почуттям власної гідності і правоти розповідав про те, як він командував розстрілами штрафників і завжди тримав пістолет напоготові, щоб дострелити того із них, у кого погано поцілять його солдати. Цей ветеран самовпевнено заявив, що саме завдяки таким, як він, які безжалісно розстрілювали усіх, хто не виконував наказ Сталiна № 227, в якому заборонялося робити навіть один крок назад, і була отримана перемога над німецькою армiєю.

Квінтесенцією цих обох фільмів про штрафні батальйони, на мій погляд, є фраза, яку сказав німецький генерал після того, як, знищивши за допомогою танків, артилерії і кулеметів 1000 бійців штрафбату, що висадився на другому березі річки, імітуючи захоплення плацдарму для наступу, він, розгадавши замисел радянських генералів, повернув свої війська назад на ті позиції, які радянські війська збиралися атакувати. У вільному перекладі цей німецький генерал сказав, що, якби він мав стільки солдатів, скільки їх було у радянських генералів, то війну виграв би швидко і легко. Але, навіть, якби у нього було стільки солдатів, він ніколи не послав би їх на такий безглуздий убой, як це роблять радянські генерали.

А я, надивившись цих страшних фільмів, віднині поділив подумки ветеранів Великої Вітчизняної війни на дві категорії — тих, що захищали Вітчизну, і тих, які знищували захисників Вітчизни.

І, я думаю, що саме ця друга категорія ветеранів — особістів із віддiлів СМЕРШ військових частин та спеціальних військ НКВС — яких до сьогодення дожило найбільше, і чинить основний спротив визнанню воїнів УПА ветеранами бойових дій 2-ї світової війни. І зрозуміло, чому. Адже після закінчення війни саме оці спеціальні війська НКВС і знищували на Галичині та Волині вояків УПА і репресували цілі села і райони, жителі яких поповнювали загони УПА чи допомагали їм продовольством. Тож вони бояться, що після реабілітації вояків УПА і визнання їх ветеранами можуть бути ініційовані розслідування злочинів, вчинених НКВСівцями на Галичині та Волині під час їхньої боротьби проти УПА. А судячи з документів, що були опубліковані Віталієм Коротичем у часи перебудови в журналі «Огоньок», розслідувати там є що. Згадаємо хоча б про звіти командирів частин НКВС після того, як вони, переодягнувшись у форму вояків УПА, спалювали села, в котрих жило багато людей, що надавали притулок цим воякам, і розстрілювали найбільш авторитетних людей у цих селах, начебто за їх прихильність до радянської влади.

Звичайно, це не найкращі думки в День Перемоги над фашизмом, але куди мені від них подітися, побачивши та почувши усе те, що я побачив і почув на телеканалах 1+1 та СТБ!?