Ось і настав цей довгожданий день — вівторок 20 квітня 2010 року, до якого колектив нашого вищого навчального закладу активно готувався останні півроку — Ювiлейний День 50-річчя Вінницького національного технічного університету.

Редакційна колегія, до якої увійшли усі проректори та директори навчально-наукових інститутів, під моїм керівництвом підготувала, а працівники Комп’ютерного інформаційно-видавничого центру, під керівництвом Анатолія Власюка, відредагували та змакетували книгу «Вінницький національний технічний університет. 50 років розвитку» — історію і сьогодення усіх структурних підрозділів нашого університету, збиранням матеріалів про які керував перший проректор Володимир Грабко. Книга вийшла солідною — 266 великоформатних сторінок альбомного типу, гарно ілюстрованих університетським фотографом-аматором Сергієм Марковим і високоякісно видрукованих в типографії ТОВ «Консоль».

Командою проректора Василя Ковальчука було забезпечено виготовлення ювілейних медалей та значків, а проректор Віктор Мізерний, який курирував і виготовлення ювілейних книжок, організував також виготовлення красивих, здатних стояти вертикально, целофанових пакетів, на які було нанесено види арки, головного корпусу та логотипу університету.

З 10-ї години ранку розпочалися ювілейні заходи в усіх інститутах університету, під час яких їхні директори поздоровили свої колективи і нагородили почесними грамотами та сувенірними наборами усіх тих, хто не увійшов у число запрошених на основні торжества до актового залу університету, заплановані на 15-у годину. В сувенірний набір увійшли ювілейна книга, ювілейна медаль, ювілейний значок і ювілейний календар, складені в ювілейний целофановий пакет. Крім директорів, колективи інститутів поздоровили також багато колишніх випускників і керівників підприємств та організацій, в яких працюють наші випускники.

А з 15-ї години розпочалися урочистості в актовому залі університету, на які були запрошені як ті ветерани, що уже не працюють в університеті, так і ті, що ще працюють, усі проректори, директори усіх інститутів та їх заступники, декани усіх факультетів та їх заступники, завідувачі усіх кафедр та усі професори університету і провідні доценти, керівники підрозділів усіх рівнів та кращі працівники цих підрозділів, а також кращі студенти, які є переможцями різноманітних світових та Всеукраїнських наукових, навчальних, мистецьких і спортивних конкурсів, олімпіад та універсіад. В залі були також керівники області, міста та організацій різних рівнів, а також видатні випускники університету різних років.

Відкрилися урочистості «Гаудеамусом» у виконанні унiверситетського студентського ансамблю, а потім ведучі свята запросили до слова мене.

У своєму виступі я сказав:

— Шановні студенти і аспіранти, шановні викладачі і науковці, шановні працівники відділів і служб життєзабезпечення університету, шановні гості!

50 років тому, у кінці березня, на прохання Вінницького обласного комітету правлячої тоді КПУ, Мінвузом УРСР було прийняте рішення про створення у Вінниці загальнотехнічного факультету Київського технологічного інституту харчової промисловості і переведення до його штату із Вінницького педагогічного інституту групи викладачів, на чолі з доцентами Журавльовим і Кігелем, для забезпечення навчального процесу. Ця група викладачів приступила до роботи 20 квітня 1960 року, отримавши у своє розпорядження невеликий двоповерховий корпус, який нині належить Вінницькому політехнічному коледжу. Виконувачем обов’язків декана новоствореного факультету було призначено доцента Журавльова, його заступником — доцента Кігеля. Однак у доцента Журавльова талант організатора і комунікатора виявився не таким помітним, як талант викладача, тож через кілька місяців керівництво Київського технологічного інституту харчової промисловості поставило вимогу — або керівники Вінниччини призначають нового виконувача обов’язків декана, або вони виходять до міністерства з пропозицією закрити Вінницький загальнотехнічний факультет, який, допустивши під час прийомної кампанії масу організаційних промахів, щойно набрав перших студентів, суттєво недовиконавши план прийому.

Керівники Вінниччини, під впливом аргументів ректорату Київського технологічного інституту харчової промисловості, пішли назустріч побажанню і дали рекомендацію на керівництво факультетом доценту Кігелю, який і став першим офіційно обраним вченою радою Київського технологічного інституту харчової промисловості деканом Вінницького загальнотехнічного факультету. Але для перестраховки, щоб з Кігелем не повторилась історія Журавльова, керівники Вінниччини звернулись до Мінвузу УРСР з проханням передати Вінницький загальнотехнічний факультет із Київського технологічного інституту харчової промисловості до Київського політехнічного інституту, що через рік після створення факультету і було зроблено.

Роман Юрійович Кігель виявився надзвичайно талановитим організатором. Протягом року він домігся передачі під загальнотехнічний факультет корпусу, в якому нині розмiщується Вінницький торгово-економічний інститут, а ще через рік відкрив перших дві спеціальності зі стаціонарною формою навчання та домігся перетворення Вінницького загальнотехнічного факультету у Вінницький філіал Київського політехнічного інституту та передачі під гуртожиток триповерхового будинку на тодішній вулиці Леніна, який після введення в експлуатацію першого гуртожитку на Вишеньці було передано прокуратурі міста.

Аби не просити ні у кого дозволу, власті Вінниччини розпочали будівництво двох чотириповерхових навчальних корпусів та п’ятиповерхового гуртожитку під вивіскою школи робітничої молоді, але з прицілом передачі, після завершення будівництва, цих корпусів і гуртожитку Вінницькому філiалу Київського політехнічного інституту. У 1967 році було завершено будівництво першого із них, який і сьогодні є у нас корпусом номер один, а у 1968 році було завершено будівництво і другого корпусу, який і нині у нас є корпусом номер два, та першого гуртожитку, який і нині є гуртожитком номер один.

Керуючи філіалом, Роман Юрійович Кігель одночасно з відкриттям усе нових і нових спеціальностей зі стаціонарною формою навчання, працював, фактично, і куратором будівництва перших двох корпусів та першого гуртожитку. Оскільки у Вінниці не було науково-педагогічних кадрів технічного спрямування, Роман Юрійович активно запрошував на роботу до очолюваного філіалу викладачів з інших міст Радянського Союзу, домагаючись у властей забезпечення їх квартирами. Одним із таких запрошених у 1970 році був і я, тоді ще аспірант Криворізького гірничорудного інституту, який ще до завершення другого курсу аспірантури представив у спецраду Київського політехнічного інституту кандидатську дисертацію. І керівники Криворізького гірничорудного інституту були дуже здивовані, коли з міністерства прийшла рознарядка, по закінченню аспірантури у 1971 році, розподілити мене на роботу у Вінницький філіал Київського політехнічного інституту.

До речі, першим ознайомився у 1970 році з моєю дисертацією у Вінниці і визначив кафедру, на якій працюватиму після закінчення у 1971 році аспірантури, декан факультету радіоелектроніки Володимир Андрійович Красиленко, більше відомий нині як талановитий поет-сатирик.

Станом на 1973 рік, Вінницький філіал Київського політехнічного інституту завдяки зусиллям Романа Юрійовича Кігеля являв собою уже досить потужний вищий навчальний заклад, з розвиненою інфраструктурою і десятком спеціальностей денної, вечірньої і заочної форм навчання. Тож керівники Вінниччини позитивно відреагували на пропозицію Романа Юрійовича Кігеля про створення на базі Вінницького філіалу Київського політехнічного інституту самостійного вищого навчального закладу політехнічного профілю і направили до Мінвузу УРСР відповідне звернення. Але тодішній міністр, Георгій Єфіменко, був проти створення у Вінниці самостійного політехнічного інституту і не підтримав це звернення. І тоді керівники Вінниччини направили своє звернення безпосередньо до Москви, у Мінвуз СРСР. У Москві на це звернення відреагували позитивно, і Мінвуз СРСР видав наказ про створення з 1-го січня 1974 року Вінницького політехнічного інституту на базі ВФ КПІ.

Але отримання рішення про створення у Вінниці самостійного вищого навчального закладу, в обхід Мінвузу УРСР, коштувало Роману Юрійовичу Кігелю посади керівника цього виплеканого ним вищого навчального закладу. Під приводом того, що він кандидат економічних наук, а вуз політехнічний, Роман Юрійович був призначений з 1-го січня 1974 року лише виконувачем обов’язків ректора, а міністерство розпочало активний пошук іншої кандидатури на цю посаду.

І через півтора року, у середині 1976-го, на посаду ректора Вінницького політехнічного інституту був призначений Іван Васильович Кузьмін, доктор технічних наук, професор, який до цього обіймав посаду проректора з наукової роботи Харківського інституту радіоелектроніки.

Тож Роман Юрійович Кігель керував нашим вищим навчальним закладом, від заснування Вінницького загальнотехнічного факультету, перетворення його у філіал, а потім у Вінницький політехнічний інститут, загалом 15 з половиною років, причому керував талановито, домігшись надзвичайно високих темпів розвитку матеріальної бази і створення науково-педагогічного колективу. Єдине, чого йому не вдалося — це залучити із інших вищих навчальних закладів помітну кількість докторів наук, професорів, оскільки носії цих вищих наукових ступенів і вчених звань завжди були і є в дефіциті, і мало кому з них у ті роки подобалась перспектива їхати у не відоме їм місто Вінницю для роботи в майже нікому ще не відомий вищий навчальний заклад.

Першим із докторів наук, професорів у 60-і роки відгукнувся на запрошення Романа Юрійовича Кігеля професор Борщевський, який, правда, невдовзі звільнився, а другим прийшов до Вінницького філіалу Київського політехнічного інституту у 1969 році професор Карпов, нині присутній в залі, ще через два роки до нашого вищого навчального закладу прибули професор Маліков, нині покійний, та професор Друкований, нині присутній в залі, потім прийшли професор Білий, нині покійний, та професор Стахов, який нині живе у Канаді.

Тож у липні 1976 року, вступивши на посаду ректора Вінницького політехнічного інституту, Іван Васильович Кузьмін першою невідкладною задачею поставив залучення до інституту якомога більшої кількості докторів наук, професорів, а також підготовку цієї елітної категорії викладачів з числа здібних кандидатів наук, доцентів, що уже працювали в інституті. Але одночасно Іван Васильович продовжував будувати і створювати нову навчальну базу і відкривати нові спеціальності. І за майже 13 років свого ректорства він зробив дуже багато. Це він відкрив у Вінницькому політехнічному інституті аспірантуру і першу спеціалізовану вчену раду по захисту кандидатських дисертацій по двох наукових спеціальностях, це він на базі виробничих майстерень створив потужне СКТБ «Модуль», 600 науковців і інженерів якого виконували наукові дослідження на замовлення військово-промислового комплексу Радянського Союзу, це під його керівництвом був розбудований спортивно-оздоровчий табір на березі Ладижинського водосховища, а також побудовані ряд нових навчальних корпусів і студентських гуртожитків. За часів керівництва Вінницьким політехнічним інститутом Іваном Васильовичем Кузьміним працювати у нашому вузі стало престижно, а тому кандидати наук, доценти уже потягнулись до нас не лише на запрошення, але і за власною ініціативою, оскільки бачили, що керівництвом вузу створюється сприятливий клімат усім, хто бажає написати і захистити докторські дисертації. Новоспечені доктори наук одразу ж ставали завідувачами кафедр, деканами, проректорами. Серед тих, кому були створені сприятливі умови для написання докторської дисертації був і я. Помітивши в мені задатки майбутнього доктора наук, Іван Васильович Кузьмін ще у 1979 році призначив мене, тоді ще кандидата наук, доцента, завідувачем кафедри електричних систем, а після затвердження мене у 1985 році у докторському ступені Вищою Атестаційною Комісією СРСР призначив проректором з навчально-виховної роботи.

Пророчими виявились і його слова, сказані у перший рік моєї роботи проректором голові комісії міністерства, яка перевіряла наш інститут. Іван Васильович тоді сказав: «Знакомьтесь, это Борис Иванович Мокин, мой молодой проректор, который станет ректором после меня».

Пішов з посади ректора у 1989 році Іван Васильович Кузьмін не тому, що почав гірше працювати, чи щось накоїв, він міг би бути активно-працюючим ректором ще не один рік. Але у часи Горбачовської перебудови, починаючи з другої половини 1988 року, в Радянському Союзі було встановлено граничний вік перебування на посаді ректора — 65 років і введена виборність ректора Конференцією трудового колективу вищого навчального закладу. Тож у лютому 1989 року, рішенням міністра, Івана Васильовича Куьміна, якому виповнилось 65 років, було відправлено у відставку і оголошено вибори ректора Вінницького політехнічного інституту. На прохання делегації провідних викладачів інституту у цих виборах, наперекір бажанням заступника міністра з вищої освіти та секретаріату Вінницького обкому КПУ, взяв участь і я, працюючий у цей час уже протягом двох з половиною років у Києві директором кабінету з вищої освіти Мінвузу УРСР. На виборах, у червні 1989 року, за мене віддали голоси дві третини членів Конференції трудового колективу, причому, незважаючи навіть на те, що проти мене на цих виборах, всупереч своєму ж пророцтву, виступив Іван Васильович Кузьмін. Але я не ображаюсь на нього за цей виступ, оскільки розумію, що йому хотілось обрання такого ректора, який би робив лише те, що порадить він, а, знаючи мій характер, Іван Васильович розумів, що я керуватиму без його підказок. І керую я без будь-яких підказок після цих виборів нашим навчальним закладом уже 21 рік. Оскільки система призначення ректорів змінювалась за час мого ректорства двічі, то двічі я обирався, а двічі призначався. Зараз я працюю ректором як обраний колективом у 2003 році. Через півтора місяці добігає кінця термін моєї нинішньої ректорської каденції. І сьогодні мені не соромно дивитись у вічі і вам, хто сидить у цій залі, і усім студентам, і тим викладачам та співробітникам, яких ця зала не спромоглася увібрати.

Адже сьогодні Вінницький національний технічний університет, в якому працюють 53 доктори наук і 60 професорів, більше 300 кандидатів наук та більше 200 доцентів, усі випускні кафедри якого очолюють доктори наук, а загальна кількість викладачів з науковими ступенями і вченими званнями досягає 70 % від загальної кількості професорсько-викладацького складу, входить в двадцятку кращих вищих навчальних закладів України за критеріями ЮНЕСКО, він є єдиним від України представником в Міжнародній асоціації винахідницьких організацій і з кожної виставки винаходів, які ця організація проводить в різних містах Європи і США, привозить щороку по кілька медалей. За результатами виступів команд студентів-програмістів у щорічних Всесвітніх університетських змаганнях Вінницький національний технічний університет входить у 50 кращих університетів світу.

Наш університет є єдиним в Україні, що організував свій навчальний процес за північноамериканською університетською системою, яка є більш гнучкою у порівнянні з класичною європейською, оскільки допускає проведення занять як парами так і одногодинними уроками, а навчальний рік лише на останніх двох курсах інженерії організовує за семестрами, а на перших трьох курсах працює за триместровою схемою.

ВНТУ є єдиним в Україні, що надає своїм студентам на перших двох курсах, паралельно з теоретичними знаннями, ліцензовані робітничі професії, корельовані з майбутніми інженерними, що суттєво прискорює процес дорослішання, знімає проблему проходження студентами практик на виробництві, оскільки професійно-підготовлених студентів будь-яке підприємство на кілька місяців бере на робочі місця з задоволенням, а в разі відрахування з якихось причин колишній наш студент виходить у дорослий світ, маючи робітничу професію. а тому не поповнює лави безробітніх.

Завдяки втіленню в життя ідеології магістратури наукового напрямку як нульового курсу аспірантури, по закінченню якого випускник магістерського курсу має тему досліджень, навики досліджень, наукового керівника, публікації в солідних наукових журналах і магістерську випускну роботу, матеріал якої складає до 40 % майбутньої кандидатської, наш університет щороку досягає значень показника ефективності аспірантури на рівні 0,5-0,65 у той час як середнє значення цього показника в цілому по міністерству щороку не перевищує 0,17-0,20.

При нашому університеті створені і успішно функціонують 5 спеціалізованих вчених рад по захисту кандидатських дисертацій за 12 науковими спеціальностями і по захисту докторських дисертацій за 6 науковими спеціальностями.

Науковці університету мають можливість публікувати результати своїх досліджень в 6 університетських наукових журналах, кожний із яких входить в перелік дозволених для публікації матеріалів дисертацій Вищою атестаційною комiсією України, а наш електронний науковий журнал, що видається трьома мовами, Бібліотекою імені Вернадського, яка є центральною науковою бібліотекою держави, визнано кращим в Україні.

Наш університет уже багато років готує інженерні та наукові кадри для багатьох країн Європи, Америки, Азії та Африки, а тому має високий імідж в цих країнах, особливо після виконання нами масштабних освітніх проектів в консорціумах з багатьма університетами Федеративної Республіки Німеччини, Франції, Італії, Данії, Швеції, Іспанії, Португалії і Великобританії, завдяки чому провідні європейські фірми з задоволенням нам поставляють безкоштовно своє сучасне обладнання для оснащення ним наших навчальних лабораторій, що дозволяє нашим випускникам працювати як у рідній країні, так і за кордоном на сучасному обладнанні без втрат часу на адаптацію, і, як наслідок, диплом нашого унiверситету сьогодні визнається у більшості країн світу, у тому числі і тих, з якими в України ще немає договорів про взаємне визнання інженерних дипломів.

Завдяки впровадженню в життя, наряду з ідеологією магістратури як нульового курсу аспірантури, прогресивної системи заохочення учених, наш університет, будучи у 7 разів меншим Національного технічного університету «Київський політехнічний інститут», щороку висуває технічних ідей і отримує на них патентів стільки ж, скільки і НТУУ «КПІ», тобто має ефективність цієї роботи у 7 разів вищу, ніж у нашого політехнічного флагмана. Саме тому до Міжнародної асоціації винахідницьких організацій зі штаб-квартирою у Женеві, членом якої наш університет є уже 16 років, окрім нас, від України і по сьогодні нікого більше не прийнято.

І у напрямах університетського життя, не пов’язаних з навчанням та наукою, наш університет теж має здобутки, до яких можна застосувати термін «вперше», або «лише у нас».

Вперше серед університетів України у ВНТУ було створено центр культурології і виховання студентів, який має декілька художніх залів та залів скульптури, меморіальний зал всесвітньовідомого художника Коновалюка, який є нашим земляком, та кілька виставочних залів, в яких кожні два місяці уже багато років підряд виставляють свої твори провідні митці Вінниччини, забезпечуючи цим можливість студентам знайомитись з художніми витворами навіть тих митців, чиї полотна прикрашають сьогодні стіни провідних художніх музеїв світу.

Лише у нас першокурсники на заняттях з практичної культурології долучаються до світу мистецтва, формуючи із себе не пересічного інженера, а технічного інтелігента, не здатного створювати такі машини і технології, які наносять шкоду природі і людині.

Ще за ректорства Івана Васильовича Кузьміна наш унiверситет став єдиним в Україні, що має прекрасний стадіон з рекортановим покриттям бігових доріжок, а з минулого року ми стали ще й єдиним університетом в Україні, що має у своїй структурі льодовий палац, в якому студенти перших чотирьох курсів мають можливість на уроках фізкультури займатись безкоштовно ковзанярським спортом.

Лише наші студенти під керівництвом провідних фахівців, за програмою інтеграції навчання з виробництвом, виготовляють і встановлюють в аудиторіях склопластикові вікна, сучасні парти і комп’ютерні столи та енергоощадну освітлювальну арматуру, а між корпусами викладають тротуарною плиткою, виготовленою ними ж, прекрасні пішохідні доріжки.

Лише у нас до кожної кімнати кожного із 6 гуртожитків, які повністю забезпечують потреби іногородніх студентів в житлі, підключено телефон і лінію Інтернету.

Я міг би продовжувати і продовжувати розповідати про наші здобутки, але програма сьогоднішнього свята настільки насичена, що я не можу собі дозволити забирати на свій виступ ваш дорогоцінний час, тому буду закінчувати. Додам лише, що завдяки усім нашим здобуткам, у 1994 році Вінницький політехнічний інститут було перетворено у Вінницький державний технічний університет, якому у 2003 році президентом України було надано статус національного.

А закінчити свій виступ я хочу словами подяки усім членам нашого десятитисячного колективу — від студента до професора і від прибиральниці до проректора — за самовіддану працю і вклад в розбудову нашого університету, оскільки без вас і вашої ефективної та ініціативної праці ніякий би ректор не зміг розбудувати сучасний конкурентоспроможний університет, який з кожним роком піднімається усе вище по іміджевих сходинках, залишаючи за своєю спиною університети, яким виповнилося уже набагато більше літ, ніж наших 50.

Я бажаю вам усім міцного здоров’я, особистого щастя, нових наукових ідей і нових здобутків, успіхів у навчанні і створенні сучасних технологій навчання, внесення максимального вкладу в подальшу розбудову нашого університету, а разом з ним і в справу перетворення нашої дорогої України в високотехнологічну, багату, соціально-спрямовану, демократичну державу.

З Ювілеєм Вас, шановні студенти і аспіранти, шановні викладачі і науковці, шановні працівники відділів і служб життєзабезпечення університету, шановні гості!

Дякую за увагу!

Після мого виступу на сцену було запрошено одного із найвизначніших наших випускників Олександра Домбровського, який колись був не лише нашим студентом за спеціальністю «Автоматика і системи управління», але і секретарем комсомольської організації Вінницького полiтехнічного інституту, а донедавна — губернатором нашої області та нині є членом Наглядової ради університету.

Олександр Домбровський, котрий є єдиним із Вінницьких губернаторів, хто відпрацював на цій посаді повну 5-річну каденцію і пішов з неї у зв’язку з закінченням каденції президента держави, який його призначив керувати Вінниччиною, тепло поздоровив колектив університету, згадав про свою студентську молодість і в подарунок вручив три іменні стипендіальні гранти по 1000 доларів кожний для трьох кращих студентів.

За ним на сцену піднявся перший заступник Голови Держводгоспу України Михайло Яцюк, який привітав наш колектив від імені керівництва цього Всеукраїнського відомства, з яким і для якого наші вчені Інституту екології та екологічної кібернетики на чолі з завідувачем кафедри моніторингу і моделювання складних систем, професором Віталієм Мокіним виконали багато цікавих досліджень і впроваджень.

Далі ведучими слово було надане Голові ради ректорів Подільського регіону, ректору Вінницького національного медичного університету імені Пирогова, Герою України, професору Василю Морозу, який вийшов на сцену у супроводі співочого колективу своїх іноземних студентів, котрі поздоровили нас гарною українською піснею.

Потім колектив університету поздоровив Василь Жердецький, заступник нинішнього Вінницького губернатора, який вручив кільком професорам університету почесні грамоти, підписані губернатором Володимиром Демішканом і головою обласної ради Григорієм Заболотним.

За ним на сцену вийшов з поздоровленнями начальник Вінницького обласного управління освіти Валерій Івасюк, котрий вручив кільком нашим професорам Почесні грамоти управління.

Далі слово було надане голові Вінницької обласної профспілки працівників освіти Пугачову, який вручив Почесні грамоти обласної профспілки великому загону наших університетських профспілкових активістів.

Від імені мера Вінниці Володимира Гройсмана колектив університету поздоровили його заступники Михайлюк і Гунько. Вони також вручили кільком нашим провідним фахівцям Почесні грамоти, підписані міським головою, але, слід відзначити, що напередодні нашого свята вони вручили нам чек на 10 тисяч гривень, яким ми оплатили придбання нової радіо- та освітлювальної апаратури для сцени актового залу, з якої нині усі нас і поздоровляли, використовуючи уже нову апаратуру.

Після того, як свої нагороди вручили керівники обласної і міської влади та керівники обласної профспілки, слово було надане одному із заступників голови Вінницької обласної організації партії ВО «Батьківщина» для озвучення вітального адресу, надісланого головою цієї партії, кандидатом економічних наук Юлею Тимошенко, яка є почесним професором нашого університету. Взагалі-то я очікував появу особисто її, або, принаймні, хоча б керівника Вінницької обласної організації партії ВО «Батьківщина» Юрія Медведєва, але ні у неї, ні у нього часу для нашого Ювілею не знайшлося, хоча на президентських виборах наш університет майже увесь проголосував за Юлію Тимошенко. І саме тому, я думаю, до нас із поздоровленнями не прийшов нещодавно призначений Віктором Януковичем новий губернатор Вінниччини Володимир Демішкан.

Прислав свої привітання і інший наш почесний професор, колишній губернатор Вінниччини, кандидат технічних наук Віктор Коцемир, завдяки сприянню якого у 2003 році наш університет отримав статус національного.

Свої поздоровлення через румунську делегацію, яка вийшла на сцену, прислали нам наші румунські почесні професори Адріан Ківа і Віталій Білоус, перший із яких є деканом факультету науки та інженерії металів Яського технічного університету, а другий Генеральним менеджером Румунського Національного інституту винахідництва.

На жаль, у зв’язку з тим, що пішли з життя, не змогли привітати нас інші два наших почесних професори — член Наглядової ради нашого університету, член-кор. НАН України Валерій Мельник, який був випускником Вінницького політехнічного інституту, та директор Інституту експериментального дослідження Азербайджанської авіаційної академії Фуаду Касимов.

В останній момент відклали свої поїздки до нас через погіршення здоров’я, надіславши усні привітання, ще три наших почесних професори — заступник директора Інституту інформатики та систем управління Грузинського технічного університету Отар Натрошвілі, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» Віктор Іваненко та колишній Президент Асоціації ПівденЗахідЕнерго Павло Пискляров.

На жаль, з невідомих причин не отримали привітань ми ще від двох наших почесних професорів — віце-прем’єр-міністра Кабміну України, академіка Володимира Семиноженка та міністра економіки, кандидата економічних наук Сергія Тигіпка.

Після привітань румунської делегації я зачитав привітання, яке надіслав нам Голова Наглядової ради нашого університету, Президент Національної Академії педагогічних наук України Василь Кремень, і, як член президії цієї академії, за дорученням Василя Кременя вручив двом нашим професорам Віталію Клочку і Віталію Огороднікову найвищу нагороду академії, медаль Костянтина Ушинського, а також ще 10 нашим провідним професорам вручив Почесні грамоти НАПН України.

Після цього я озвучив вітання, надіслане нам ще одним членом Наглядової ради університету, керівником Секретаріату Верховної Ради України Валентином Зайчуком.

Саме у цей час мені принесли помічники з канцелярії факсограму з вітальним листом від міністра освіти і науки України Дмитра Табачника, який я одразу ж і зачитав учасникам нашого свята. Звичайно, я очікував, що привiтати наш університет з Ювілеєм приїде або сам міністр, загодя мною запрошений, або за його дорученням перший заступник міністра Жебровський, чи, принаймні, хоча б заступник міністра з вищої освіти Сулима. Але у керівників нашого міністерства не знайшлося часу навіть на те, щоб прислати до нас на Ювілей хоча б директора департаменту вищої освіти чи керівника якогось із управлінь цього департаменту. Не було від міністерства нікого взагалі. І це при тому, що Дмитро Табачник, ставши міністром освіти і науки, уже неодноразово заявляв, що ректорів і університети буде оцінювати по їх роботі і досягненнях, а не по тому, кого вони підтримували під час президентських виборів. Але, уже після того, як мені повідомили з міністерства, що з квітневого засідання Колегії міністром було знято з порядку денного питання про підтримку і направлення до Секретаріату Президента України Віктора Януковича нашого подання про нагородження до 50-річчя університету Мізерного і Кожемяку орденом «За заслуги», Буяльської — орденом «Княгині Ольги», Азарової і Андрощук — медаллю «За працю і звитягу», Грабка — почесним званням «Заслужений діяч науки і техніки України», а Ратушняка — почесним званням «Заслужений працівник освіти України», я зрозумів, що на наше Ювiлейне свято ні Дмитро Табачник, ні будь-хто інший з міністерства не приїде, адже на мені лежить тавро «Радник Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко». Хоча, якщо уже бути до кінця відвертим, особисто мене на розмову, як свого радника, Юлія Володимирівна жодного разу не запрошувала, а на мої письмові «поради» ніяк не реагувала, а відправляла їх міністру Вакарчуку, або заступнику начальника управління гуманітарної політики Кабміну Гуржію, кожний із яких мене по-своєму не любить, а тому на жодну мою пропозицію ніхто із них ні разу позитивно не зреагував.

Після мого оголошення факсограми від міністра на сцену піднялась потужна команда із двох десятків електроенергетичних генералів Подільського регіону, більшість із яких є нашими випускниками, які привітали наш колектив з Ювілеєм і подарували університету дві машини різноманітного сучасного електроенергетичного обладнання для оснащення навчальних лабораторій Інституту електроенергетики та електромеханіки.

Тепло привітав нас Голова Вінницького відділення «Промінвестбанку» Олексій Толстошеєв, який був гостем Інституту менеджменту.

Вітали також гості інших наших інститутів — машинобудівного, будівельного, радіотехнічного, екологічного, комп’ютерного.

А коли на сцену піднялись гості нашого Інституту автоматики та комп’ютерних систем управління, то зал завмер, оскільки серед них виявився і колишній мій аспірант, а потім і докторант Сергій Яблочніков, про якого я у 1995 році досить негативно висловився у своїй книжці «Рік поза політикою, або Вінницький детектив», і який, покинувши стіни рідного університету, з тих пір і до цього часу зі мною судиться в судах різних інстанцій, домагаючись спростування написаного про нього у цій книжці.

Як з’ясувалось, Сергій Яблочніков нині є проректором у Вінницькому фінансово-економічному інституті і прийшов за запрошенням, яке ми надіслали ректору цього інституту, колишньому нашому декану факультету післядипломної освіти, професору Петру Білоконному.

Але прийшов Сергій Яблочніков, як з’ясувалось, не для того, щоб влаштувати скандал, як подумав дехто у залі, а для того, щоб нас поздоровити і розпочати перемовини зі мною про мирову угоду.

Я відгукнувся на дружній тон свого колишнього учня і запропонував покласти край нашій судовій тяжбі, пообiцявши у черговій книжці відомої історико-публіцистичної серії, яку я нині завершую, визнати, що був неправий, звинувативши його в причетності до недопоставки типографського обладнання за нашим контрактом з австрійською фірмою, опираючись лише на свідчення власника фірми Станкова, дані ним у австрійському суді за позовом нашого університету до нього. Адже в українському суді ця справа не розглядалась, і немає рішення українського суду, яким були б підтверджені свідчення Станкова, які він дав в австрійському суді, і згідно з якими усю вину за недопоставку законтрактованого обладнання він поклав на Яблочнікова та емігранта з України Васильєва, котрий був співвласником україно-австрійського підприємства «Ніттелеком», створеного Васильєвим спільно з Яблочніковим. А згідно з Конституцією України ніхто ні в чому не може бути звинуваченим без рішення українського суду. Тож я приношу вибачення Сергію Яблочнікову за поширення у своїй книжці свідчень австрійського фірмача Станкова, який в австрійському суді переклав вину за невиконання умов контракту на Яблочнікова, і в що я повірив без дослідження правдивості слів Станкова в українському суді. Оскільки уже через кілька днів цей матерiал буде розміщено на моєму персональному сайті, а через півроку його прочитають і у моїй книжці «Завершення вибіркового літопису на папері, або Університету — 50», то я прошу і Сергія Яблочнікова, і усіх читачів вважати цей матеріал спростуванням усього того, що написане стосовно нього у моїй книжці «Рік поза політикою, або Вінницький детектив».

І на святковому дійстві, отримавши від Яблочнікова картину, яку він подарував університету, я підійшов до мікрофону і повідомив залу, що ми з ним більше воювати в судах не будемо, а заключимо мир.

Кожному, хто нас поздоровляв, ми дарували наш ювiлейний набір, зміст якого я уже розкрив раніше.

Завершивши прийом поздоровлень і подарунків від гостей, я разом з проректором з виховної роботи Анною Пискляровою перейшов до поздоровлень і вручення грамот та сувенірних наборів колишнім і нинішнім працівникам нашого університету.

Першими на сцену вийшли і отримали поздоровлення колишні керівники нашого вищого навчального закладу різних рівнів, які після виходу на пенсію продовжують працювати в університеті на посадах професорсько-викладацького складу, та ветерани, які уже пішли на заслужений відпочинок.

Потім поздоровлення отримали усі професори нашого університету та провідні доценти.

За ними на сцену вийшли кращі студенти — переможці Всеукраїнських та Міжнародних наукових олімпіад, а за ними переможці чемпіонатів України, Європи і світу з різних видів спорту та їхні тренери.

Потім отримали поздоровлення усі, хто займається виховною роботою, починаючи від заступників деканів та активістів студентського самоврядування і закінчуючи працівниками Центру культурології і виховання студентів та солістами студентської художньої самодіяльності.

За ними на сцену вийшли і отримали поздоровлення провідні фахівці адміністративно-управлінського персоналу та служб життєзабезпечення університету.

А останньою командою, яка вийшла на сцену для отримання поздоровлень, були нинішні керівники — проректори, директори інститутів та декани факультетів.

Після того, як чергова команда нагороджених покидала сцену, на ній з’являлися наші таланти студентської художньої самодіяльності і дарували нагородженим свій виступ — танець чи пісню.

Процес поздоровлень розтягнувся на 4 години, але завдяки піднесеному настрою втоми не відчувалося, хоча мені з Анною Пискляровою доводилось підніматись і спускатись зі сцени десятки разів, а руку тиснути усім, кого поздоровляв, разів 500.

А з 19 години 30 хвилин в університетській їдальні розпочався святковий вечір, на який були запрошені усі ветерани, усі колишні і нинішні керівники та усі професори. Він тривав для декого із наших колег до 23 години, хоча здоров’я декому із ветеранів вистачило лише на пару годин.

Я теж змушений був покинути святковий стіл уже через пару годин, оскільки потрібно було ще розглянути і підписати усі документи — як ті, що надійшли зовні, так і ті, що подані на підпис університетськими службами і працівниками, оскільки наступного дня я зобов’язаний був виїхати у відрядження до Харкова, для участі в розширеному засіданні нового складу Колегії Міністерства освіти і науки України, тож відкласти розгляд документів на ранок можливості не мав.

За відгуками багатьох учасників, Свято Ювілею удалось.

Постскриптум 1: підводячи підсумки святкування 50-річчя університету на засіданні ректорату через кілька днів, я змушений був визнати, що і мною особисто під час свята, і деким із директорів інститутів, під час підготовки до книги матеріалів про свої інститути, були допущені недоліки.

Свою вину я бачу у тому, що, висловлюючи слова подяки Олександру Домбровському за поздоровлення, не згадав про те, що саме завдяки його губернаторській підтримці нашої ініціативи протягом року напередодні нашого Ювілею із рук Президента Віктора Ющенка отримали почесні звання «Заслужений діяч науки і техніки України» професори Володимир Осадчук і Микола Філинюк та почесні звання «Заслужений працівник освіти України» професори Олексій Азаров, Анатолій Васюра та Юрій Буренніков.

А вина декого із директорів інститутів полягає у тому, що, розповідаючи про історію становлення своїх колективів, вони забули помістити фотографії своїх попередників на цій посаді, починаючи з часів, коли інститути ще були факультетами, причому навіть таких видатних, як професори Маліков, Друкований і Стахов. Але керівники інститутів електроенергетики, радіотехніки, екології та міжнародних зв’язків згадали про усіх своїх попередників, розмістивши поряд з текстом їхні фотографії, чим, у якійсь мірі, дезорієнтували мене як головного редактора видання. Адже, побачивши в матеріалах перших двох із цих підрозділів усі потрібні фото, я вирішив, що і в усіх інших ніхто не забутий, а тому не став їх скрупульозно вичитувати, а лише проглянув по діагоналі.