На мою електронну пошту та університетську адресу часто приходять листи батьків, з проханням розібратись у взаємовідносинах їхніх дітей-студентів з кимсь із викладачів або з проханням допомогти у ситуації, що склалася. Але інколи приходять і листи від людей, в яких дається оцінка університету та моєї роботи і яким від мене нічого не треба. Такі листи мені особливо цікаво читати. З двома із таких листів, один із яких надійшов на мою ректорську електронну адресу 28 квітня, а другий поштою на минулому тижні, я вирішив познайомити і своїх читачів, оскільки вважаю, що те, про що пишуть ректору, не є конфіденційною інформацією.

Перший лист надійшов електронною поштою «від студента 1981 року випуску Кохана В. В.» Він пише:

Добрий день шановний Борис Іванович!

Пише Вам Ваш бувший студент 1981 року випуску Кохан Віктор Володимирович, факультет ФАВТ, гр. 2-АТ.

Знайшовши сайт нашого університету, я з приємністю побачив знайомі обличчя. Серед них і сьогоднішнього ректора.

30 років назад Ви читали в нас вищу математику, а також час від часу демонстрували master-class для викладачів по методиці ведення лекцій. Ми від Вас, як каже зараз молодь, «балдели», коли Ви входили в лекційний зал лише з крейдою в руці та рукавичках і все.

Кажуть чоловікам компліменти не говорять, але дивлячись на Ваше фото, Ви майже не змінились, правда, хіба що нагороди з’явились.

Ви, звичайно, мене не пам’ятаєте, бо у вчителя учнів багато, але учні своїх вчителів пам’ятають напевно. В мене років з 5 зберігалися Ваші конспекти, в яких все було чітко викладено, структуровано, логічно і завершено.

Серед викладацького складу теж є знайомі обличчя, наприклад, наш декан, шановний Анатолій Степанович Васюра. Фактор стабільності складу вузу в ці буремні роки говорить багато про що.

30 років — не 30 днів, а ціле життя. На життєвій дорозі мені приходилось зустрічати випускників нашого вузу. І хочу сказати, що база підготовки була досить висока. Я сам колись попав після вузу по розподіленню на велике авіапідприємство в Саратов в конструкторське бюро. Були випускники з різних регіонів країни, але я досить скоро розібрався в справах, тобто, «задніх не пас».

Сьогодні випускники Вінницького політеха приймають участь в розробці та впровадженні проектів загальнодержавного масштабу. Наприклад, Ваші випускники, під керівництвом мого сокурсника Романюка Олександра Петровича (до речі, це син покійного Романюка Петра Івановича, коменданта 2-го гуртожитку) впроваджують АСУ функціонування системи автотранспортних перевезень (внутрірегіональний, міжрегіональний продаж квитків, супроводження автотранспорту і т. ін.), або, як Ви колись вчили, єдина техніко-інформаційна детермінована моносистема. На сьогодні в складі АСУ задіяні майже 60 % областей України. Мінавтотранс взяв цю систему як платформу для інтеграції всіх інформаційних систем різних видів транспорту України, і на днях міністр, пан Вінський, вже озвучив принцип «єдиного електронного квитка» як однієї з програмних засад розвитку галузі в контексті підготовки до Євро-2012.

Щиро бажаю Вам, шановний Борис Іванович, здоров’я, натхнення в роботі і задоволення від кожного прожитого дня.

З святом усіх, Христос Воскрес!

З повагою
Кохан Віктор Володимирович.

А другий лист, що надійшов поштою, має такий зміст:

— Шановний Борисе Івановичу!

Пише Вам зовсім незнайома людина. Мені випадково попала в руки книга, автором якої Ви являєтесь, а саме: «Що за горизонтом?», а потім ще й друга — «Друге дихання, або з чужої пісні слова не викинеш»

Ви пишете в них про надзвичайно цікаві події, пов’язані з минулим, сучасним і майбутнім України. Вони читаються на одному диханні.

В книзі «Що за горизонтом?» неодноразово згадується прізвище вченого, доктора технічних наук, професора Лежнюка Петра Дем’яновича, завкафедрою електростанцій. Він родом з села Дроздів Гощанського району, а я в цьому селі 20 років працював директором семирічної, а потім восьмирічної школи. Це мій учень. А я його вчитель математики та директор школи. Я з ним зустрічаюсь, листуюсь. Про його досягнення в галузі використання електроенергії була надрукована стаття в районній газеті «Рідний край», громадським кореспондентом якої я являюсь. У Вас на 5-му курсі навчається Лежнюк Олександр Васильович, півсирота, мати якого працює директором школи I-II ступенів вже 19 років (в одному з сусідніх сіл). Дуже розумна й всіма шанована жінка. Петро Дем’янович кожного року приїжджає на могилу батьків, заходить в школу, яку в свій час закінчив. Батько в нього був досить розумною людиною, був хорошим організатором, був директором районного млиноб’єднання, головою колгоспу, побудував у селі водяний млин, сприяв будівництву школи.

Дізнався, що крім цих двох книг з-під Вашого пера вийшли ще сім книг, а саме: «Чи те ми робимо?», «Щоб не було соромно перед дітьми, або рік у політиці», «Напередодні та трохи згодом», «Запитання без відповідей», «Час сподівань», «Перші підсумки». Хотілося б і ці мати, бо вони мають виховне і пізнавальне значення.

Коротко про себе. Я, Андрійчук Володимир Павлович, 1927 року народження з Гощанського району. Стаж роботи 40 років, з них 39 років працював директором різних типів шкіл всіх ступенів. Вже 20 років на пенсії. Освіта вища. Закінчив Рівненський педінститут фізико-математичний факультет. В школі викладав математику. Відмінник освіти України. Проживаю сам. Разом з дружиною виховали двох дітей — сина й доньку. Захоплення — книги, квіти, філателія, кухня.

З глибокою повагою і найкращими побажаннями — підпис.

12.05.2009 р. с. Тучин.

Ознайомившись з цим листом, я запросив до себе Петра Дем’яновича Лежнюка і поцікавився, коли він збирається відвідати рідне село. Виявилось, що через місяць. Я його попросив передати мої вітання і комплект тих моїх книг, які хотів би мати у себе його колишній учитель Володимир Павлович.

Петро Дем’янович погодився виконати моє прохання. Тож невдовзі на полицю бібліотеки Володимира Павловича ляжуть не лише ті мої книги, які він хотів мати, але і ще дві, що вийшли останніми і ще не попадались йому на очі навіть у назвах.

Обидва ці листи я зачитав на засіданні ректорату 25 травня 2009 року, тож вони попадуть також на сторінки нашого університетського часопису «Імпульс», який має, до речі, дуже потужний електронний сайт.