У вівторок 28 березня я прибув до Києва, де у цей же день після 14-ї години взяв участь у засіданні Президії Академії педагогічних наук України, котре продовжувалось більше трьох годин, оскільки порядок денний містив біля десятка питань.

А у першій половині цього дня я побував у НТУУ «КПІ» на кафедрі електропостачання, якою під час роботи у міністерстві у 1987—89 роках сам протягом 9-и місяців завідував після смерті професора Василя Винославського і аж до від’їзду до Вінниці в зв’язку з обранням ректором Вінницького політехнічного інституту, і якою нині завідує професор Артур Праховнік, та на кафедрі автоматизованих систем управління електротехнічними системами, якою завідує уже багато років професор Валентин Чермалих, котрий у мої студентські роки був завідувачем кафедри автоматизованого електроприводу Криворізького гірничорудного інституту, яка випустила інженером-електромеханіком у світ мене.

Мої відвідини цих відомих в електротехнічних наукових колах людей були пов’язані з тим, що закінчив роботу над кандидатською дисертацією в області оптимізації електроприводів мій молодший син Олександр і, оскільки, як син ректора, він не має права захищати свою дисертацію в спецраді при очолюваному мною університеті, то виникла необхідність провести переговори про його захист у спецраді при НТУУ «КПІ», яку очолює професор Артур Праховнік. А професора Валентина Чермалиха, який слухав доповідь Олександра на останній НТК по проблемах автоматизованого електропривода, котра щороку проходить під егідою НТУ «ХПІ» та Інституту електродинаміки НАНУ, і який є членом спецради, очолюваної професором Праховніком, я хотів попросити бути першим опонентом на захисті.

Але жодного з них на кафедрі не виявилось, оскільки Артура Веніаміновича прикував до ліжка вдома важкий грип, а Валентин Михайлович був на відпочинку в санаторії. Тож довелось мені з ними спілкуватись по телефону. Ми домовились, що я залишаю по екземпляру дисертації Олександра Мокіна їхнім секретаркам, а кожен із них, повернувшись на кафедру, ознайомиться з дисертацією і висловить своє відношення до неї і на предмет захисту її у їхній спецраді, і на предмет опонування. Якщо після ознайомлення з дисертацією їхні висновки по ній будуть позитивними, то після цього до них з’явиться уже сам Олександр і виступить на об’єднаному науковому семінарі обох кафедр для отримання офіційного допуску до захисту на спецраді або пропозицій для доопрацювання дисертації до вимог спецради.

До речі, керував роботою над дисертацією аспіранта Олександра Мокіна я, оскільки ні в яких нормативних документах не заборонено батькові бути науковим керівником сина. Але після завершення Олександром роботи над дисертацією і до її переплетення, я зателефонував до ВАК і запитав, як вони поставляться до такого факту. І отримав пораду не робити цього, оскільки прецеденту немає, а тому можуть виникнути складнощі при проходженні дисертації у ВАК. Я послухав пораду і на березневому засіданні Ученої ради університету передав керівництво аспірантом Олександром Мокіним професору Володимиру Грабку. А сам на цьому ж засіданні став науковим керівником аспіранта Валентина Грабка, науковим керівником якого теж був батько. Тобто, ми з професором Грабком аби не порушувати невідомо ким встановлену традицію зробили взаємозаміну, хоча, звичайно ж, кожен із нас буде «дотягувати» до кандидатської кондиції свого сина сам.

На другий день мого перебування у Києві, у середу 29 березня, відбулися загальні збори Академії педагогічних наук України.

Збори пройшли за стандартною схемою — звітна доповідь про підсумки 2005 року Президента академії академіка АПНУ і НАНУ Василя Кременя, виступи членів академії в процесі обговорення доповіді президента, продовження обговорення на зборах відділень, виступи академіків-секретарів відділень з пропозиціями, прийняття рішення.

А на третій день мого перебування у Києві, у четвер 30 березня, в Інституті проблем моделювання в енергетиці НАНУ на засіданні спеціалізованої ученої ради, яку очолює директор ІПМЕ, д. т. н., проф., член-кор. НАНУ Віктор Євдокимов, відбувся захист докторської дисертації на тему «Математичні та геоінформаційні моделі для моніторингу річкових вод та управління процесами їх очищення» (спеціальність 01.05.02 — Математичне моделювання та обчислювальні методи) моїм старшим сином Віталієм. Опонентами по дисертації Віталія, які оцінили її позитивно, виступили відомі вчені — доктори технічних наук, професори — завідувач відділу моделювання динамічних систем ІПМЕ Анатолій Верлань, заступник з наукової роботи директора Центрального НДІ навігації і управління Мінпромполітики України Георгій Баранов і заступник директора та завідувач відділу проблем екологічної безпеки Інституту геохімії навколишнього середовища НАН і МНС України Георгій Лисиченко. Провідною організацією по дисертації Віталія спецрада визначила Інститут кібернетики імені Глушкова НАНУ, а в цьому інституті — відділ математичного моделювання проблем екології та енергетики, котрий очолює тричі Лауреат Державної Премії України, доктор фізико-математичних наук, професор, член-кор. НАНУ Василь Скопецький, відомий своїми роботами в області моделювання процесів в Дніпрі та Дунаї. У цьому відділі дисертація Віталія теж отримала позитивну оцінку — відзив підписав сам Василь Скопецький, а затвердив директор Інституту кібернетики, академік НАНУ Іван Сергієнко.

Із 21 члена спецради, до ІПМЕ на засідання 30 березня, яке розпочалося о 14 годині, прибули 17 (кворум — 14), у тому числі 6 докторів наук за спец. 01.05.02 (кворум — 4).

Але, перш ніж розповісти про процес захисту Віталієм дисертації, по якій я був науковим консультантом, хоча на це з етичних мотивів ми з сином вирішили не вказувати на її титульному листі, я повернусь ще раз до дня попереднього

Перед початком загальних зборів АПНУ, після їх закінчення і в обідню перерву я зустрівся з двома опонентами із трьох та з двома членами спецради, на засіданні якої наступного дня повинен був захищати докторську дисертацію Віталій. Від кожного з них я отримав певну інформацію, узагальнення якої дало такі результати: по-перше, дехто із членів спецради вірить розповсюдженим кимсь в ІПМЕ слухам, що дисертацію, начебто, написав не Віталій, а за моїм дорученням — група професорів університету, а акти впровадження результатів дисертації у Вінницькій області та в Південно-Бузькому басейновому управлінні є фіктивними, оскільки професори, які її начебто написали, використали давно відомі результати досліджень озера Байкал, котрі не відповідають умовам моделювання Південного Бугу та його приток. По-друге, кільком членам спецради не молодого віку дуже не сподобалась моя стаття, яка була опублікована в «Бюлетені ВАК України» в минулому році і в якій я стверджував, що, оскільки на схилі літ люди не здатні освоювати новітні інформаційні комп’ютеризовані технології, то треба комплектувати спеціалізовані ради по захисту дисертацій на таких наукових напрямках переважно молодими вченими. По-третє, багатьом членам спецради від ІПМЕ не сподобалась у цій моїй статті теза про те, що для узгодження з Болонським процесом кандидатські дисертації повинні захищатись лише в університетах, оскільки на Заході аспірантура є третім рівнем університетської освіти, тож виходить, що захист таких дисертацій з академічних науково-дослідних інститутів треба забрати, оскільки вони знаходяться поза університетською системою освіти. По-четверте, Віталій, вигравши у минулому році тендер на створення за 200 тисяч гривень загальнодержавної системи моніторингу довкілля на замовлення Екологічної інспекції України, нажив собі ворога у спецраді із числа не працюючих в ІПМЕ на підставі того, що відібрав 50 тисяч гривень в організації, яка виступала субпідрядником в іншої, що програла тендер Віталію. По-п’яте, під час попереднього представлення Віталієм дисертації на науковому семінарі ІПМЕ далеко не усім його учасникам сподобалось і те, що Віталію ще тільки 31 рік, і те, що випускають його на захист після першої доповіді, а не, як прийнято в ІПМЕ, після двох-трьох і з інтервалом мінімум у рік після першої.

На думку людей, які виклали мені усю цю інформацію, збираються на захисті Віталія голосувати «Проти» як мінімум 7 членів спецради. А при явці 17-и членів спецради на її засідання для прийняття радою позитивного рішення число членів, що голосуватимуть «Проти», не повинно перевищувати 4-ох. Тому, на їх думку, необхідно Віталію зняти дисертацію з розгляду, ще раз виступити в ІПМЕ на тому ж науковому семінарі через півроку, за цей час в розмовах сам-на-сам з членами ради переконати їх в тому, що усе в дисертації зроблено ним самим і все чесно впроваджено, знайти спільну мову з настроєними негативно, а потім уже знову вийти на захист — і тоді буде усе гаразд.

Усе почуте я увечері 29 березня розповів Віталію і запропонував йому самому прийняти рішення — виходити завтра на захист чи знімати дисертацію з розгляду.

А Віталій мені у відповідь сказав таке: «Знаєш, папа, я усе-таки вірю у те, що вченими стають, в основному, порядні люди. Тож, якщо, зробивши гарну доповідь і відповівши на запитання, я продемонструю, що усе зробив сам і усі результати впровадив у життя, що підтвердять своїми виступами заступник начальника Екологічної інспекції України Зіскінд, заступник начальника Південно-Бужського басейнового управління Тананчук та заступник Вінницького обласного управління екології і захисту довкілля Гавриков, то ні в кого не зможе рука піднятись, щоб проголосувати «Проти». А тому я завтра буду захищатись».

І назавтра він вийшов на захист. Вклавшись у 37 хвилин з виділених йому 40-а, Віталій з використанням 17 потрійних плакатів зрозуміло і грамотно виклав основні положення своєї дисертації. Потім годину і 40 хвилин він відповідав на запитання — спокійно, ґрунтовно, не реагуючи на репліки, якими дехто із членів спецради намагався його образити, щоб вивести із себе або «збити дихання». Вистачило витримки Віталію і спокійно вислуховувати деяких членів, котрі зачитували з папірця запитання, явно заготовлені кимсь іншим раніше. Дав він чіткі відповіді і на усі зауваження опонентів та провідної організації, і на усі зауваження, висловлені в дванадцяти загалом позитивних відзивах на автореферат дисертації, розісланий за місяць до захисту в усі провідні наукові організації, в яких є учені, котрі теж займаються аналогічними дослідженнями. Потім розпочалися виступи членів спецради, які тривали півтори години і несли в собі оцінки, різного ступеня критичності.

Дуже гарно виступили представники організацій, в яких впроваджені результати дисертації, — Зіскінд, Тананчук і Гавриков. Особливо слід відзначити Зіскінда, який є природженим оратором і міг би стати окрасою будь-якої політичної фракції у парламенті. А тому ще до голосування стало ясно, що голосування буде позитивним. Так і сталося. Тепер черга за оцінкою цього захисту експертною радою Вищої атестаційної комісії, яка буде зроблена через якийсь час після надходження дисертації, супровідних матеріалів і розшифрованої стенограми захисту до ВАК.

А запис процесу захисту вів мій молодший син Олександр за допомогою аналогового та цифрового диктофонів, тож із стенограми не буде випущено жодного слова, ким би воно не було висловлене і з якого кінця зали не прозвучало б.

Я увесь захист, який тривав майже 5 годин, просидів у кінці зали мовчки, хоча інколи, ой, як хотілось втрутитись. Одночасно у мене груди розпирало від гордості за сина — за розум його відповідей, за такт, за коректність, за «тримання ударів» — у тому числі таких, які наносились «нижче розумового пояса».

Разом зі мною і сином Олександром за Віталія вболівали під час захисту ним дисертації на засіданні спецради в ІПМЕ також перший проректор з наукової роботи нашого університету, професор Володимир Грабко та директор Інституту інтеграції навчання з виробництвом, доцент Віктор Мізерний. Перший під моїм науковим керівництвом уже став доктором наук, а другий працює над докторською дисертацією зараз і, сподіваюсь, що уже через рік-півтора буде її захищати на нашій університетській спецраді, чого не можна було дозволити Віталію згідно з вимогами ВАК.