Розпочинаю заключний розділ цієї книги у середу 19 травня 2010 року. Щойно повернувся до свого готельного номера в гуртожитку Національної Академії педагогічних наук України після завершення засідання кадрової комісії Міністерства освіти і науки України, на якому серед 12 ректорів звітував і я.

Команда у нас підібралася така: ректор НПУ імені Драгоманова Андрющенко, ректор КНТЕУ Мазаракі, ректор НТУ Дмитриченко, ректор ТНПУ Кравець, ректор ХНАДУ Туренко, ректор КНУТД Волков, ректор ОНМА Морозова, ректор КТУ Буряк, ректор ОНАХТ Єгоров, ректор ВНТУ Мокін, тобто я, і два ректори, яких я не знаю. Знаю лише, що один з них обирається ректором Луганського національного університету, яким до обрання до Верховної Ради України керував народний депутат за списком БЮТ Віталій Курило.

Розпочалося засідання в залі колегії міністерства о 10 годині ранку. Викликали по одному. Час, протягом якого ректор звітував і відповідав на запитання членів кадрової комісії, для різних ректорів мав різні параметри – від 10 хвилин до 40. Першим викликали Дмитриченка, потім один за одним пішли Морозова, Андрющенко, Мазаракі.

Моя черга підійшла, коли годинник показував пів на другу. Я звітував 12 хвилин. 7 хвилин розповідав про те, чого члени комісії не зможуть почути із уст інших ректорів, тобто про нашу наукову магістратуру, як нульовий курс аспірантури, завдяки якій ми маємо ефективність аспірантури на рівні 64 % при середньому її значенні по міністерству 20 %. Про нашу триместрову систему організації навчального процесу, запозичену з канадської системи вищої освіти, в якій передбачено проведення занять з кожної дисципліни не «парами», а протягом лише однієї години, завдяки чому студенти не мають «вікон» між заняттями, не мають психологічного перевантаження від необхідності сприйняття матеріалу однієї і тієї ж дисципліни протягом часу, більшого психологічно комфортних 40 хвилин, кожного тижня частіше зустрічаються на заняттях з викладачами, що підвищує середній рівень залишкових знань і сприяє установленню їх загального високого рівня, у чому пересвідчилась нещодавно комісія мiнiстерства, побачивши високі результати тестового контролю як за нашими, так і за її тестами. Згадав я і про нашу систему практичної підготовки, яка передбачає отримання на першому курсі усіма студентами робітничих професій, корельованих з майбутніми інженерними, і роботу на робочих місцях на підприємствах під час практик, які у нас є робочими триместрами, згідно з отриманими кваліфiкаціями і з оплатою праці, завдяки якій ми не маємо проблем не лише з направленням студентів на практики, але і під час розподілу на роботу. Саме впровадження цієї системи, теж запозиченої в Канаді, і обумовило перехід з двох семестрів у навчальному році до трьох триместрів на перших трьох курсах, оскільки це дало змогу університету змістити в часі робочі триместри і рівномірно розподіляти на робочі місця наших практикантів протягом навчального року.

Запитань у формі зауважень до звіту було лише три – від начальника інспекції Бурлакова та від начальника міністерського КРУ Миргородського, на які я відповів одразу ж, розповівши у тому числі і про кадрову політику в університеті, згідно з якою викладач, який не зміг до виходу на пенсію захистити хоча б кандидатську дисертацію, не має права після виходу на пенсію науково-педагогічного працівника претендувати на продовження викладацької роботи у статусі пенсіонера, оскільки він не є ні магістром, ні кандидатом наук, а нормативний документ міністерства вимагає при прийомі на роботу обов’язково враховувати наявність одного із цих ступенів. Тож викладацькі посади, які звільняють ті, хто оформив наукову пенсію, заповнюються молодими кандидатами наук, які закінчили аспірантуру, внаслідок чого процент викладачів, які мають наукові ступені і вчені звання із року в рік в нашому університеті підвищується. Після цього голова кадрової комісії, заступник міністра освіти і науки з питань вищої освіти Євген Сулима поставив на голосування пропозицію про прийняття мого звіту і рекомендацію призначити мене виконувачем обов’язків ректора на період до обрання за конкурсом нового.

Члени комісії підтримали цю пропозицію одноголосно. А я зрозумів, що до завершення моєї каденції 12 червня конкурс оголошуватись не буде, оскільки, якби його оголосити до 25 травня, то я ще встиг би виграти цей конкурс до завершення нинішнього контракту і не довелося б призначати виконувача обов’язків взагалі. Саме так проводились конкурси за часів, коли міністром освіти і науки України був Василь Кремень. Нині, на жаль, інший підхід. Але нічого не поробиш, треба спокійно сприймати і таке рішення, адже це право міністра, яким він наділений нормативними документами.

В кінці звіту заступник міністра Євген Сулима попросив мене після завершення процедури звітування усіма, хто сьогодні звітує, зайти до нього в кабінет для більш тісного знайомства.

Через деякий час, коли я зайшов до приймальні заступника міністра, там уже були майже усі мої колеги, з якими я стояв і перед дверима зали засідань кадрової колегії, чекаючи виклику для звітування. Усіх по черзі секретар запрошувала до його кабінету. Коли дійшла моя черга, і я зайшов до кабінету заступника міністра, виявилось, що більш тісне знайомство зі мною звелось до пояснення, що будівля міністерства потребує ремонту, на який у мінiстерстві грошей немає, а тому потрібна спонсорська фінансова допомога, після чого вручив мені рахунок на 58472 гривні, виписаний Харківським ТОВ «Модерн ХХI» за виготовлення дерев’яних вікон для будівлі міністерства, який мені пропонувалось оплатити до 31 травня. Я взяв цей рахунок і лише тепер зрозумів, для чого потрібно було не за місяць до завершення контракту ректора оголошувати конкурс на заміщення його посади, а спочатку потримати претендента на ректорське крісло деякий час в статусі виконувача обов’язків. Але оскільки усі фінансові питання я перед прийняттям рішення попередньо обговорюю на засiданні ректорату, то і по оплаті цього рахунку вирішив рiшення одразу не приймати і нічого конкретного заступнику міністра не обіцяти до обговорення його пропозиції на засіданні ректорату. Тим паче, що мені ця пропозиція заступника міністра здалася досить дивною, адже він не міг не знати, що усі офіційні розмови я оприлюднюю у своїх книжках та на своєму сайті – і незважаючи на це, все одно він цю пропозицію мені зробив. Тож хочеш не хочеш, а закралася думка, що можливо саме у такий спосіб напередодні ректорських виборів заступник міністра вирішив мене перевірити на законослухняність.

Завершуючи цю розповідь, я отримав телефонний дзвiнок, після якого довідався, що щойно в Укравтодорі відбулося представлення нового начальника, яким став наш Вінницький губернатор Володимир Демішкан. Він цю посаду займав до 2005 року, потім був звільнений прем’єр-міністром Юлею Тимошенко і пішов у народні депутати за списком Партії регіонів. І те, що Володимир Демішкан попросив Президента України Віктора Януковича увільнити його від обов’язків губернатора через 50 днів після призначення, є свідченням або несприйняття ним нашого Вінницького краю, або ж несприйняття губернаторської посади взагалі.

Хто стане губернатором Вінниччини замість Демішкана, поки що невідомо.

Наступного дня у четвер з 10-ї години ранку я взяв участь у засіданні Президії Національної Академії педагогічних наук. До початку засідання я вручив усім членам президії книгу про наш університет, випущену до 50-річчя.

Засідання розпочалось з процедури вручення міністром Кабміну України Анатолієм Толстоуховим, до речі, членом нашої президії, Почесних Грамот Кабміну ряду працівників Національної Академії педагогічних наук України. Коли він закінчив вручення грамот, я і йому вручив книгу про наш університет. Отримавши книгу, він взяв мене за руку і разом зі своєю підняв над нашими головами наші руки у сплетінні, сказавши при цьому аудиторії, що у цьому залі напередодні свята 20-річчя Дня прийняття Верховною Радою України Декларації про суверенітет є дві людини, які причетні до цієї події тим, що, будучи тоді народними депутатами України, голосували за прийняття цієї декларації. Зал нам зааплодував.

А наступний день – п’ятниця 21 травня – для мене видався психологічно надзвичайно важким. Зранку проректор з АГР Василь Ковальчук повідомив, що прокуратура Немирівського району збирається порушити кримінальну справу проти викладача кафедри інтеграції навчання з виробництвом Юрченка на підставі того, що цей старший викладач, який є відповідальним за університетський спортивно-оздоровчий табір на березі Ладижинського водосховища, в якому частина наших студентів теж проходять робітничі триместри, ні з ким із керівництва університету не порадившись, позрізав на дві третини, за його поясненнями для майбутнього кущування, 68 верб на прибережній до Південного Бугу території табору, мотивуючи це тим, що деякі з цих верб стали напівсухими, а деякі напівгнилими. А у зв’язку з тим, що він це зробив без отримання адмiністрацією університету від природоохоронних органів відповідного дозволу, для чого потрібно було ректору університету подати до цих органів відповідне звернення, прокуратура Немирівського району і розглядає питання про порушення проти нього кримінальної справи, оскільки за висновком якоїсь лісової інспекції збитків природі нанесено Юрченком на суму 240 тисяч гривень. Очевидно у цій інспекції вважають, що кора у цих 68 низькорослих напівсухих і напівгнилих верб була із золота.

Не встиг я оговтатись від цієї неприємної інформації, як на очі потрапив проект мирової угоди, запропонованої Сергієм Яблочніковим, який за змістом був, фактично, не мировою угодою, а пактом про мою повну і беззастережну капітуляцію. Я звичайно відхилив цей проект і попросив начальника університетського юридичного відділу Олену Андрощук запропонувати Сергію Яблочнікову повторно наш проект, наполягаючи на тому, що на більші поступки, ніж я уже зробив, не піду. І, якщо Яблочніков буде наполягати на проекті мирової угоди, запропонованому ним, то знову продовжуватимемо встановлювати істину у суді – і більше ні в які переговори про мирову угоду я вступати не буду.

Не забарилися неприємності і в обідню перерву. Не встиг я пообідати, як до залу університетської їдальні зайшов уже згадуваний мною раніше у цій книжці та у деяких попередніх книгах цієї серії пенсіонер, уже зниклого з карти Вінниці підшипникового заводу, Волокушин, і почав голосно обзивати мене у присутності усіх, хто обідав, лайливими словами і кричати, що я украв у нього 54 тисячі гривень. У відповідь на моє зауваження, що я нічого у нього ніколи не брав і що мою відмову викупити у приватної типографії за 54 тисячі гривень його так звані навчальні посібники навіть суд визнав єдино правильним рішенням, оскільки університету, по-перше, вони не потрібні, а по-друге, унiверситет їх не замовляв, Волокушин викрикнув, що я «купив суддів». При цьому він почав хапати мене за піджак, явно провокуючи бійку. І хоча мені дуже хотілося йому врізати по фізіономії, я стримався, оскільки розумів, що варто його хоча б пальцем зачепити, він після цього піде розіб’є своє обличчя об стіну і, знявши у лікарні побої, заявить, що це я йому наніс пошкодження, та вимагатиме від прокуратури порушити проти мене кримінальну справу. Виручив мене перший проректор Володимир Грабко, який теж разом з дружиною у цей час обідав у їдальні – він взяв підстаркуватого низькорослого крикуна під руку і обережно випровадив на вулицю.

Але і на цьому неприємності цього дня для мене не закінчились.

У кінці дня до кабінету зайшов мій старший син, доктор технічних наук, професор Віталій Мокін і повідомив, що від імені колективу, з яким нас із ним висунуто на конкурс на отримання Державної премії України в галузі науки і техніки за напрямом моніторингу і управління поверхневими водами, зателефонував йому один столичний член колективу, який є неформальним нашим керівником, і запропонував вговорити мене добровільно зняти свою кандидатуру із числа авторів висунутої роботи, оскільки присутність в колективі авторів мене – радника колишнього Прем’єр-міністра України, а нині лідера опозиції Юлії Тимошенко і кандидата в народні депутати України за списком БЮТ – зменшує імовірність нашої перемоги в конкурсі, який проходить уже під патронатом Президента України Віктора Януковича.

Я нагадав сину, що коли було висунення цієї роботи на конкурс, то я сам пропонував мене не включати до складу колективу, а включити від нашого університету лише його, оскільки у минулому році я досить жорстко розкритикував процедуру 1-го етапу відбору робіт на конкурс комісією з екології, тож не виключав негативного відношення у майбутньому цієї комісії до роботи, серед членів якої буду і я, як реакції на мою критику. Але тоді, на етапі висунення роботи, мене, радника діючого Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко, ректора університету, в якому на високому рівні поставлена наукова робота в галузі екології взагалі і моніторингу і управління поверхневими водами зокрема, усі інші члени колективу авторів хотіли бачити в своїх рядах обов’язково, тож заради сина я погодився увійти до складу цього колективу зі спільними із Віталієм науковими роботами. А тепер, бачте, коли Юлію Тимошенко усунули від влади, я їм уже заважаю. Тож я попросив Віталія зателефонувати неформальному керівнику колективу авторів нашої роботи і повідомити, що я писати заяву про виключення мене з колективу авторів не буду – право виключати когось із числа авторів є у колективу Комітету з Державних премій під час 2-го туру голосування та у Президента України під час підписання результатів конкурсу, тож нехай хтось із них мене і виключає. Адже, якщо я сам зніму свою кандидатуру, то це буде розцінено оточенням Президента України Віктора Януковича як акція протесту проти імовірного вручення мені нагороди, підписаної саме ним. А така слава мені напередодні процедури конкурсу обрання на посаду ректора та ще й на фоні відмови від внесення благодійного внеску «на виготовлення вікон для будівлі міністерства» зовсім не потрібна.

Віталій передав телефоном мої слова неформальному керівнику авторського колективу, на що у відповідь отримав емоційну промову, суть якої зводилась до того, що відтепер за негативний конкурсний результат уся вина ляже на мене, який свій гонор поставив вище інтересів колективу, та на Віталія, який не зміг мене умовити написати заяву про добровільний вихід з цього колективу.

Продовжую розповідь у суботу 22 травня. Зранку переглянув газети, що накопичились майже за тиждень. Одна інформація в газеті «Киевские ведомости» за 18 травня мене зацікавила настільки, що я вирішив її процитувати. Це один абзац із матеріалу «Семерка» для Медведева» Юлії Кім, присвяченого візиту російського президента в Україну. Подаю цей абзац:

— Прилетевшего вчера в полдень Дмитрия Медведева в Борисполе встречали глава Администрации президента Украины Сергей Левочкин и министр иностранных дел Украины Константин Грищенко. Из аэропорта они направились в столичный парк Славы для возложения венков к памятнику Неизвестного солдата. Во время этой церемонии журналисты стали свидетелями необычной сцены. В тот момент, когда Янукович и Медведев шли к памятнику, откуда ни возьмись налетел сильный ветер, начался ливень с градом. И когда Виктор Федорович положил к памятнику свой венок, тот вдруг оторвался от земли и полетел на него. Президент несколько минут героически боролся с венком, пока ему на помощь не подоспели охранники. — кінець цитати.

А поряд я процитую зі сторінок 22—23 моєї книжки «Перші підсумки», опублікованої у 2004 році, маленький розділ, що має назву «Знак божий»:

— 22 серпня екс-прем’єр Віктор Андрійович Ющенко вирішив досить оригінально дати старт своєму нещодавно проголошеному блоку «Наша Україна», до якого за попередніми заявами повинні увійти прихильники націонал-демократичної ідеї, тобто правий спектр демократичних сил, найпомітнішими компонентами якого є дві рухівські структури Юрія Костенка та Геннадія Удовенка, а також ПРП Віктора Пинзеника.

Для цього старту на площі біля Михайлівського собору було натягнуто на планшети 90 метрів білого полотна, на якому художники, із когорти тих, хто підтримує націонал-демократичну ідею, повинні були відобразити своє художнє бачення майбутнього України.

Оскільки сам Віктор Андрійович наділений від природи художніми здібностями і має чимало власноручно створених художніх полотен, то він і повинен був накласти перші мазки на розіпнуте 90-метрове полотно.

Але Віктор Андрійович спізнився на 40 хвилин від попередньо оголошеного початку цієї піар-акції, що само по собі символічно, і дехто з художників не стримався і почав малювати, не чекаючи автора ідеї.

А коли лідер «Нашої України» з’явився біля полотна і почав накладати на нього свої мазки, з неба полились дощові потоки такої сили, що фарба під пензлями художників попливла.

Після того, як акція «Нашої України» завершилась, дощ хутко вщух, і знову встановилась добра погода.

Як на мене, то все, що сталося, можна розцінити як знак божий, як застереження, що і Віктор Андрійович, і блок «Наша Україна» на шляху до влади будуть запізнюватись, запланованої мети не досягатимуть, а їх намагання щось довести до логічного завершення буде «змазуватись» втручанням якихось непідконтрольних їм сил – кінець цитати.

Чим закінчилось правління Віктора Ющенка нам відомо. Чим же закінчиться правління Віктора Януковича, у якого кримсько-татарський дослідник Ібраїм Воєнний віднайшов уже не лише білоруське, але і татарське коріння (дивись газету «День» за 20 травня 2010 року), поки що можна лише гадати.

Але те, що у 2010 році Янукович отримав «знак божий», аналогічний «знаку божому», отриманому Ющенком у 2001 році, що легко бачити із порівняння наведених цитат, насторожує. Особливо на фоні однакових цифр у позначенні цих років.

Сьогодні понеділок 24 травня, але університет, як і уся Україна, відпочиває, оскільки у неділю була «Трійця», а тому наступний робочий день згідно з чинним українським законодавством є теж вихідним.

Як і завжди, лише я не відпочиваю, а готую матеріали до завтрашнього засідання ректорату.

Завершивши роботу над цими матеріалами, я взявся за написання наукової статті.

Наступного дня, у вівторок 25 травня, я розповів на засіданні ректорату про те, як звітував на кадровій комісії міністерства. Цю ж інформацію я довів і до відома усіх членів Вченої ради університету на засіданні, яке відбулося у четвер 27 травня. Не став розповідати я ні на засiданні ректорату, ні на засіданні Вченої ради університету лише про необхідність перерахування 59 тис. грн в якості спонсорського внеску, оскільки спочатку хотів сам розібратись у тому, які можливі варіанти пошуку таких коштів існують і, якщо вони існують, то на скільки ці варіанти є законними.

Продовжую розповідь у суботу 29 травня.

Щойно завершив роботу над відповідями на зауваження, зроблені рецензентом рукопису нашого спільного з професором Віталієм Мокіним і доцентом Олександром Мокіним навчального посібника, присвяченого математичним методам ідентифікації динамічних систем. Зауважень рецензент, професор із НТУУ «КПІ» Сільвестров А. М. зробив аж 32. Із них 15 дійсно покращували рукопис, і ми зобов’язались їх врахувати, а 17 виявились дискусійними, на які у нас із професором Сильвестровим А. М., як фахівців в галузі ідентифікації систем, різні точки зору, тож ми вирішили їх не враховувати, а написали пояснення, розраховуючи на те, що рецензент не заперечуватиме нашого права на власну точку зору і не наполягатиме на їх врахуванні.

Що цікаво, наш навчальний посібник уже пройшов одне рецензування, за направленням колишнього нашого мінiстра Івана Вакарчука, у Львівському національному унiверситеті імені Івана Франка. Рецензія зі Львова прийшла до міністерства уже після того, як Іван Вакарчук знову повернувся керувати Львівським університетом. Але, незважаючи на те, що рецензія зі Львова прийшла позитивна, наш навчальний посібник за чиєюсь вказівкою направили на рецензію ще раз. Цього разу її доручили зробити одному з відомих фахівців в галузі ідентифікації динамічних систем професору Сільвестрову А. М. І саме його рецензію надіслали мені для надання відповідей на зауваження. У понеділок ми відправимо наші відповіді до міністерства і чекатимемо на остаточне рішення стосовно надання нашому навчальному посібнику грифу міністерства.

Із цікавих відомостей, станом на 29 травня, заслуговує на увагу той факт, що 26 травня Президент України Віктор Янукович видав Указ, яким звільнив Володимира Демішкана з посади голови Вінницької обласної державної адміністрації і призначив керівником Укравтодору. Володимир Демішкан відпрацював губернатором Вінниччини 50 днів, ні з ким не посварившись і нікого із заступників, які йому дістались від попереднього губернатора Олександра Домбровського, не звільнивши. А у мене так і не трапилося нагоди сказати Володимиру Демішкану, що я не був на його представленні на посаду не тому, що вирішив проігнорувати, а тому, що мене не запросили.

У середу 2-го червня 2010 року ЗМІ принесли звістку, що Президент України Віктор Янукович підписав указ про призначення Миколи Джиги, народного депутата України за списком Партії регіонів, якому 15 травня виповнився 61 рік, головою Вінницької обласної державної адмiністрації.

Заглянувши в довідник «Імена України» я прочитав, що Микола Джига, народжений у селі Ярове Шаргородського району на Вінниччині, є кадровим міліціонером, який пройшов усі щаблі міліцейської кар’єри від найнижчих офіцерських посад до посади 1-го заступника міністра внутрішніх справ – керівника главку по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією, з якої його звільнив у 2001 році ще Президент України Леонід Кучма. Я згадав причину цього звільнення – ЗМІ тоді надрукували повідомлення, що спецназ МВС заарештував двох осіб, які розмовляли в припаркованому автомобілі на одній із київських вулиць. Як виявилось, одним із заарештованих був народний депутатат України Володимир Сивкович, нинішній віце-прем’єр по силових структурах, а другим — російський бізнесмен Костянтин Григоришин. Перед Сивковичем спецназівцям довелось вибачатись, а Григоришина невдовзі теж відпустили. Для відповіді на свавілля, вчинене підлеглими по відношенню до народного депутата України, до Верховної Ради України «на килим» був запрошений керівник цих спецназівців, начальник главку по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією, 1-й заступник міністра внутрішніх справ Микола Джига. З парламенту він вийшов уже, фактично, не 1-м заступником міністра і не начальником главку, оскільки народні депутати України проголосували за вимогу його звільнення, що і було здійснено Президентом України Леонідом Кучмою. До речі, тепер я зрозумів і те, чому цьому високому професіоналу правоохоронної роботи, генерал-полковнику міліції, кандидату юридичних наук, не знайшлося місця на посаді міністра внутрішніх справ в уряді Миколи Азарова, або, принаймні, 1-го заступника міністра, а відправлений він губернатором в область за місцем народження. Порадувало в біографії Миколи Джиги мене ще й те, що він після повторного звільнення з посади 1-го заступника міністра внутрішніх справ у 2005 році, тепер уже Президентом України Віктором Ющенком, деякий час попрацював ректором Київського юридичного інституту МВС України, тож проблеми, які доводиться вирішувати ректорам, знає не з чужих розповідей.

Я думав, що у середу 3-го червня вручати Почесні грамоти журналістам, яких влада зібрала в приміщенні обласної державної адміністрації з нагоди професійного свята, буде уже новий губернатор, але його на зібранні не було, і грамоти вручали перший заступник губернатора Коровій та заступник голови обласної ради Вікалюк. Серед нагороджених був і директор інформаційно-комп’ютерного видавничого центру нашого університету Анатолій Власюк.

До речі, я на цьому зібранні був теж як журналіст і отримав Почесну грамоту Національної спілки журналістів України за мою публіцистику — грамоту мені вручив заступник голови Вінницької обласної організації НСЖУ Олександр Дмитрук, оскільки голова нашої обласної організації НСЖУ Володимир Лисенко нині знаходиться на стаціонарному лікуванні.

Я сподівався, що коли проходитиму повз Валерія Коровія, який після вручення грамот облдержадміністрації сів у першому ряду зали засідань, той мене теж поздоровить, але він нагнув голову і зробив вигляд, що мене не бачить. Це здивувало, адже ще не пройшло і півроку як він мене, разом з Головою Комітету з питань науки і освіти Верховної Ради України, народним депутатом за списком БЮТ Володимиром Полохало, приймав у неофіційній частині свого кабінету як гостинний господар. Але, можливо, і нічого дивного, адже від мене, як симпатика Юлії Тимошенко, сьогодні багато хто із можновладців різних рівнів намагаються дистанціюватись.

Цього ж дня у Верховній Раді України розглядався проект Закону про засади внутрішньої і зовнішньої полiтики України, запропонований Президентом України Віктором Януковичем і озвучений у сесійній залі Прем’єр-міністром Миколою Азаровим. Під час цього розгляду у шпиль купола Верховної Ради України влучив грозовий розряд, який вивів з ладу систему електропостачання. Але після відновлення електропостачання Верховної Ради України народні депутати завершили розгляд цього законопроекту і прийняли його у першому читанні, не звернувши уваги на черговий «знак божий». Головною «фішкою» цього проекту є відмова України від вступу до НАТО як зараз, так і у перспективі.

У п’ятницю з вінницьких газет я дізнався, що новий губернатор Микола Джига був представлений віце-прем’єром Володимиром Сивковичем активу області одразу ж після опублікування Указу президента держави про його призначення, тобто, у середу 2 червня. Але, як і у випадку представлення активу області попереднього губернатора Володимира Демішкана, мене і на це зібрання активу не було запрошено.

У п’ятницю відбулася ще одна знакова подія – коаліція більшості у Верховній Раді України проголосувала за припинення діяльності спеціальної слідчої комісії, яка була створена ще під час перебування при владі Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко для пошуку доказів зловживань влади при виділенні бюджетних коштів на будівництво Національного спортивного комплексу «Олімпійський» у Києві за планом підготовки до чемпіонату Європи з футболу 2012 року. Ця комісія була створена ще на початку президентської виборчої компанії під гучні заяви народних депутатів України від Партії регіонів про нецільове використання коштів Державного Бюджету країни фірмами, що здійснюють будівництво стадіону, на якому повинен відбутись фінальний матч Чемпіонату Європи-2012. Ці гучні заяви лунали протягом усієї передвиборчої кампанії. А тепер, коли президента обрано, і Віктор Янукович відзначає свої перші 100 днів перебування на посаді, виявилось, що спеціальна слідча комісія уже нікому не потрібна. І нікого уже не цікавлять зловживання, допущені фірмами під час будівництва НСК «Олімпійський». Більше того, у Бюджеті-2010, прийнятому цією ж коаліцією більшості нещодавно, на будівництво НСК «Олімпійський» заплановано урядом Миколи Азарова витратити коштів на 1 млрд дол. більше, ніж планував витратити уряд Юлії Тимошенко. Тож невже після цього журналісти типу В’ячеслава Піховшека зможуть мене переконати у тому, що уряд Юлії Тимошенко був «такий-сякий», а уряд Миколи Азарова є «білим і пухнастим»?

А закінчилась для мене п’ятниця 4-го червня знайомством з протоколом, надісланим із обласного КРУ, в якому мені, як ректору, виносилось адміністративне покарання і штраф за те, що станом на 1 квітня університет недобрав від студентів-контрактників 1 мільйон 200 тисяч гривень. І не спрацювало попередньо дане адміністрацією університету письмове пояснення про те, що, по-перше, студенти-контрактники не обов’язково повинні сплачувати за навчання на півроку вперед, а мають право сплачувати лише за уже надані послуги, по-друге, що студентам-контрактникам заочної форми навчання зручно вносити плату під час їх приїздів на екзаменаційну сесію, яка проходить в кінці травня та у червні в залежності від курсу, а по-третє, що, фактично, університет платних освітніх послуг станом на 1 квітня надав студентам-контрактникам у другому півріччі лише на 12,5 мільйона гривень, а авансово отримав від них в якості оплати 13,5 мільйона гривень – усе це для ревізорів не стало серйозними аргументами, і вони стоять на своєму – адміністрація університету, на їхню думку, зобов’язана була усіх студентів-контрактників, які станом на 1 квітня не внесли повну вартість оплати за навчальні послуги 2-го півріччя, відрахувати з університету. Але, якби ми це побажання ревізорів виконали, то, по-перше, скоротили б число студентів більше ніж на 700 осіб, а по-друге, ніколи уже не отримали б від цих відрахованих студентів отих 1,2 мільйона гривень в якості оплати, які вони станом на 1 червня внесли уже повністю. Але, завдяки ревізорам, державна казна поповнилась ще й сумою штрафу, накладеного ревізорами на мене за те, що ці 1,2 мільйона надійшли від студентів-контрактників не у лютому, а надходили протягом квітня-травня. І мені прикро не за штрафні санкції з боку ревiзорів, оскільки штраф не є таким уже і значним, а мені прикро за порядки, що існують у нашій державі, згідно з якими, спокійніше живеться тому ректору, який або взагалі не має студентів-контрактників, що свідчить про нікудишність керованого ним вищого навчального закладу, або відраховує студентів-боржників сотнями в разі запізнення зі внесенням оплати за навчання, що свідчить у проекції на сьогоднішні кризові умови про його бездушність, а у проекції на можливість отримати ці кошти пізніше про його невміння працювати в нинішніх економічних умовах. Тож, незважаючи на штраф, я і далі собі дозволятиму не відраховувати студентів-контрактників, які на місяць-другий пізнiше вноситимуть черговий внесок оплати за навчання – головне, щоб вони внесли його до кінця півріччя. А штрафи ревізорів я переживу.

У кінці дня 8-го червня, по дорозі до Києва, я отримав дзвінок по мобільному телефону від керівника нашого авторського колективу, висунутого на здобуття Державної премії України в галузі науки і техніки. Він мені повідомив, що основним мотивом невдалого для нашої роботи попереднього голосування було те, що багатьом членам Комітету не сподобалося, що серед авторів роботи одночасно є два близьких родичі – батько і син, тому мені потрібно зробити висновки. Я пообіцяв йому, що після повернення до Вінниці обов’язково направлю до Комітету листа з проханням вивести мене зі складу авторського колективу.

А у середу вранці, 9-го червня, перед тим, як зайти до 18-го корпусу НТУУ «КПІ» для участі в засіданні експертної ради з інформатики і кібернетики МОН України, я отримав телефонний дзвінок на свій мобільний від заступника міністра з вищої освіти Євгена Сулими. Він запитав мене, на якій стадії знаходиться питання перерахування внеску фірмі «Модерн ХХI» для оплати виготовлення вікон для будівлі міністерства. Я відповів, що використовувати майже 59 тисяч гривень бюджетних коштів університету для цього я не маю права, тож обдумую інші можливі варіанти. Заступник міністра підтвердив, що це повинні бути благодійні кошти сторонніх організацій чи осіб або власні, а не бюджетні кошти університету, і що він сподівається на те, що такому професіоналу, як я, розв’язати таке просте фінансове питання не складе труднощів. Одночасно заступник міністра повідомив мені, що міністр Дмитро Табачник уже підписав наказ про призначення мене, після закінчення дії контракту, з 13 червня виконувачем обов’язків ректора ВНТУ.

А у другій половині цієї ж середи 9-го червня, уже діставшись із Києва до університету і підписуючи ділові папери, я одночасно «одним оком» зиркав у телевізор, де канал «Рада» транслював парламентські слухання щодо запровадження в Україні 12-річного навчання у середній школі.

Думки тих, хто виступив з цього приводу розділились – одні ратували за збереження того 11-річного терміну навчання, що маємо сьогодні, а інші – за введення 12-річного терміну. За введення 12-річного терміну ратував і голова Комітету з питань науки і освіти Верховної Ради України, народний депутат Володимир Полохало. Підводячи підсумки, головуючий на парламентських слуханнях, перший заступник Голови Верховної Ради України Адам Мартинюк пообіцяв, що на підставі цих слухань парламентом буде прийняте рішення про збереження 11-річного терміну навчання у середній школі, в чому особливо сумніватись і не доводиться, оскільки одним із передвиборчих лозунгів нині діючого президента держави була аж ніяк не підтримка введення 12-річного терміну, а, навпаки, повернення до 10-річного терміну навчання, як це було за радянських часів. А міністр освіти і науки України Дмитро Табачник у заключному слові запропонував «Соломонове рішення» — зберегти нинішню11-річну середню школу, але додати до неї 1 рік навчання у дитячих садках, на заключному етапі перебування дітей у них. У цьому випадку дитина буде навчатись до отримання атестату зрілості 12 років, але змін у термінах навчання для тих, хто сьогодні навчається за 11-річною програмою, не буде.

Пізно увечері цього ж 9-го червня із нічних телевізійних новин я дізнався про дві знакові події, першою з яких стало те, що уряд України програв у Стокгольмі суд за позовом власника компанії «Росукренерго» Дмитра Фірташа, який вимагає повернення йому тих майже 12 млрд куб. метрів газу, що були вилучені у нього урядом Юлії Тимошенко за згоди російського «Газпрому», якому фірма «Росукренерго», закачавши цей газ в українські газосховища, не сплатила вартості об’єму, закачаного на момент вилучення. Крім того, Стокгольмський суд постановив ще й компенсувати компанії Дмитра Фірташа недоотриманий ним прибуток у вигляді поставки їй ще майже півтора мільярди кубометрів газу для перепродажу на Захід. У цій справі цікавими є дві обставини – по-перше це те, що уряд України представляла у суді довірена особа нинішнього міністра енергетики Бойко, який, судячи з тих документів, які два роки тому оприлюднила Юлія Тимошенко у свою бутність прем’єр-міністром, був одним із співзасновників компанії «Росукренерго» і підписав її статутні документи і як співзасновник, і як представник тодішнього уряду Віктора Януковича в ранзі міністра енергетики, а по-друге це повна пасивність російського «Газпрому», який, віддавши «фірташівський газ» уряду Юлії Тимошенко, отримав сповна тоді від цього уряду гроші за нього у сумі біля 2 млрд дол. І складається враження, що завищені поставки «Газпромом» російського газу до України на 2010 рік законтрактовані нинішнім українським урядом саме для того, щоб було що віддати Фірташу і не зменшити поставки газу на підприємства українських олiгархів. Тож можна припустити, що програш у Стокгольмському суді планувався нашими урядовцями в галузі енергетики ще задовго до розгляду справи по суті.

А другою знаковою новиною, про яку я дізнався з нічного телеекрану, стало повідомлення про задоволення Київським окружним арбітражним судом позову телекомпанії «Інтер» про незаконність виділення у січні 2010 року Національною радою частот для трансляції новин «5 каналу» та телеканалу ТВI – їм залишили право лише на частоти для розважальних програм. У такий спосіб знищуються телеканали, на яких могли висловити свою думку не лише провладні політики, але і опозиційні. Тобто, реалізується російський спосіб боротьби з опозицією – шляхом недопущення її до засобів масової інформації і перетворення на маргінальні групи «кухонного» протесту. І, фактично, «5 каналу» і телеканалу ТВI поскаржитись нікому, адже за «Інтером», судячи з повідомлень ЗМІ, стоїть Валерій Хорошковський, бізнесмен, якого колишній президент України Віктор Ющенко призначив заступником Голови СБУ, а нинішній президент Віктор Янукович підвищив у статусі до Голови СБУ. До речі, уже одне це свідчить про антитимошенківську скоординованість дій Віктора Ющенка і Віктора Януковича під час недавніх президентських виборів.

Цікава деталь – телеканал «Інтер» був заснований Олександром Зінченком, він же і був тоді одним із основних його власників. 10 років тому Олександр Зінченко захворів на рак і в зв’язку з потребою значних коштів на лікування в Європейських клініках продав свою частку акцій каналу «Інтер» своєму компаньйону Ігорю Плужникову, який через кілька років після цього помер від запалення підшлункової залози, встигнувши перед смертю продати свій пакет акцій телеканалу «Інтер» Валерію Хорошковському. 9-го червня помер і Олександр Зінченко, якому східна медицина змогла трохи продовжити життя, але не вилікувала, хоча він сам думав інакше. Тож чи не висить над телеканалом «Інтер» якесь закляття, згідно з яким рано чи пізно черговий його власник покидає цей світ задовго до старості? І чи не краще Валерію Хорошковському відмовитись від патронату над цим телеканалом, доки ще здоровий?

11-го червня я відіслав в Комітет з Державних премій в галузі науки і техніки листа такого змісту:

Голові Комітету з Державних
премій України в галузі
науки і техніки,
Президенту НАН України,
в галузі науки і техніки
академіку НАНУ Патону Б.Є.
(01005, Київ, вул.. Горького,51,
12 поверх
Комітет з ДПУ в ГНТ)

Про вихід зі складу
авторського колективу
роботи, висунутої на здобуття
Державної премії України     

Шановний Борисе Євгеновичу!

Як мені стало відомо, 7 червня під час попереднього голосування по роботах, висунутих на здобуття Державної премії України в галузі науки і техніки 2010 року, ряд членів Комітету висловились негативно з приводу того, що до складу авторського колективу роботи: «Принципи і технології моніторингу, оцінювання та прогнозування стану та якості поверхневих вод України з метою забезпечення їх охорони і комплексного використання» наряду з іншими увійшли одразу двоє близьких родичів: батько – ректор ВНТУ, академік НАПНУ, д. т. н., проф. Мокін Б. І. та син – зав. кафедри моделювання та моніторингу складних систем, д. т. н., проф. Мокін В. Б.

І саме це, на думку інших членів авторського колективу, привело до того, що наша робота, яка на екологічній секції Комітету набрала найбільше голосів і посіла перше місце, стала лише третьою при попередньому загальному голосуванні Комітету.

Бажаючи зняти напругу з цього приводу та виходячи з того, що мій син – доктор технічних наук, професор Віталій Мокін вніс вклад, набагато більший ніж я, в розробку наукової проблеми, заявленої в роботі: «Принципи і технології моніторингу, оцінювання та прогнозування стану та якості поверхневих вод України з метою забезпечення їх охорони і комплексного використання»

прошу вивести мене – академіка НАПН України, доктора технічних наук, професора Мокіна Бориса Івановича зі складу авторського колективу цієї роботи за власним бажанням.

З повагою –
ректор ВНТУ, акад. НАПНУ,  д. т. н., проф.
Б. І. Мокін

Виходячи з того, що уже третій рік поспіль якісь непідвладні мені обставини встають на шляху отримання мною статусу Лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки, я зрозумів, що у моїй долі місця лауреатству немає, тож більше ніяких нових спроб стати лауреатом цієї премії я робити не буду.

12 червня вступив в силу наказ міністра освіти і науки України Дмитра Табачника, згідно з яким, у зв’язку з закінченням терміну дії контракту, із завтрашнього дня я стаю уже не ректором ВНТУ, а лише виконувачем обов’язків ректора на термін до обрання за конкурсом нового ректора.

Одночасно зі вступом у силу наказу міністра про призначення мене виконувачем обов’язків ректора Вінницького національного технічного університету надійшов у кіоски щотижневик «Дзеркало тижня» (№ 22 за 12 червня), в якому опубліковано «Рейтинг ТОП 200 Україна» за результатами, отриманими українськими університетами у 2009 році, складений кафедрою ЮНЕСКО НТУУ «КПІ» за Шанхайською методикою, з використанням офіційних звітних матеріалів університетів, які вони надсилають щороку у міністерство.

І у цьому рейтингу, як і рейтингу за результатами 2008 року, наш університет, набравши сумарно за 20-ма критеріями 27,628 балів, посів 19 місце, тобто, увійшов у двадцятку кращих університетів України.

21-е місце у цьому рейтингу посів Вінницький національний медичний університет імені Миколи Пирогова, який набрав сумарно 26,030 балів. У рейтингу за 2008 рік ВНМУ був 22-м.

23-е місце з сумарним балом 24,898 посів Київський національний торгово-економічний університет, а в його складі і Вінницький торгово-економічний інститут. У рейтингу за результатами 2008 року КНТЕУ, а з ним і ВТЕІ, був 25-м.

На 140-му місці з сумарним балом 12,338 опинився Вінницький національний аграрний університет, який за результатами 2008 року був 141-м.

143-е місце з сумарним балом 12,318 посів Вінницький фінансово-економічний університет (недержавний), який за результатами 2008 року був 146-м.

І лише на 162-му місці з 11,822 балами опинився Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, який за рейтингом 2008 року був на 161- му місці.

Як бачимо, протягом останніх двох років досягнення університетів Вінниччини щодо якості науково-педагогічного персоналу, якості навчання та міжнародного визнання, за якими визначався сумарний бал, майже не змінились, підтвердивши трьом із них (ВНТУ, ВНМУ та ВТЕІ) високі іміджеві показники, а трьом іншим (ВНАУ, ВФЕУ та ВДПУ) – низькі.

Напередодні прийому до університету у нинішньому році, публікація рейтингу «ТОП 200 Україна» за результатами 2009 року безперечно додасть позитиву іміджу нашого університету, тож без абітурієнтів ми не залишимось.

У понеділок 14 червня на засіданні ректорату я доповів його членам про те, що заступник міністра з вищої освіти Євген Сулима після завершення звітування ректорів на засіданні кадрової комісії 19 травня звернувся з проханням до мене віднайти можливість надання спонсорської допомоги у сумі 59 тисяч гривень для оплати заміни старих вікон в будівлі міністерства. Ці кошти необхідно перерахувати на рахунок харківської фірми «Модерн ХХІ», яка буде встановлювати нові вікна. Я до цього часу цю суму ще не перерахував, оскільки університет як бюджетна організація не має права виступати спонсором, тож для здійснення цього перерахування необхідно здійснити один із таких кроків:1) або запропонувати членам колективу університету скинутись по 100 грн кожному; 2) або знайти фірму, яка перерахує ці кошти, а потім підписати з нею угоду на виконання якихось робіт для університету, за які заплатити на 59 тис. грн більше їх вартості; 3) або сплатити ректору цю суму із власних заощаджень. Я нагадав членам ректорату, що перший із цих кроків я за 21 рік ректорства жодного разу не практикував, тож і зараз цього робити не буду. Другий із цих кроків я теж робити не згоден, оскільки на схилі кар’єри не бажаю опинитись у в’язниці. Тож мені залишається лише один шлях – виплатити найнятій міністерством фірмі ці 59 тис. грн з власних заощаджень, відмовившись від придбання нового автомобіля, яким я хотів замінити мою власну «Дев’ятку», якій уже 22 роки від дня випуску. Але я не бачу сенсу перераховувати власні гроші доти, поки мене знову не оберуть ректором. Адже може статися так, що колектив обере собі нового ректора, а я залишусь і без ректорства, і без нового автомобіля. Тож, якщо буде обрано нового ректора, то нехай він і сушить собі голову над тим, звідки взяти гроші на благодійний внесок для міністерства.

Цього ж дня до університету надійшов лист з Київського апеляційного суду про прийняття до розгляду апеляційної скарги Вінницького обласного відділення Комiтету з контролю за цінами в Україні на рішення Вінницького окружного адміністративного суду, яким скасовані, як незаконні, штрафні санкції в розмірі майже мільйон гривень, накладені цим Вінницьким відділенням Комітету на Вінницький національний технічний університет. Заперечення на апеляційну скаргу Київським судом нам пропонувалось надати до 15 червня, тобто, до завтра, а розгляд справи призначено на 22 червня.

Попрацювавши допізна 14-го червня і зранку 15-го, начальник юридичного відділу нашого університету Олена Андрощук та начальник планово-фінансового відділу унiверситету Юлія Богачук в середині дня 15-го червня поклали мені на вичитку текст заперечення на апеляційну скаргу, яке я підписав і яке одразу ж кур’єрською поштою відіслав до Києва начальник канцелярії університету Едуард Кірчанов.

А уже після закінчення робочого дня 15 червня мені зателефонувала начальник юридичного відділу університету Олена Андрощук і повідомила, що Сергій Яблочніков щойно на засіданні суду не погодився на мирову угоду на наших умовах і відновив судову тяжбу. Ну, що ж, Бог йому суддя! – Хоче судитися і далі, будемо судитися! Шкода лише, що, повіривши в його слова про мир під час святкування 50-річчя університету, я включив його в число почесних гостей, яких викликали на сцену і вручали ювілейні сувеніри.

Продовжую розповідь у вівторок 22 червня, який ми усі пам’ятаємо як день початку Великої Вітчизняної війни.

Відправивши делегацію університету на чолі з проректором з виховної роботи Анною Пискляровою на покладення вінків загиблим у Великій Вітчизняній війні, я о 10 годині розпочав разом з кандидатом технічних наук, доцентом Олександром Мокіним прийом іспиту з курсу «Математичні методи ідентифікації динамічних систем» у магістрів наукового напрямку. Половина із них отримала свої «відмінно» за результатами поточного контролю, тож з другою половиною, яка теж є елітною складовою нашого студентського корпусу, ми з Олександром упорались за кілька годин, не поставивши жодної незадовільної чи навіть задовільної оцінки. Магістранти відповідали лише на «відмінно», або, принаймні, на «добре», що сприяло встановленню гарного настрою.

А після обіду мій настрій ще більше поліпшився, оскільки, по-перше, з Києва зателефонувала начальник юридичного відділу університету Олена Андрощук і повiдомила, що вона разом з начальником планово-фінансового відділу Юлею Богачук виграла апеляційний судовий процес у Київському окружному апеляційному суді у Вінницького відділення Державного комітету з контролю за цінами, а по-друге, газета «Урядовий кур’єр» опублікувала список наукових робіт із числа висунутих на здобуття Державної премії України в галузі науки і техніки у 2010 році, які вийшли у другий тур конкурсу після першого загального голосування, серед яких знайшла місце і наукова робота авторського колективу, до складу якого увійшов і я разом з доктором технічних наук, професором Віталієм Мокіним. Сподіваюсь, що після того, як тиждень тому я подав заяву про вихід зі складу авторського колективу, аби «не різати очі» тим, що серед авторів однієї роботи одночасно є і батько і син, наша робота знову матиме перевагу перед конкурентами з екологічного напряму, повернувши собі перше місце, яке робота отримала під час першого голосування на засіданні екологічної секції Комітету.

Недаремно хтось колись придумав фразу, що наше життя є «смугастим» і обов’язково услід за світлою смугою наступить смуга чорна. Події 23 червня, що мали місце після «світлих» подій 22 червня, ще раз підтвердили цю життєву істину.

Почався день з того, що хтось знову підпалив сміття у сміттєзбірнику 5-го гуртожитку і одразу ж анонімно телефоном викликав пожежну охорону, декілька машин якої з вогнеборцями на борту досить швидко з’явилися на подвір’ї гуртожитку. Вогнеборцям, правда, гасити нічого не довелось, оскільки ще до їх приїзду студенти, вливши кілька відер води в сміттєзбірник, погасили підпал. Але для гарантії вогнеборці додатково ще залили води в сміттєзбірник і примусили усіх студентів покинути гуртожиток. Оскільки це за останні 3 роки уже не перший підпал сміття в 5-му гуртожитку, а правоохоронці на прохання адміністрації знайти підпалювача лише розводять руками, то доведеться усе-таки піти на той крок, за який більшість студентів, що проживають в 5-му гуртожитку, ратують – доведеться поміняти коменданта 5-го гуртожитку, яка намагається навести чіткий порядок, що не подобається мешканцям гуртожитку, котрі хотіли б робити у будь-який час усе що їм заманеться. Я наказав проректорам Анні Пискляровій і Василю Ковальчуку, які опікують гуртожитки, ґрунтовно розібратись в проблемах 5-го гуртожитку, знайти шляхи розв’язання протиріч і після обговорення на засіданні університетської Ради з виховної роботи надати мені письмові пропозиції щодо розв’язання конфлікту.

Опівдні пошта принесла копію розпорядження обласного КРУ Вінницькому відділенню Держказначейства накласти арешт на рахунки нашого університету за, на їх думку, порушення адміністрацією університету Бюджетного процесу шляхом недотримання у студентів-контрактників станом на 1 квітня 1,2 мільйона гривень оплати за навчання. І це, незважаючи на те, що станом на 1 червня усі контрактники усю плату за навчання уже внесли, і на те, що, в принципі, згідно з доповненнями до контрактів у другому півріччі студенти-контрактники зобов’язані вносити плату не авансом за півроку вперед, а щомісяця протягом 5 днів після отримання послуги. Тож за допомогою начальника юридичного відділу університету Олени Андрощук був одразу ж написаний протест до Казначейства, в якому доведена безпідставність рішення КРУ. До речі, ревізори КРУ зобов’язані були нам спочатку надати припис про усунення порушень і сам протокол фіксації порушення Бюджетного процесу, чого зроблено не було і без чого ми не можемо оскаржити їхні дії в суді. Але за вказівкою головного бухгалтера Ліани Нечепуренко, якій було доручено доставити наш протест проти зупинення рахунків в Держказначейство, цей протест, адресований керівникам Вінницького відділення Держказначейства, був спочатку переправлений до КРУ. Там, подивившись на наші аргументи, попросили нашого головного бухгалтера не відсилати до Казначейства наш протест, тому що до Казначейства їхнє рішення ще не відправлено. Про це мені повідомила Ліана Нечепуренко, яка запропонувала не відсилати наш протест до Казначейства. Звичайно, я не погодився з цією пропозицією головного бухгалтера, авторитет якої за передачу листа, адресованого Казначейству, спочатку до КРУ для ознайомлення, а потім зайняття позиції, фактично, спільниці КРУ, суттєво упав в моїх очах. Тож я наказав їй наступного ранку розпочати свій робочий день саме з вручення керівникам Казначейства нашого протесту на рішення КРУ.

А в кінці робочого дня мені стало відомо, що в «Освіті України» за 22 червня знову не з’явилося повідомлення про оголошення конкурсу на заміщення вакантної посади ректора Вінницького національного технічного університету, а ця газета виходить лише двічі на тиждень і наступне її число вийде лише 25 червня. Зв’язавшись з редакцією газети, я довідався, що і в цьому числі газети такого повідомлення не буде, оскільки міністерство заявки не подало. Тому я сів і написав міністру Дмитру Табачнику листа такого змісту:

Міністру освіти і науки України
Д. В. Табачнику

Стосовно оголошення
конкурсу 

Шановний Дмитре Володимировичу!

Сьогодні на календарі уже 23 червня, а конкурс на замiщення посади ректора Вінницького національного технічного університету ще не оголошено, хоча ця посада стала вакантною ще 13 червня. І, навіть, якщо оголошення конкурсу буде здійснено у черговому за 25 червня числі газети «Освіта України», то, враховуючи термін у два тижні на подачу заяв про участь у конкурсі, провести цей конкурс буде можливо лише після 9 липня. Але ж згідно з графіками відпусток професорсько-викладацького складу більшість членів Конференції трудового колективу, яка обиратиме ректора, пiдуть у відпустки з 5 липня і роз’їдуться по місцях відпочинку. Тож, навіть якщо оголошення конкурсу на заміщення вакантної посади ректора університету буде здійснено 25 червня, уже виникнуть певні труднощі з забезпеченням кворуму під час проведення процедури виборів, а якщо ж це оголошення буде зроблено ще пізніше, то ці труднощі лише зростатимуть. В разі ж оголошення конкурсу після 1-го липня сам конкурс уже можна буде провести лише в кінці серпня після повернення професорсько-викладацького складу із відпусток, що повинно бути оговорено спеціальним рішенням міністерства, адже за стандартною процедурою вибори ректора повинні відбутися не пізніше ніж за два тижні після дня завершення прийому заяв від претендентів.

Принагідно, хочу звернути Вашу увагу, шановний Дмитре Володимировичу, у цьому листі ще на одну обставину. У мене склалося враження, що затримка в оголошенні конкурсу на заміщення вакантної посади ректора Вінницького національного технічного університету обумовлена тим, що я ще не перерахував благодійний внесок у сумі 59 тисяч гривень на рахунок Харківської фірми «Модерн ХХІ», що мені запропонував зробити після прийняття мого звіту за попередні 7 років роботи на посаді ректора заступник міністра Євген Миколайович Сулима. Але ж кошти на такий благодійний внесок можна знайти лише за одним із трьох варіантів: 1) попросити якусь фірму перерахувати ці 59 тисяч гривень, а з цією фірмою підписати угоду про виконання якоїсь роботи для університету, за яку заплатити на 59 тисяч гривень більше її вартості; 2) зібрати по 100 гривень з кожного викладача університету; 3) перерахувати ці кошти із власних заощаджень, відірвавши їх від своєї сім’ї.

Перший варіант для мене неприйнятний, оскільки він вступає в протиріччя з законом, а мені не хочеться завершувати ректорську кар’єру притягненням до кримінальної відповідальності. Другий варіант для мене теж є неприйнятним, оскільки я ніколи ні для яких нужд з викладачів грошей не збирав і збирати не буду, хоча б уже з огляду на те, що після такого збору унеможливлюється будь-яка боротьба з хабарництвом. Тож для мене прийнятним для виконання побажання заступника міністра залишається лише третій варіант. У мене є на рахунку така сума, оскільки я заощаджую кошти на придбання нового автомобіля, адже моїй власній «дев’ятці» уже 22 роки, але таку суму я згоден перерахувати не до оголошення конкурсу на заміщення посади ректора, а після проведення конкурсу і підписання контракту. А то ж може статися так, що чи зі мною щось трапиться, чи мене не буде обрано ректором, і в результаті я і ректором не стану, і внесених коштів мені уже ніхто не верне.

Тож варто Вашому заступнику питання благодійництва вирішувати не до оголошення конкурсу, а уже після обрання – і саме з тим, хто буде обраний, а не з претендентом, який обиратиметься таємним голосуванням, а тому не має 100 % гарантії бути обраним.

З повагою в. о. ректора ВНТУ
Б. І. Мокін

Написавши листа, я одразу відправив його спецзв’язком до Києва, щоб уже наступного дня він ліг на стіл міністру.

Я прекрасно усвідомлюю, що, відіславши листа мінiстру, я нажив собі в особі заступника міністра Євгена Сулими впливового ворога, та й міністру навряд чи цей лист сподобається, але хтось же із претендентів в ректори повинен був «кинутись на амбразуру», аби захистити честь і достоїнство усіх інших.

А уже увечері, після закінчення робочого дня, до мого кабінету зайшов проректор Олександр Романюк і остаточно зіпсував мені настрій новиною, що поліграфічне підприємство при міністерстві припинило друкувати дипломи випускникам університетів цього року, оскільки у підприємства закінчилась плівка, а таможня не пропускає з якихось причин нову партію цієї плівки. І припинився друк дипломів чомусь саме на нашому університеті. І продовження друку керівники підприємства з технічних причин не обіцяють до 29 червня. А у нас на 30 червня уже оголошено урочистості для випускників цього року, основною подією на яких повинно бути вручення дипломів. Хочеш не хочеш, а на думку спливає, що можливо і це є наслідком того, що я ще не вніс на рахунок Харківської фірми «Модерн ХХІ» благодійного внеску «на виготовлення вікон для міністерства» у встановленому для мене заступником міністра розмірі 59 тисяч гривень.

У четвер 24 червня відбулося останнє до відпусток і канікул засідання Вченої ради університету, на якому я вручив доктору технічних наук, професору із НТУУ «Київський політехнічний інститут» Євгену Володарському, який плідно співпрацює з ученими нашого університету і уже багато років є членом однієї із спецрад по захисту докторських дисертацій при нашому університеті, атестат почесного професора Вінницького національного технічного університету. Євген Володарський став 12-м Почесним професором ВНТУ і долучився до когорти знакових для нашого університету вчених, серед яких ми бачимо і колишнього Прем’єр-міністра України Юлію Тимошенко, і нинішніх віце-прем’єр-міністрів Володимира Семиноженко та Сергія Тигіпка, портрети яких прикрашають стіни тих інститутів нашого університету, які ініціювали присвоєння цим відомим діячам почесного звання. Прочитав я на цьому засіданні Вченої ради університету і свого вчорашнього листа до міністра освіти і науки України Дмитра Табачника, аби її члени знали, чому, можливо, їм доведеться переривати свою відпустку цього літа і з’являтись на один день до університету для участі у виборах ректора. Ще одним важливим питанням, яке розглянула Вчена рада, стало повторне висунення кандидатур провідних вчених і співробітників нашого університету до присудження урядових нагород в честь нашого 50-річчя. Нагадаю, що у минулому році, коли нашим міністром ще був Іван Вакарчук, ми представили до міністерства 6 кандидатів на отримання урядових нагород до 50-річчя університету. Пропонувалось орденом «За заслуги» 3-го ступеня нагородити завідувача кафедри оптоелектроніки і лазерної техніки, заслуженого діяча науки і техніки України, доктора технічних наук, професора Володимира Кожем’яку та проректора з науково-педагогічної роботи по інтеграції навчання з виробництвом і міжнародній інтеграції, завідувача кафедри інтеграції навчання з виробництвом, «Відмінника освіти», кандидата технічних наук, професора Віктора Мізерного; орденом «Княгині Ольги» нагородити директора Інституту гуманітарно-педагогічних проблем, завідувача кафедри культурології, заслуженого працівника освіти України, кандидата філософських наук, професора Тамару Буяльську; медаллю «За працю і звитягу» нагородити завідувача кафедри мовознавства, доктора філологічних наук, професора Ларису Азарову та начальника юридичного відділу університету Олену Андрощук, а також присвоїти почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України» першому проректору університету і одночасно завідувачу кафедри електромеханічних систем автоматизації, доктору технічних наук, професору Володимиру Грабку. Але міністр Іван Вакарчук так і не розглянув наші представлення на колегії і не передав їх до Адміністрації Президента України. А Дмитро Табачник, який змінив Івана Вакарчука на посту міністра, не став утрудняти себе розглядом кандидатур на нагородження, представлених за часів правління міністерством Вакарчука, яких накопичилось із-за зупинення цього процесу колишнім міністром занадто багато, а разом з колегією скопом усім відмовив. Тож ми вирішили на Вченій раді повторно представити до урядових нагород усіх тих, кого представляли і рік тому, але цього разу звернутись не до міністерства за підтримкою, а до Вінницької обласної державної адміністрації з надією, що новий губернатор Микола Джига, можливо, захоче продемонструвати своє «батьківське» відношення до нашого університету і виклопоче в Адміністрації Президента України для наших працівників ці нагороди. Адже рік 50-річчя нашого університету ще не закінчився, а до президентської адміністрації представлення до нагород на наших працівників ще не поступали. Тож є надія.

А у п’ятницю 25 червня, не дочекавшись у першій половині дня телефонного дзвінка міністра з приводу відісланого йому спецзв’язком позавчора мого листа, я в кінці другої половини дня вирішив виставити цього листа на своєму персональному сайті, надавши йому статус відкритого і зробивши перед основним текстом вступ такого змісту:

Відкритий лист міністру освіти і науки України
Д. В. Табачнику

Шановний Дмитре Володимировичу!

Позавчора – у середу 23 червня — я відправив Вам за допомогою системи спецзв’язку листа, якого за свідченням працівників спецзв’язку до канцелярії міністерства було доставлено вчора о 12 годині дня, а тому цей лист повинен був попасти Вам на очі цього ж дня.

Я очікував, що, прочитавши мого листа, Ви мені зателефонуєте, адже автором листа є, навіть, не просто ректор університету зі статусом національного, що входить за класифікацією ЮНЕСКО до 20 кращих університетів України, а народний депутат України зі складу Верховної Ради України 1-го скликання, причетний до проголошення незалежності нашої держави, який два останні роки депутатської каденції був головою парламентської підкомісії з вищої освіти, академік Національної академії педагогічних наук України, до того ж член її президії, але з Вашого боку ніякої реакції ні вчора, ні протягом дня сьогодні — п’ятницю 25 червня — не надійшло.

Знаючи Вас як інтелігентну людину, що з повагою відноситься до усіх своїх колег із корпусу народних депутатів України минулих років, я зробив висновок, що мій лист до Вас не дійшов, а можливо одразу попав тому заступнику, на не коректні дії якого я Вас і просив звернути увагу. Саме це, а також те, що аналогічні дії Ваш заступник вчинив в день звітування не лише по відношенню до мене, а і по відношенню до інших ректорів, що звітували у той же день, спонукало мене оприлюднити текст вищезгаданого листа у вигляді відкритого листа на моєму персональному сайті в надії, що хтось із працівників міністерства зверне Вашу увагу на нього. Далі я подаю текст листа, відправленого Вам по системі спецзв’язку, з надією рано чи пізно почути Вашу реакцію на його зміст.

До речі, цієї п’ятниці я, нарешті, дочекався появи в університеті припису КРУ стосовно виявлених, на думку ревізорів, порушень. Їх у приписі виявилось п’ять.

Першим йшло те, що станом на 1-е квітня ми недобрали від студентів-контрактників 1,2 млн грн оплати за навчання. Правда, оскільки станом на 1-червня із цих недобраних за оплату 1,2 млн грн залишилося добрати лише 120 тисяч гривень, про що ревізорам було надано відповідну інформацію, то приписом вимагалось негайно лише їх уже і добрати. Одразу ж зазначу, що виконати цей пункт припису у нас немає жодної можливості, оскільки це ті гроші, які недоплатили ті студенти-контрактники, яких ми відрахували за «завал» екзаменаційної сесії. А пункт припису КРУ у цьому випадку фактично є вимогою нікого із «двійочників» не відраховувати. Але ж якщо слідувати цим вимогам КРУ, то простіше одразу видавати дипломи усім, хто вніс повну плату за навчання, не вимагаючи від них навіть відвідувати університет.

Другим пунктом припису була вимога отримати від орендарів недоотриманих 100 тис. грн за здані через Фонд держмайна в оренду приміщення. Але ж ні ми, ні орендарі в недоотриманні університетом цих 100 тис. грн не винні, оскільки це Фонд держмайна, який є орендодавцем наших приміщень, змусив орендарів, згідно з підписаними ним угодами, платити 70 % плати до Державного бюджету через рахунок Фонду держмайна і лише 30 % платити університету, тоді як на думку ревізорів сплачувати орендарі повинні були у співвідношенні 50 % на 50 %. Тож доведеться нам, щоб задовольнити претензії КРУ, судитися з Фондом держмайна, вимагаючи повернення нам 20 % сплаченої йому орендної плати, оскільки добровільно цей Фонд нам звичайно ж нічого не віддасть. Претензію до Фонду держмайна ми відправили в цей же день. Але ж маємо цікаву ситуацію – університет є державною установою і Фонд держмайна є державною установою, тож незалежно від того, яку частку орендної плати кому із нас орендарі заплатили, держава не постраждала, однак КРУ у своїх звітах буде писати, що вони виявили недоотримання державною установою-університетом 100 тисяч гривень орендної плати, і ревізори за це отримуватимуть премію. Ну чим не театр фінансового абсурду?

Третім пунктом припису КРУ нас було звинувачено у тому, що ми, виплативши випускникам із числа сиріт необхідну вихідну допомогу в розмірі 10 тис. грн після пред’явлення ними зобов’язань різних фірм їх працевлаштувати, не перевірили, чи справді ці випускники працюють у цих фірмах, котрі дали гарантійні листи їх працевлаштування. Ревізори ж перевірили і трьох випускників-сиріт в штатах фірм-гарантів не виявили, а тому зобов’язали нас відібрати видані сиротам гроші назад. Але ж це теж абсурд! Ну яка різниця університету у якій організації після закінчення навчання буде працювати випускник-сирота? Адже по закону йому університет у будь-якому випадку зобов’язаний виплатити вихідну допомогу. І не зобов’язаний університет виконувати функцію органів, які слідкують за тим, у якій організації після закінчення університету працюватиме його випускник.

Четвертим пунктом припису КРУ зобов’язало університет виплатити більше 300 тис. грн добових тим студентам, які були направлені на практику за межі Вінниці. І не допомогли нам пояснення, що у наших студентів це не просто практика, а робочі триместри, і що наші студенти під час робочих триместрів усі працюють на робочих місцях і отримують заробітну плату, тож їм, як працівникам інших організацій, ми просто не мали права платити у цей час ще й добові за рахунок університету, який є державною установою – нічого не допомогло – ревізори зобов’язали нас ці добові виплатити і відрапортувати. Між іншим, я впевнений, що, якби ми ці добові виплатили, то зараз було б звинувачення у тому, що ми незаконно виплатили добові особам, які є працівниками інших організацій. Цей пункт ми обов’язково будемо оскаржувати у суді, оскільки ми на законних підставах зекономили державні кошти, а КРУ незаконно вимагає ці законно зекономлені кошти виплатити. Хочеш не хочеш, а подумаєш, що, можливо, серед наших практикантів були і діти або родичі нинішніх ревізорів, яким нинішні ревізори вирішили у такий спосіб поліпшити матеріальний стан, оскільки ревiзори КРУ, які проводили ревізії в усі попередні роки, в таких наших діях порушення не вбачали.

А п’ятим пунктом припису КРУ зобов’язало нас доплатити усім іменним стипендіатам ті суми, які ми їм не доплатили. В принципі, ревізори могли цього пункту і не писати, оскільки знали, що ми здійснили доплату ще під час ревізії. А історія цих недоплат така. В радянські часи іменні стипендії, які називали ленінськими, виплачувала лише держава. Коли ми почали надавати платні освітні послуги населенню, у нас з’явилась можливість започаткувати наряду з державними іменними стипендіями ще й університетські іменні стипендії, які ми виплачували з позабюджетних коштів. Це були одна загальноуніверситетська стипендія імені першого ректора Кігеля і по дві стипендії на кожний факультет від Вченої ради університету. Щоб не було звинувачень у тому, що ми прирівняли університетські іменні стипендії до державної іменної стипендії, Вченою радою університету багато років тому було прийнято рішення про те, що стипендія імені Кігеля матиме розмір на 5 % менший розміру державної іменної стипендії, а стипендії Вченої ради університету меншими на 15 %. І багато ревізорів КРУ, які нас перевіряли кожних 2 роки протягом останніх 20 років, не вбачали порушень у тому, що університетські іменні стипендії є меншими за розмірами від державної іменної стипендії, і лише тепер ревізори КРУ вирішили, що ми порушили право студентів отримувати повний розмір іменної стипендії, визначений Постановою Кабміну України, наголошуючи на визначенні «іменна» і ігноруючи те, що Кабміном не оговорені «університетські іменні». Але цих загалом кілька тисяч гривень недоплати, узагальнюючи по усіхм стипендіатах за усі роки, ми виплатили усім тим студентам, які ще навчаються, одразу ж після того, як ревізори нам вказали на це. Доплатити ж по кілька десятків гривень тим, хто уже закінчив університет, ми одразу ж не змогли, оскільки не знаємо, хто де живе. Ось ревізори КРУ і зобов’язали нас розшукати кожного, доплатити і відрапортувати. Це ще один випадок абсурдних дій контролерів – Вчена рада для того, щоб більшу кількість студентів стимулювати, встановила додаткову кількість додатково підвищених стипендій, а ревізори КРУ звинуватили нас у тому, що ми цим студентам недодали.

Але була цієї п’ятниці у другу її половину і приємна новина – до університету зателефонували з Інституту змісту освіти нашого міністерства і повідомили, що відповідна міністерська колегія постановила надати гриф міністерства навчальному посібнику «Математичні методи ідентифікації динамічних систем», авторами якого є докт. техн. наук, проф. Борис Мокін, докт. техн. наук, проф. Віталій Мокін і канд. техн. наук, доц. Олександр Мокін.

Увечері, переглядаючи газети, я звернув увагу на повiдомлення про те, що відбулася звітно-виборча конференція Вінницької міської організації партії ВО «Батьківщина» і вибрані делегати на обласну. Це повідомлення мене здивувало – чому ж на цю конференцію не було запрошено мене, члена бюро? І оскільки після президентських виборів мене жодного разу не запрошували ні на засідання бюро, ні на зустрічі з лідером партії Юлею Тимошенко, коли вона приїздила до Вінниці, про що я довiдувався лише наступного дня з газет, то це, на мій погляд, може свідчити лише про одне – мабуть мене теж «вичистили» з партії ВО «Батьківщина», як останнього залученого до неї колишнім керівником Вінницької обласної організації Георгієм Філіпчуком, якого чомусь дуже не любить нинішній керівник обласної партійної організації Юрій Медведєв. Прикро, звичайно, однак нічого не вдієш – насильно милим не будеш!

Що цікаво, депутати Ленінської районної ради міста Вінниці у цьому році запропонували помістити мій портрет на обласній дошці пошани. Вони навіть звернулись уже до університету з проханням, щоб університет дав текст, який буде поміщено поряд з портретом. І перший проректор університету Володимир Грабко і текст, і фотографію, з якої повинен був робитись портрет, уже відправив до Ленінської районної ради. Але не буде мого портрету на обласній дошці пошани, оскільки обласна влада змусила Ленінську районну раду змінити своє рішення – обласну владу не влаштовувало те, що на дошці пошани буде розміщено портрет ректора, який є соратником Юлії Тимошенко. Тож навколо мене склалася цікава ситуація – соратники Юлії Тимошенко зусиллями керівника Вінницької обласної організації партії ВО «Батьківщина» Юрія Медведєва мене відторгли від себе, а політичні противники Юлії Тимошенко продовжують вести «бойові» дії проти мене, як соратника Юлії Тимошенко. Але є у цьому і позитив – тепер я знову зможу зайняти нейтральну позицію і висвітлювати усі політичні події з позицій безпартійного, незаангажованого ніким члена Національної спілки журналістів України.

Увесь текст цієї моєї книги, окрім «Післямови», уже зверстано у видавництві, а через 10 днів усі її працівники підуть у відпустки, тож аби завершити видавничу частину роботи над книгою, мені керівниками видавництва запропоновано поставити у «Післямові» крапку, що я сьогодні – у неділю 27 червня і зроблю. Адже, як би не розвивались наступні події, все одно потрібно буде нову книжку починати з того, ким я далі буду – ректором, чи не ректором.

Завтра Україна буде відзначати День Конституції, тож завершення цієї книжки є моїм подарунком читачам, приуроченим до цього визначного дня в житті нашої держави.