У вівторок 22 листопада 2005 року Україна вперше відзначила нову знаменну дату — День свободи, встановлену Указом Президента України Віктора Ющенка рівно через рік після офіційного початку Помаранчевої революції.

У цей день у Києві на Майдані зібралося до 200 тисяч киян і гостей міста із усіх куточків України. З 18-ї години розпочалися виступи керівників Помаранчевої революції, польових командирів Майдану та іменитих соратників Віктора Ющенка. Першими виступили польові командири Майдану Роман Безсмертний, Володимир Філенко, Тарас Стецьків та Юрій Луценко. Останніми перед появою президента виступали прем’єр-міністр Юрій Єхануров, Голова РНБОУ Анатолій Кінах, лідер соціалістів Олександр Мороз та лідер блоку БЮТ Юлія Тимошенко.

Віктор Ющенко розпочав свій виступ рівно о 20-й годині, появившись на трибуні разом з дітьми і дружиною.

Уже з того, що прихильники внесли Юлію Тимошенко на трибуну на руках, та з її виступу я зрозумів, що єдиним списком політичний блок БЮТ та партія НСНУ на парламентські вибори не підуть, хоча блокування у Верховній Раді України після виборів бажане і ймовірне.

Після виступу Віктора Ющенка ця моя думка лише зміцніла, оскільки він знову повернувся до теми неефективної роботи уряду Юлії Тимошенко, чого в разі планування примирення не повинно було прозвучати.

Під час виступу президента телекамера декілька разів демонструвала нам обличчя Юлії Тимошенко, на якому зовсім не спостерігалось радості, а в очах стояли сльози. І навіть, якщо це був лише акторський прийом, все одно він прочитувався однозначно — сьогодні примиренню не бути.

Найближчі соратники Віктора Ющенка до і під час Помаранчевої революції — Петро Порошенко, Давід Жванія, Євген Червоненко і Олександр Третьяков біля трибуни серед народу на Майдані були, але на трибуну не вийшли. Швидше за усе їм порадили не виходити.

З жодним із них у мене немає ніяких дружніх стосунків, але сьогодні я на їхньому боці — на такі другорядні ролі в «масовці» під час свята нині вони не заслужили, адже Євген Червоненко забезпечував безпеку Віктору Ющенку, Давід Жванія охороняв своїми загонами людей на Майдані, Олександр Третьяков ризикував життям, розпоряджаючись партійною касою, а Петро Порошенко вкладав і власні гроші, і душу в перемогу Віктора Ющенка ще з парламентських виборів 2002 року.

І на фоні усього цього, що я бачив, мені знову сплило на думку, яку я уже висловлював в одному із попередніх розділів — а може дійсно усе це задумано і реалізовано у відповідності із геніальним сценарієм колишнього глави президентської адміністрації Віктора Медведчука, за яким Олександр Зінченко, зрікшись однопартійців із СДПУ (о), спочатку став своїм в оточенні Віктора Ющенка, а потім, коли перший помічник президента Олександр Третьяков його відтіснив на другі ролі, виступив з обвинуваченням у корупції найближчих президентських соратників і підтримкою Юлії Тимошенко, аби зіткнути їх лобами, пересварити між собою і залишити президента наодинці, позбавивши підтримки ображених ним найближчих політичних соратників? І від цієї думки мені стало внутрішньо дуже боляче, оскільки Олександр Зінченко для мене є такою ж симпатичною людиною, як і ті соратники Віктора Ющенка, проти яких він виступає.

І лише зараз я зрозумів, що відправивши у відставку усіх фігурантів скандалу, а не ставши на чийсь бік, Віктор Ющенко вчинив мудро — цим він зберіг можливість усім, проаналізувавши хід подій і одумавшись, з часом сісти за стіл переговорів і знову створити команду однодумців, у якій кожен буде більш реалістично бачити свою роль.

А перед спостереженням процедури святкування на Майдані у Києві я і сам взяв участь у святкуванні Дня свободи у Вінниці.

О 15-й годині на чолі колони приблизно в 200 осіб із числа співробітників та студентів нашого університету, які добровільно відгукнулись на заклик взяти участь у святковому мітингу біля міськвиконкому, під університетським прапором, який був з нами на площі і рік тому назад, я рушив до нашого міського Майдану незалежності.

Напроти парку поперед нас вишикувалась колона приблизно із 50-и прапороносців НСНУ, яка рушила лише після того, як ми до неї наблизились — і вийшло так, що начебто йде, розтягнувшись більше ніж на сотню метрів, могутня колона цієї партії. Ці ж прапороносці, які вийшли на площу першими, оточивши трибуну, відрізали мене і моїх колег від неї. Тож виступи промовців, які стояли на трибуні, я слухав, дивлячись на них в щілину між кількома десятками шапок тих, хто стояв попереду.

Оскільки в дорозі нас супроводжувала машина ДАІ, і лідер Вінницького майдану Сергій Щетинін знав від мене, що університетську колону приведу я, а також виходячи з того, що керівники мітингу вийшли на трибуну і розпочали мітинг лише після того, як підійшла наша університетська колона — усе це свідчило, що на трибуну, на якій стояли і губернатор Домбровський, і його заступники Бондарчук та Гамрецький, і в. о. мера Козак, і лідери партій колишньої Помаранчевої коаліції, і багато депутатів міської ради, мене не запросили свідомо, хоча багатьох інших з майдану запросили на трибуну мегафоном поіменно. І не зіграло ролі ні те, що я є одним із засновників незалежної української держави, ні те, що я єдиний із ректорів привів на майдан потужну університетську колону, ні те, що рік тому назад я, ризикуючи посадою ректора, виступив на цьому майдані на підтримку кандидата у президенти Віктора Ющенка, ні те, що я перший із ректорів звернувся рік тому назад до ректорів усіх вузів з письмовим зверненням підтримати кандидата у президенти Віктора Ющенка, ні те, що я написав і видав першу в Україні книжку про події до і під час Помаранчевої революції. А швидше за усе, що саме за це мене і не запросили. Та ще за те, що я міг виступити перед майданом яскравіше за тих, яким було надано слово.

Мітинг тривав годину. Олександр Домбровський виступив останнім, завіривши усіх, що він завжди буде разом з президентом.

Постскриптум: а на другий день у середу 23 листопада у № 17 місцевої газети «Погляд» я прочитав статтю головного консультанта-інспектора Головної служби регіональної та кадрової політики Секретаріату Президента України нашої землячки Валентини Грищук «Не можу бути співучасницею великої брехні», в якій вона, оперуючи офіційною статистикою, доводила, що усі заяви керівників нашої області про те, що область входить у п’ятірку кращих в Україні, є такими, що не відповідають дійсності, оскільки, фактично, Вінниччина посідає 23 місце, тобто, вона дійсно є 5-ю, але з кінця. Тож таке враження, що хмари над губернатором Олександром Домбровським ще не розвіялись. І, не виключено, що саме тому під час мітингу він не те, що помаранчевого шарфа не мав над коміром пальта, але на ньому не було навіть помаранчевого банта.

Як на мій погляд, то «не бреше» ніхто — ні команда Домбровського, заявляючи про успіхи нашої області, ні Валентина Грищук, заявляючи про місце області у кінцевій частині списку. Просто у кожного своя система відліку: Грищук має на увазі систему абсолютних координат, а Домбровський оперує з їх приростом. Іншими словами, Грищук своїми цифрами демонструє нам, у якій глибокій ямі ми сидимо, а Домбровський своїми цифрами показує, як швидко ми намагаємось із цієї ями видряпатись. І оскільки не губернатор Домбровський, а його попередники, нашу область на дно цієї економічної ями опустили, то до його правди у мене усе-таки віри і симпатії більше, ніж до правди консультанта-інспектора Грищук.

Між іншим, із кількох десятків тих людей, що стояли на трибуні Вінницького майдану під час мітингу на честь Дня свободи, я лише у чотирьох побачив елементи помаранчевої символіки. В той час як усі люди, що стояли на площі навколо трибуни, щось помаранчеве мали. А я, наприклад, увесь цей день ходив в університеті і прийшов на Майдан з тим самим помаранчевим шарфом, який не знімав під час Помаранчевої революції рік тому назад.