21 квітня, у четвер, Президія Академії педагогічних наук України у кворумному складі о 9-й годині ранку автобусом виїхала до Переяслав-Хмельницького для проведення виїзного засідання на базі державного педагогічного унiверситету, розташованого у цьому районному центрі Київської області, що розкинувся у 80 кілометрах від Києва за Борисполем.

Їхали ми не швидко, оскільки дорога від Борисполя до Переяслав-Хмельницького має досить вузьке асфальтне покриття, а тому, щоб обігнати того, хто їде повільніше, обов’язково треба виїжджати на смугу зустрічного руху.

За Борисполем колеги-академіки показали мені те місце на дорозі, на якому загинув в автомобільній катастрофі, врізавшись в КАМАЗ з причепом, котрий раптово пішов на розворот, колишній лідер Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл.

В ті, уже проковтнуті історією, дні, усім нам було роз’яснено слідчими органами через засоби масової інформації, що автокатастрофа не була ніким спланованою, що шофер КАМАЗа, проскочивши свій з’їзд на прилеглу дорогу, пішов на розворот, не врахувавши вночі високу швидкість наздоганявшого його автомобіля, в якому їхав В’ячеслав Чорновіл.

І більшість в Україні, до якої входив і я, в це повірила, оскільки кожний може нарахувати по кілька випадків зі своєї шоферської чи пасажирської практики, коли автомобіль чи автобус, що їхав попереду, робив лівий поворот або розворот, не попереджаючи завчасно про це відповідними сигналами.

Але, проїхавши один раз цією дорогою, я поставив під сумнів висновки слідчих. Адже на ній неможливо розвернутись без з’їзду за узбiччя не лише КАМАЗу з причепом, але і без причепа. Тим паче на такий розворот не наважиться ніхто вночі, коли не видно, що там за узбiччям. Особливо ж, маючи причеп. І, на мій погляд, на такий розворот міг піти лише шофер, який знаходився в кабіні не один, а поряд з ним був хтось такий, що наказав піти на розворот в потрібному місці і в потрібний момент часу, приставивши пістолет під ребро і пообіцявши розправу і над шофером, і над членами його сім’ї, якщо він комусь про цей наказ і про цей пістолет розповість. А в момент аварії цей хтось вискочив з кабіни, благо він знаходився на боці, протилежному від автомобіля, в якому слідом за автомобілем Чорновола їхали його соратники, і розтанув у темряві ночі.

Одразу ж по приїзді до Переяслав-Хмельницького ректор педагогічного університету член-кореспондент АПНУ професор Віктор Коцур повіз нас у школу № 7, яка є експериментальним майданчиком університету. У школі нас завели у простору кімнату, облаштовану лінгафонним обладнанням і телевізорами спостереження за подіями, що розвивались у сусідньому класі. Але найяскравішим елементом інтер‘єру цієї кімнати була скляна стіна, що відділяла її від учнівського класу, в якому встановлені ще й дві телекамери спостереження, зображення від яких подавалось на телевізори у тій кімнаті, куди нас завели. Скляна стіна виконана по технології затемнених окулярів, тобто ми учнів бачимо зі своєї кімнати, а вони нас ні.

Обдивившись, я не прийшов у захват від побаченого. Навпаки, у мене виникло ряд запитань, а саме:

1) Чи не підпадає процес навчання у цьому класі, під час якого кожен рух учнів контролюється як телекамерами так і очима людей, що сидять за скляною стінкою, під ознаку порушення прав людини взагалі і прав дитини зокрема?

2) Чи має дирекція школи письмові згоди учнів та їх батьків на навчання в умовах, які кожен неупереджений психолог просто зобов’язаний визнати стресовими?

3) Чи проводяться хоча б періодично у школі психологічні обстеження учнів на предмет виявлення впливу на їх психіку умов навчання на правах піддослідних кроликів?

4) Чи не боїться директор звинувачень у майбутньому від випускників, вражених якоюсь психічною хворобою, у тому, що перші розлади у їх психіку закладені були саме під час навчання у цьому «акваріумному» класі?

Варто відзначити, що моя спроба звернути увагу колег-академіків на ці застереження, викликала у декого з них реакцію, суть якої полягає у звинуваченні мене в нерозумінні суті педагогічних експериментів.

Не сподобалась мені у цьому «акваріумному» класі ще одна річ, а саме — розміщення портрета Віктора Ющенка прямо над класною дошкою. На мій погляд, зустріч з суворим поглядом президента кожен раз, коли піднімаєш очі на дошку, щоб переписати у зошит те, що на ній написав учитель чи однокашник, не сприяє підвищенню ефективності засвоєння матеріалу. А те, що портрет президента розміщено в одному ряду з двома пластмасовими вентиляційними решітками, змонтованими в метрі від дошки, навіює думку, що цим портретом прикрито третю вентиляційну решітку з цього ряду.

Дорогою від школи № 7 до університету я переконався у тому, що інформація про 26 музеїв у Переяслав-Хмельницькому, яку ми отримали від господарів одразу після приїду, є недостатньо перевіреною, оскільки з вікна автобуса я побачив ще й 27-й музей, про який нам ніхто нічого не сказав. А виглядав цей музей так: на одній із площ, оточеній надзвичайно обшарпаними будівлями, стояв не менш обшарпаний бруднувато-сiрий пам’ятник Леніну — і увесь цей убогий ансамбль, на мій погляд, цілком заслуговує на статус музею, оскільки є яскравим історичним віддзеркаленням того періоду розвитку нашої держави у складі Радянського Союзу, в якому Ленін був домінуючою політичною фігурою, а його партія здійснювала жорстоку диктатуру від імені пролетаріату.

В університеті мені сподобались чотири речі — по-перше, музей університету, по-друге, насиченість комп’ютерами, особливо читальних залів бібліотеки, по-третє, привітність і щирість посмішок на обличчях усіх студентів, що траплялись нам на шляху під час знайомства з університетом, і, по-четверте, насиченість педагогічного колективу докторами наук.

Музей невеликий, але історія закладу викладена повно і не лише з 1986 року, коли було створено Переяслав-Хмельницький філіал Київського педагогічного унiверситету імені Драгоманова, а починаючи зі створення за часів гетьмана Мазепи у 1702 році духовного училища, перетвореного у 1738 році на колегіум, де досить довгий час працював видатний український філософ Григорій Сковорода, ім’я якого нині носить університет, і погруддя якого прикрашає цей музей.

В читальних залах бібліотеки університету я побачив комп’ютер на кожному столі, що дає можливість студентам мати вибір при роботі з літературою — використовувати паперовий варіант підручника чи електронний.

Як повідомила нам директор бібліотеки, якій і президент нашої академії Василь Кремень і я під час зустрічі подарували свої книжки — «Освіта і наука в Україні — інноваційні аспекти» та «Що за горизонтом?» — в їхньому університеті студенти привчені працювати в читальних залах, оскільки в силу молодості навчального закладу — 19 років з дня відкриття філіалу, 12 років з дня отримання незалежності від драгоманівців і 3 роки з дня отримання статусу університету — бібліотека назбирала поки що лише 217 тисяч примірників різнопланової літератури, тож видати додому кожному відвідувачу бібліотеки те, що він хоче, не має можливостей.

В університеті, що має 11 факультетів і трохи більше шести тисяч студентів, яких навчають біля 400 викладачів, налічується 58 докторів наук. Тобто, один доктор наук припадає на 7 викладачів і 110 студентів. Це дуже гарний показник, особливо ж з врахуванням того, що університету від народження не виповнилося ще й 20 років.

Під час засідання Президії АПНУ я крім участі в ньому одночасно знайомився зі змістом подарованої мені президентом академії Василем Кременем його останньої книжки «Освіта і наука в Україні — інноваційні аспекти».

В ній наведено багато фактичних матеріалів, що характеризують освіту і науку в Україні станом на кінець 2004 року.

Мені особливо сподобалися такі тези:

— учитель повинен не стояти над учнем і наповнювати його інформацією, а бути поряд з учнем і допомагати йому активно засвоювати інформацію — в цьому і полягає принцип людиноцентризму в освіті;

— при виборі учителя для школи будь-якого рівня обов’язковою вимогою є комунікативність і бажання пояснювати та давати відповіді на запитання — без наявності цього, яким би не був розумним претендент, гарним учителем, любимим учнями, він ніколи не стане;

— уже до кінця першого десятиліття двадцять першого століття, як свідчать соціологічні опитування в різних країнах світу, кожен працюючий бажатиме мати знання на рівні вищої освіти у напрямку своєї діяльності, отримані за сертифікаційним принципом, тобто шляхом концентрованого вивчення з застосуванням дистанційних технологій певного поєднаного набору дисциплін;

— в поняття «стандарт освіти» необхідно вводити лише обов’язковий мінімум дисциплін, залишаючи достатньо місця в навчальному плані для вибіркової частини, яка вводиться рiшенням вченої ради університету;

— історію України у вищих навчальних закладах вчити необхідно, але не за шкільним принципом вивчення хронології подій, осіб і дат, а за принципом соціально-політичного аналізу життя в Україні в характерні часи між реперними датами;

— українську мову у всіх вищих навчальних закладах вчити необхідно, але в проекції на її ділові варіанти, котрі у різних галузях науки і техніки суттєво відрізняються своєю термінологічною лексикою, котра знаходиться у стані становлення;

— процес вивчення іноземних мов у ВНЗ необхідно міняти кардинально і з позицій збільшення обсягів, і з позицій якості;

— психологію студентів необхідно трансформувати з вивчення конспектів лекцій, прочитаних професорами в аудиторіях, на самостійне вивчення дисциплін за програмами;

— психологію викладачів необхідно трансформувати з переказу підручників на потокових лекціях в аудиторіях на індивiдуальне консультування студентів у будь-який час у будь-якому місці на перше ж їх прохання;

— по дисциплінах, які не мають електронних підручників і навчальних посібників, викладачі зобов’язані виставити на сайти кафедр повні конспекти своїх лекцій — це дасть змогу працювати в аудиторіях зі студентами творчо і не займатись задиктовкою і бездумним конспектуванням.

Після спільного засідання Президії АПНУ і Вченої ради університету господарі нас смачно нагодували в міському кафе, а після обіду показали два музеї — музей Григорія Сковороди і музей старовинної архітектури.

В музеї Григорія Сковороди мене вразили дві речі — по-перше, насиченість великою кількістю старовинних, безцінних фолiантів в шкiряних обкладинках і вручну виписаними сторінками, серед яких є, наприклад, біблія, на якій присягали польські королі у 17 сторіччі, а по-друге, провінційна безпечність у справі збереження цих безцінних скарбів. Можливо якась сигналізація у музеї і є, але я не побачив жодного датчика руху. Крім того, під час наших відвідин працівниця музею ходила по кімнатах разом з нами, а більше людей, окрім нашої академічної делегації, у цей час в музеї, двері якого залишались відкритими і в двох кроках від них на полицях стояли безцінні фоліанти, я не побачив. Я навіть дивуюсь, як цей музей ще не обікрали любителі збування на захід вітчизняних раритетів.

Прощаючись, я не утримався, щоб не порадити музейному мистецтвознавцю поставити питання перед міською владою про посилення охорони музею, аби не стати жертвою пограбування, як це сталося з відомим музеєм у Львові тиждень тому назад.

Основним експонатом музею старовинної архітектури, виконаного у стилі саркофага, виявилися рештки підмурівку церкви кінця 12-го сторіччя, зруйнованої татарами за надання притулку і сховища віруючим під час їхнього нашестя на Русь.

Прощаючись, ректор Віктор Коцур, який є істориком за фахом, подарував мені свою монографію про досліджену ним на підставі архівних документів історію рідного краю.

Приймаючи цей подарунок, я одразу ж подумав про те, що і наші університетські історики, якби не лінувались працювати в архівах, цілком могли б проводити подібні історичні дослідження і публікувати аналогічні монографії, на що я їм обов’язково вкажу, повернувшись додому.

Повертаючись з відвідин якогось вищого навчального закладу, я завжди прикидаю, що можна запровадити у нашому університеті з побаченого і почутого.

З Переяслав-Хмельницького державного педагогічного унiверситету імені Григорія Сковороди я виніс, по-перше, бажання підсилити увагу до підготовки докторів наук та комп’ютеризації бібліотеки, а по-друге, думку про те, що не личить нашому ректорату — керівному органу вдвічі старшого за віком вищого навчального закладу і надалі відкладати питання про створення музею університету.

Постскриптум: а через три дні після повернення з виїзного засідання Президії АПНУ я знову побував у Києві і теж на засіданні президії, але на цей раз Українського відділення Міжнародної академії наук вищої школи, членом якої я теж є.

На цьому засіданні, яке проходило 26 квітня в НТУУ «КПІ» під головуванням Президента УВ МАН ВШ академіка Михайла Згуровського, ми обговорили план заходів по відзначенню восени 10-річчя з дня створення нашого відділення.