У неділю вранці, тобто 18 січня, радіо принесло звістку, що переговори між Прем’єр-міністром Росії Володимиром Путіним і Прем’єр-міністром України Юлею Тимошенко, які розпочалися опівдні у суботу і закінчилися пізно вночі, завершилися домовленістю, що Україна після підписання у понеділок відповідної угоди між Газпромом Росії і Нафтогазом України негайно відновить повномасштабний транзит російського газу до країн Європи без зміни вартості цього транзиту, а Росія у свою чергу негайно почне поставляти потрібний Україні природний газ за середньоєвропейською ціною, зменшеною на 2009 рік на 20 %.

Прості підрахунки показують, що за цією угодою 1000 кубічних метрів російського газу коштуватимуть Україні приблизно 254 долари США. Цей мій розрахунок здійснено з використанням таких параметрів: середньоєвропейська ціна — це 360 доларів США, 20 % від неї — це 72 долари США, а ціна транзиту по території України — це 1,7 дол./100 км перемножені на 20 із розрахунку, що через Україну проходять газові труби довжиною 2000 км, тобто — це 34 долари США.

Одразу ж постає запитання: «Це поразка України чи перемога?».

Якщо згадати, що керівник Газпрому Росії Міллер озвучував ціну російського газу для України на рівні 450–480 доларів США за 1000 кубічних метрів газу, то домовленість про ціну у 254 долари США — це перемога. Але, якщо згадати, що Президент України Ющенко переконував усіх, що ціна російського газу для України, виходячи з економічних розрахунків, не повинна перевищувати 211 доларів США за той же об’єм, то виходить, що це поразка.

І, звичайно ж, аргумент про перемогу у своїх публічних оцінках будуть використовувати усі прихильники Юлії Тимошенко, а аргумент про поразку слід очікувати у виступах у першу чергу українського президента та людей із його оточення і усіх опонентів Юлії Тимошенко із Партії регіонів.

Але з моєї точки зору — це добре, що Путін і Тимошенко знайшли порозуміння, адже, по-перше, навіть поганий мир між нашими країнами, на фоні непідтримання нашої позиції країнами Європи, є кращим ніж війна без кінця, а по-друге, нарешті наші державні чиновники почнуть з повагою відноситись до учених, які розробляють альтернативні джерела енергії, і почнуть виділяти кошти не лише на інженерну реалізацію за іноземними ліцензіями уже існуючих альтернативних джерел, але і на науковий пошук нових. А усі разом ми, нарешті, почнемо поціновувати енергозбереження, що стане потужним стимулом до розробки і втілення у життя нових енергозберігаючих технологій в усіх галузях народного господарства країни.